46.Утворення Центральної Ради, її склад і політична програма. М.Грушевський.

Національно-демократична революція в Україні почалася теж в березневі дні 1917 р. 25 березня 1917 р. у Петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація з приводу роковин смерті Т. Шевченка. її учасники несли портрети поета, транспаранти з гаслом «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьо-жовтих прапорів. Поруч із студентами, інтелігенцією і робітниками в поході взяли участь солдати, їх очолював загін кубанських козаків колишнього царського конвою у мальовничих червоних жупанах, з січовим прапором і запорозькими бунчуками. У лавах українців йшли зі своїми прапорами представники інших поневолених народів — фіни, поляки, естонці, литовці. Ця перша після повалення самодержавства демонстрація сили національного руху стала значною подією у політичному житті.

Через тиждень після петроградської маніфестації в Києві відбулися багатолюдні демонстрації під гаслами «Автономія України», «Вільна Україна у вільній Росії» тощо. На Софійській площі біля пам'ятника Б. Хмельницькому відбулося віче. На ньому пролунали вимоги не бавитися з Установчими зборами і скликати в найближчому майбутньому Український національний конгрес з метою підготовки до запровадження автономії. Виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр — Українська Центральна Рада. Ініціаторами її створення виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП). Щоб уникнути розколу, лідери обох центрів 4 березня погодились на створення об'єднаної організації з назвою Українська Центральна Рада. Самостійники об'єдналися з федералістами в надії, що революція приведе усіх до визнання незалежності України. Головою Центральної Ради було заочно обрано проф. М . Грушевського, який тоді поспішав в Україну з заслання.

Треба зазначити, що створення Центральної Ради відбулося завдяки спільної діяльності українських соціалістичних партій та непорозумінням між лідерами Центральної Ради (М. Грушевським, В. Винниченком) та Радою об’єднаних громадських організацій Києва, де домінували кадети та Радою робітничих депутатів, де більшість була у російських меншовиків і есерів. Фактично Центральна Рада була створена трьома партіями: Українською партією соціалістів-революціонерів (на чолі з М. Грушевським, В. Голубовичем, М. Ковалевським і П. Христюком), Українською соціал-демократичною робітничою партією (її керівниками були В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українською партією соціалістів-федералістів (лідерами цієї партії були Д. Дорошенко, С. Єфремов, О. Лотоцький, С. Шелухин). Ці партії відстоювали ідею «широкої національно-територіальної автономії України», хоча фактично йшлося про незалежну державу, тому що компетенція «широкої автономії» повинна була включати питання зовнішньої політики, власні збройні сили і грошові знаки.

В період революції 1917 р. серед української політичної еліти поняття «автономія» і «суверенна держава» були вельми розмиті і сприймалися практично як синоніми. Як зразок автономії М. С. Грушевській брав англійські домініони (Канада, Австралія, Нова Зеландія і Південна Африка), хоча це були фактично незалежні держави. Крім того, можливо, М. С. Грушевський, як історик, у власної концепції „широкої автономії” керувався досвідом гетьманату України зразка XVII – XVIII ст.., який мав власні збройні сили і особливе законодавство.

Слід зауважити що Українська Центральна Рада побоювалася проголошувати офіційно курс на створення незалежної держави, оскільки це могло викликати неоднозначну реакцію з боку країн Антанти (за незалежну Україну ратували Німеччина і Австро-Угорщина) і негативну оцінку громадської думки усередині Росії. Таким чином, враховуючи міжнародну політичну ситуацію і дискусії в російському суспільстві, українські соціалісти вимушені використовувати термін «автономія» як «димову завісу» для побудови незалежної держави. Навіть в III універсалі Центральна Рада формально проголошувала автономію України, хоча з документа помітно, що Українська народна республіка (УНР) - незалежна держава, з своєю армією, грошовою системою і зовнішньою політикою. Хоча в історичній науці є інша думка, що все ж таки діячі Центральної Ради на початку були автономістами, але умови революційної пори нав’язали їм роль самостійників.

Треба зазначити, що партія суто самостійницького напрямку, Українська демократична хліборобська партія, на чолі з С. Шелухиним та В. Липинським не була представлена в Центральній Ради, оскільки відстоювала інтереси заможного селянства, куркулів і поміщиків, і спиралась на традиційні цінності українського суспільства: приватну власність і хуторянське господарство, що не відповідало поглядам соціалістів Центральної Ради.

