Розділ 2. Література. Найвидатніші писемні твори

З розвитком освіти і писемності в Давньоруській державі виникла і власна література. До нас дійшло чимало писемних творів Х-ХІІІ ст.

Спочатку оригінальна література творилася через перероблення чужосторонніх тем, до яких письменники додавали місцеві мотиви. Такий характер має «Молення Данила Заточника», боярина, покараного засланням, збірка афоризмів, у якій поруч із приказками, запозиченими із різних збірників, виступають народні приповідки та самостійні міркування автора[16,с.107].

На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанна Малали(Vст.), Юрія Гамартола (ІХ ст.), болгарських літописів та деяких історичних оповідань західної Європи починають писатися руськими людьми власні історичні твори – літописи[11,с.112].

Найдавнішою книгою, що збереглася до наших днів, є «Остромирове євангеліє», виконане писарем Григорієм для новгородського посадника Остромира в 1056-1057рр. це найбільш розкішна пам’ятка старослов’янської мови, написана уставом, багато оздоблена орнаментом і мініатюрами. Правда, ця пам’ятка має багато східнослов’янських ознак, відмінних від мови старослов’янської, але поза цими ознаками мова цієї пам’ятки близька до мови пам’яток болгарської редакції. Велика цінність книги у тому, що вона датована.

Дійшла до нас й інша книга – «Ізборник» Святослава 1073р. – це великий рукопис,що складається з 226 листків. Постав збірник як слов’янський переклад з грецького оригіналу ІХ ст., який зроблено у Х ст. для болгарського царя Симеона.

Збірник Святослава – це дуже цінна пам’ятка не тільки щодо свого змісту, - це перша старослов’янська духовна енциклопедія, яка зберігає ознаки живої київської мови ХІ ст.[19,с.36].

Визначним оригінальним твором є «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, яке виголосив він не пізніше як 1050 р. над гробом Володимира в присутності Ярослава і його дружини Ірини.

«Слово» дає блискучу антитезу поганства і християнства , картину хрещення Русі, всю заслугу якого приписує князю Володимиру. Іларіон в цьому творі виявив широку ерудицію, знання класичної літератури, вміння користуватися стилістичними формами, блискучими порівняннями і антитезами. Він рішуче відкидає участь Візантії в справі охрещення Давньоруської держави, а також розкриває традиційне уявлення про спільність історії Русі і Новгорода: не від Рюрика і Олега веде він князівську династію, від старого Ігора [23,с.323].

Великої уваги заслуговує «Слово о полку Ігоревім» - єдина літературна пам’ятка, що збереглася, хоч у пізнішій копії, але в менш-більш повному вигляді.

Тема «Слова» - опис невдалого походу Новгород-Сіверського князя Ігоря з сином та братом Всеволодом на половців у 1185році. Написано «Слово» 1187р., бо в ньому згадується Ярослав Осмомисл, що того ж року помер. Ігорів син Володимир був полонений половцями і повернувся з полону теж 1187року. Автор «Слова», можливо, і сам брав участь у поході, і був особою, близькою до чернігівського князівського двора[19,с.248].

Написано «Слово» надзвичайно поетично. Природа в уяві автора живе життям людини, радощами та сумом і різними ознаками попереджає про небезпеку.

Автор «Слова» гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього Руська земля – єдина, і він закликає князів берегти її, не руйнувати «которами» [там же, с.248].

Досить поширеним жанром давньоруської літератури була життєписна література. Вона є своєрідним поєднанням двох традиційних жанрів – літописного і житійного [23,с.322].

В ХІ ст. виникає своя, оригінальна агіографія Русі, спричинена появою перших вітчизняних святих – Бориса і Гліба, яким було присвоєно кілька житійних творів. Перу Нестора належить «Житіє Феодосія Печерського». Відомо,що було створене ще «Житіє Антонія», але його текст до нас не дійшов. У своєму творі Нестор відстоює думку про необхідність для Русі міцної центральної князівської влади.

Період феодального роздроблення позначений швидким розвитком житійної літератури. Зокрема, в цей час починає складатися «Києво-Печерський Патерик» - збірка житій, створених у Печерському монастирі. Авторами переважної більшості з них вважають суздальського єпископа Симона та ігумена Полікарпа, що вели між собою жваве листування. Остаточно збірка була сформована вже після монголо-татарської навали[7,с.647].

