44.Особливості розвитку культури

Розвиток української культури в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов.

Національно-визвольна війна в середині XVII ст. й відродження Української держави сприяло піднесенню творчого духу українського народу.

Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва.

Водночас розвиток української культури спрямувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їхнього розвитку.

Прагнення встановити контроль над культурним життям українців - характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням тисків у царині культури.

Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.).

Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в державне життя України, були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування. Зокрема, з 20-х рр. XVIII ст. впроваджувався суворий цензурний контроль Синоду над Київською та Чернігівською друкарнями. Заборонялося друкувати книги українською мовою.

Після Полтавської битви справи української освіти потрапили під суворий контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії (з двох тисяч вихованців залишилось у 1710 р. тільки 165 осіб); від викладання усунули осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві.

Крім того, царський уряд всіляко заохочував відплив діячів української культури до Москви.

За Петра І таке зманювання еліти набуло насильницьких рис: високі посади здобували лише ті з українських діячів, які прихильно ставилися до царя й у всьому корилися його волі.

Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями (Стефан Яворський, Феофан Прокопович).

Був час, коли всі єпископські кафедри в Росії обіймали українці.

Найтрагічнішим у цьому було те, що за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння.

Не уникали утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Приміром, більшість колегіумів на Правобережжі та в Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів.

Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.

45.Освіта і книговидання. Києво-могилянська академія

Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом 18 ст. невпинно зростала.

До першої половини 18 ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми - Чернігівський (1700 р.), Харківський (1726 р.) та Переяславський (1738 р.).

За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці із селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щороку навчалися 700-800 осіб.

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом другої половини XVII – першої половини XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія.

Вдячна пам'ять про фундатора закріпилася в назві колегії, яку ще за життя митрополита почали називати Києво-Могилянською.

Що ж до статусу академії, то саме так сприймали новостворений заклад сучасники. Хоч з формального погляду академією його було визнано 1658 р. в Гадяцькому договорі.

Підтримка гетьмана Івана Мазепи сприяла розквітові цього навчального закладу: до 1709 р. в ньому навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів України, а також із Білорусі, Росії, Молдавії, південнослов'янських країн.

Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Рафаїла Заборовського, який став Київським митрополитом 1731 р.

У зазначений період Києво-Могилянська академія залишалася всестановим навчальним закладом.

Розвиток освіти перебував у безпосередньому зв'язку з книговиданням. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври.

Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременчуці, Уневі, Почаєві.