На початку свого існування Українська Центральна Рада майже нічим не відрізнялась від інших громадських організацій, які масово утворювались в революційній Росії. Наміри Української Центральної Ради не виходили за межі координації діяльності українських політичних, економічних та культурних товариств, але потім вона стала претендувати на роль своєрідного українського революційного парламенту, хоча не була обрана всенародно і в неї не були представлені усі українські партії, наприклад, як ми вже з’ясували, демократична-хліборобська партія. За принципом формування Центральна Рада нагадувала Ради робітничих депутатів.

Три партії, які домінували в Центральній Раді, — Українська партія соціалістів –революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія і Українська партія соціалістів-федералістів, теж мали певні особливості і відмінності. Тут слід виділити соціалістів-федералістів, тому що їх програма була близької до кадетів: збереження приватної власності і парламентаризм. Та все ж вони були солідарними у своєму ставленні до двох проблем усі ці партії були вірними соціалістичному ідеалу, а також усі вони були єдині в тому, що Україна має отримати «автономію» в Російській республіці, далі, після війни в Європейський федерації, або «Сполучених Штатах Європи». Така єдність спостерігалася в діяльності Центральної Ради і Генерального Секретаріату, які складалися з членів цих трьох партій.

Національно-територіальна автономія за М. Грушевським. Територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель, організоване на основах широкого демократичного громадського самоврядування. Об'єднання самостійно вирішуватиме всі свої справи: економічні, культурні, політичні, утримуватиме військо, розпоряджатиметься своїми дорогами, доходами, землями, природними багатствами, матиме власне законодавство, адміністрацію і суд, тобто автономна Україна повинна мати всі атрибути держави. Об'єднання в одну союзну (федеративну) державу кількох національних. До функцій федеративної влади відносив: «.справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митних зборів, нагляд за коштами, телеграфами. надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншин у краєвим законодавстві». Таким чином, М. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.

20(7) березня 1917 р. було обрано керівний склад УЦР: голова — М. Грушевський, заступники — В. Винниченко і С. Єфремов. Ця дата вважається датою заснування Української Центральної Ради.

Отже статус України передбачувався лідерами та ідеологами українського національного руху, насамперед М. С. Грушевським, М. В. Поршем, В. К. Винниченко, як «широка національно - територіальна автономія», що входила б у Європейську Федерацію. Фактично це була б незалежна держава, пов’язана з сусідами на конфедеративних засадах. Створення Європейської Федерації (читай - конфедерації) могло б відбутися, як уявлялось М. Грушевському, шляхом розпаду Російської та Австро-Угорської iмперiй.

«Широка національно - територіальна автономія» базувалась на прiоритетi законів автономії над федеральними, більш того, до компетенції автономії повинні були входити зовнішня політика, армія, грошова система, що являється необхідним атрибутом незалежної держави. Межі компетенції федерального керівництва М. С. Грушевський не вказував. Ця концепція являється ні чим іншим, як ідеєю побудови незалежної держави, а не суб’єкта федерації.

Кордони України, за думкою М. С. Грушевського и М. В. Порша, повинні були включати, окрім власно українських земель: Київської, Волинської, Подільської, Чернiгiвської, Полтавської, Катеринославської, Харківської, Херсонської, Таврійської губерній, частини Курської, Воронiжської губерній та Області Війська Донського, Кубанської області й Ставропiлля, Білоруського Полісся, Холмської землі та Бесарабiї.

Власно концепція М. С. Грушевського, що Україна повинна мати вихід до трьох морів (Чорного, Азовського й Каспійського), повторювала географiчнi мапи В. Герiновича (1910 г.) i опис українських земель С. Рудницького.

Подiбнi територіальні претензії викликали прикордонні протиріччя України з сусідами: Росією, Бiлорусiєю, Польщею, Румунією.

Восени 1917 р. Українська Центральна Рада и Генеральний Секретаріат, вміло використовуючи послаблення тиску та контролю з боку Тимчасового уряду, здійснили певні кроки до розширення власних повноважень та здійснення курсу на проголошення автономії України до скликання Всеросійських Установчих Зборів. Проте, необхідно врахувати, що під терміном «автономія» малось на увазі дійсно незалежна держава, з’єднана з іншими сусідами, у тому числі й з Роciєю, на конфедеративних засадах.

Головою Центральної Ради заочно обрали лідера всеукраїнського руху за національне відродження професора М. Грушевського (тоді він ще не встиг повернутися із заслання).

М. Грушевський виступав проти надання національно-визвольному рухові поміркованого, переважно культурницького напряму. Він зазначав: нічого більш помилкового не може бути, коли витягнути старі петиції й подавати їх заново урядові як сучасні українські домагання.