Автором «Повісті про осліплення Василька» був Василь, ймовірно, представник нижчої дружини, що стояв у почті когось із князів. Головні дійові особи постають перед читачем у досить непривабливому вигляді. Святополк, князь київський і Давид, князь волинський, виступають носіями найогидніших рис: брехні, користолюбства, жорстокості, егоїзму, підступності. Але і їх жертва – Василько Ростиславич – виглядає не набагато кращим.

Він теж жорстокий і безпринциповий, заклопотаний лише забезпеченням власної вигоди. Основне, в чому обвинувачує князів Василь – нехтування щастям рідної землі заради власних інтересів[там же,с.652].

Дуже важливим для науки є твір «Житіє і хождєніє Даниїла, ігумена Руської землі». У 1106 – 1108 рр. він їздив до Святої Землі і докладно описав місця, які проїздив, зокрема Єрусалим, Йордан. Цей твір був одним із найпопулярніших на Русі, мав географічний і літературний характер.

Відомо понад 100 списків цього твору. Данило, очевидно, чернігівець, бо згадує річку Снов та чернігівських князів. Він не забуває і про свою Батьківщину: до поминальника записує імена руських князів і ставить на Гробі Господньому лямпаду за всю «Руську землю»[19,с.247].

До ХІІ століття належить анонімова проповідь «Слово про князів», чернігівського походження бл. 1175 року. Вона вихваляє Бориса і Гліба, як взірців миролюбства, та чернігівського князя Давида Святославича.

З творів видатного вченого, філософа ХІІ ст. , митрополита Клима Смолятича науці відомий лише один лист до пресвітера Хоми – відповідь на закид, що він у своїх творах спирається на Гомера, Аристотеля, Платона. Климентій відповідає, що Святе Письмо треба деколи розуміти символічно, а для цього необхідно знати античну філософію.

Одним із найвидатніших діячів епохи феодального роздроблення був Володимир Мономах. Він прожив довге життя (1053 – 1125) і все його пресвятив боротьбі за державні інтереси Русі. До нас дійшли три його твори: «Повчання дітям», один із листів до Олега Святославича і «Молитовне звернення». Головною проблемою, що хвилює Мономаха, є проблема правителя – його обов’язків і відповідальності перед історією[7,с.647].

«Повчання дітям», яке є ще й автобіографією Володимира, описує походи і лови, подає поради морального характеру як для людини взагалі,так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управління, головне судження: не дозволяти тіунам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, щоб не покарати невинного; бути побожним, молитися, шанувати церкву[3,с.40].

В листі до Олега Святославича після того, як 1096 року забито його сина Ізяслава, а невістку Олег тримав у полоні, Володимир пропонував йому помиритися. Поетичними словами закінчував він листа, проханням відпустити невістку: «щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка і її весілля… а кінчивши сльози, влаштую її на місці і сяде вона, як горлиця на сухому дереві, жаліючись…»[2,с.52].

З ХІ ст. в літописах залишилися уривки епічних творів, але головним чином це так звані «билини», або «старини» чи «давнини». Це пісні, пов’язані переважно з Києвом та Володимиром Великим, «Красним Сонечком»; це героїчні оповідання про боротьбу славних богатирів з різними ворогами [7,с.247].

Про існування співців при князівських дворах збереглося чимало вказівок. При дворі Ярослава були скандинавські «скальди», співці, що оспівували подвиги князя; «Слово о полку Ігоревім» згадує славетного Бояна, що оспівував двобій Мстислава з Редедею, Ярослава, красного Романа.

За часів Данила Галицького був співець Метуса, який не захотів співати йому і перейшов до осередку бояр. Але якісь інші співаки складали славу Данилові та Василькові, коли вони поверталися після перемоги над ятвягами[25,с.130].

Епос ХІІ – ХІІІ ст. був створений в Галицько-Волинському князівстві. Розкіш, багатство Галичини відбилися на «давнинах», героями яких виступають Дюк Степанович та Чурило Пленкович, що змагаються своїм багатством, Михайло Поток – богатир; згадуються місця Поділля, Дунай, боротьба з татарами. Деякі уривки цього епосу зустрічаються в літописах.

Дуже розвинене в Русі було історичне письменство – літописання. Перші літописні записи вели в Києво-Печерському монастирі, імена їх авторів невідомі. Вони виконали колосальну працю, зібравши докупи порічні записи, оповідання сучасників, записки окремих осіб, легенди, договори з греками, а також зразки чужої літератури: болгарської, моравської, грецької.

Найдавнішу частину, що складається з кількох окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського монастиря, Нестор, давши їй назву «Повість врем’яних літ». Цей твір, закінчений 1113р., не є звичайною компіляцією українських та чужомовних джерел, - це наукова праця, до якої автор вніс свою власну концепцію[25,с.79].

Після широкого вступу Нестор подав образ розселення племен східних слов’ян, таким чином, пов’язавши історію Русі з історією світу. Він перший створив норманську теорію, виводячи князівську династію від варягів. Основна ідея Нестора – ідея єдності і політичної незалежності Руської держави, а символом її об’єднання є князівська династія Рюриковичів.

Володимир Мономах передав продовжувати літописання до заснованого його батьком Всеволодом Видубицького монастиря і там ігумен Сильвестр 1116 року переробив «Повість», надавши їй характеру, прихильного до Мономаха[там же,с.80].

На ХІІ – ХІІІ ст. припадає новий етап у розвитку руської історичної думки. Літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості, у стилі викладу і мові[11,с.113].

Літописи писали в Києві, Чернігові, Переяславі, Новгороді, Суздалі. Однак, дуже мальовничий, по-мистецьки написаний Галицько-Волинський літопис, який охоплює події з 1205 року. В ньому використано багато місцевих літописних записів, перекладів з чужоземних джерел. Деякі дослідники припускають, що автором цього літопису є печатник князя Данила, Кирило.

Простіша друга частина цього літопису – 1280-ті роки. Це – двірцевий літопис Василька Романовича та Володимира Васильковича з часів, коли головний центр інтересів з Холма переносився на Волинь[19,с.250].

Літописи – це не лише історичні твори, а й пам’ятки руської оригінальної літератури. На думку Д. Лихачова, майже всі літературні пам’ятки цього часу мають одну тему, один сюжет. Цей сюжет – світова історія, а тема – сенс людського життя. Через це кожен твір тоді сприймався як складова частина одного твору[7,с.113].

Треба відзначити і найкращий вияв правової діяльності Русі – «Руську Правду» - ряд збірників з ХІ та ХІІ століть. Перша редакція пов’язана з іменем Ярослава і датується між 1016 і 1054 роками, в ній 17 статей, які трактують вбивство і помсту. Друга редакція має 26 статей, вона датується до 1068 року. Третя редакція не молодша за 1113 рік, оскільки уставлена Володимиром Мономахом. Вона має назву «ширшої». Існує ще й четверта, що є скороченням другої і третьої. Відомо близько 300 списків «Руської Правди», які відрізняються один від одного лише деталями[19,с.252].

Унормовуючи майже всі сфери діяльності давньоруського суспільства, цей кодекс діючого права відігравав величезне значення в ХІІ - ХІV ст., а його норми стали основою для пізніших законодавчих актів і збірників законів.

Характерна особливість руської літератури – гостра публіцистична спрямованість. Тому літературні пам’ятки Х – ХІІІ ст. є одночасно і пам’ятками громадсько-політичної думки, тому що викликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії[7,с.113].

Отже, давньоруська література Х – ХІІІ століть поділялась на дві категорії:

1. Перекладна література Святого Письма чи інших зарубіжних авторів, виготовлена в Руських скрипторіях;

2. Оригінальна література різного змісту і характеру, авторами і головними героями якої були русичі.

Замовниками були, переважно, представники знаті і духовенства, а ціна за один твір, написаний на пергаменті, була вражаючою. Тому володіти книгами могли собі дозволити лише люди з великими матеріальними статками.

Процес виготовлення пергаментів був дуже довгий і дорогий, іноді над однією книгою працювали два роки. Висока ціна літературних творів і тривалий процес їх виготовлення пояснює, чому до нас дійшло відносно небагато писемних джерел Х – ХІІІ ст.