Головним гаслом національно-визвольного руху на даному етапі він вважав здобуття заснованої на демократичних підвалинах «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці». Історик за фахом, М. Грушевський нагадував, що домагання народоправства у відокремленій, автономній Україні — це старе гасло, підняте ще в 40-х pp. XIX ст. Т. Шевченком, М. Костомаровим, П. Кулішем.

Голова Центральної Ради закликав не чекати Установчих Зборів, щоб з їх рук одержати автономію України. Він вважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити у залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих Зборах — централістською чи автономістсько-федералістською.

М. Грушевський закликав добиватися якнайширшої національно-територіальної автономії, яка «більш-менш наближається до державної самостійності». Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як федерацію. Автономна Україна мала постати на землях, де українське населення становило більшість.

Будь-які прояви українського шовінізму М. Грушевський пропонував вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло «Україна — для українців!», він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».

Заступниками голови Центральної Ради стали В. Винниченко і С. Єфремов. Резиденцією Центральної Ради став Педагогічний музей у Києві (тепер це Будинок вчителя). Офіційним інформаційним органом Української Центральної Ради стала газета «Нова Рада».

Розпочавши свою діяльність з нечисленної групи партійних представників, відомих діячів визвольного руху, Центральна Рада з часом перетворилася на справжній осередок національно-демократичної революції. Визначальною подією в цьому процесі був Всеукраїнський Національний конгрес 6-8 квітня в Києві, на якому склад Центральної Ради було значно поповнено за рахунок представників регіонів, просвітницьких і кооперативних організацій. На нього прибуло понад 900 делегатів від політичних партій і громадських організацій — робітничих, селянських, військових, культурних. Серед них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів.

Конгрес заслухав і обговорив доповіді: про принципи федералізму, способи організації автономного устрою, забезпечення прав національних меншин тощо. Було прийнято вимогу негайної організації Крайової Ради і висловлено думку про те, що ініціативу у створенні цього територіального органу повинна взяти на себе Центральна Рада. Соціально-економічних питань конгрес практично не торкався.

На третій день роботи було проведено вибори нового складу Центральної Ради. Прийняли такий принцип її конструювання: дві третини депутатських мандатів мали одержати губернії та міста, одну третину — центральні комітети партій та інші центральні установи. Три губернії Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська), Херсонщина і Катеринославщина, а також Харківщина і Полтавщина мали по чотири мандати; Чернігівщина, Північна Таврія, Кубань і Холмщина — по три; губернії з меншим числом українського населення — по одному або два. Міста Київ, Харків, Катеринослав і Одеса, а також українські колонії у Петрограді та Москві дістали право надіслати в Раду по одному делегату. Загальна кількість мандатів становила 150.

Центральній Раді надавалося право розширити свій склад після конгресу на 15 % з тим, щоб під час перетворення її на орган крайової влади охопити представників національних меншин. Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Грушевського, а його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка.

Київська громадськість неоднозначно сприймала Конгрес. Певні кола, прихильники загальноросійської ідеї, або люди малоросійської свідомості побоювались, що на Конгресі буде прийнято рішення про впровадження автономії, або незалежності України «явочним порядком». Голова Ради робітничих депутатів Незлобні погрожував розігнати Конгрес багнетами.

Незважаючи на непорозуміння або навіть протистояння в умовах багатовладдя в Києві з органами державної влади і іншими громадськими інституціями, Українська Центральна Рада постійно поповнювала свій склад, якій виріс з 115 членів (в квітні) до 822 (восени) 1917 р. за рахунок соціалістичних партій, культурно-просвітницьких товариств, кооперативів та інших громадських організацій. Центральна Рада претендувала на роль своєрідного «революційного парламенту», хоча не була обрано всенародно, а формувалась за партійно-корпоративним принципом, як, власно кажучи, і Ради робітничих депутатів.

Протягом весни-літа 1917 р. Центральна Рада декілька разів поповнювала свій склад шляхом корпоративних виборів (на селянському, військовому, робітничому з’їздах) та кооптації (представників національних меншин). Такий порядок формування привів до перетворення Центральної Ради на завеликий і тому непрацездатний орган (біля 800 депутатів). Вимушено 8 липня 1917 р. була утворена Мала Рада, яка надалі фактично приймала більшість політичних рішень. Крім того, виключно важливе значення мало утворення Генерального Секретаріату – органу виконавчої влади, який формувався Центральною Радою і відповідав перед нею.