47.Процес утворення та коструювання Центральної ради,їх значення . Генеральний секретаріат. В. Винниченко.

Вплив Володимира Винниченка на суспільні настрої, на прийняття принципово важливих рішень у 1917 році був масштабним і сильним. Він задавав тон важливим представницьким форумам – таким, наприклад, як Всеукраїнський робітничий з’їзд, що проходив у Києві 10 – 13 липня 1917 року. Голова Генерального секретаріату, лідер УСДРП відкрив дискусії на зібранні ключовою доповіддю «Сучасний момент в українському житті і українське робітництво». Він зайняв позицію, що значно відрізнялася від усіх попередніх його публічних виступів у 1917 році. Визначаючи перспективи боротьби, В.Винниченко кілька разів звертався до феномену більшовизму, формулював ставлення до нього. «Більшовики реально і правдиво дивляться в будучину, – викладала зміст Винниченкових слів «Робітнича газета». – Вони найбільше відчувають мерзоти, які творяться в житті, найбільше чутливі до волі та завдань революційного руху». І хоч в інших виступах (як раніших, так і пізніших) В.Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовизму, не солідорувався з його гаслами, тактичний виграш на робітничому з’їзді виявився незаперечним [2]. В.Винниченко був автором чи не всіх декларацій і двох останніх універсалів Центральної Ради. У цих документах намагався закласти міцні підвалини незалежної України у федеративному устрою майбутньої держави, що поставала на руїнах Російської імперії. Розраховуючи на порозуміння з російськими демократами щодо українського питання, спочатку виступає за «єдиний фронт» з Тимчасовим урядом. Але його поїздка до Петрограда наприкінці травня 1917 р. розвіяла всі ілюзії; він дійшов невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починаються національне питання. Однак продовжує пошук компромісів і разом з М.Грушевським бере участь у київських переговорах з лідерами Тимчасового уряду про визнання автономії України. Песимістичний прогноз підтверджується в ході візиту делегації Української Ради до Петрограду наприкінці липня 1917 року. В.Винниченко разом із Х.Барановським и М.Рафесом привіз до столиці на затвердження «Статут вищого управління Україною» і список генеральних секретарів. Делегація Центральної Ради кілька днів не могла домогтися прийому в Зимовому палаці. Врешті вони залишили Петроград. Лише тоді 2 серпня 1917 року Х.Барановського було ознайомлено з проектом інструкції. Повноваження секретаріату обмежувалися п’ятьма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською), а Генеральний секретаріат визначався органом центрального уряду, який призначав його за представленням Ради. Протести представника Центральної Ради не були взяті до уваги і 4 серпня текст документу був розпублікований під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Української Центральної Ради, затверджена Тимчасовим урядом » [3]. Хоча В.Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Конфлікт між Центральної Радою і урядом не був розв’язаний, а лише відкладався на певний час. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці. На ІV з’їзді УСДРП, що відбувався у вересні 1917 р., В.Винниченко виступає проти підпорядкування національних інтересів соціальним завданням, дотримуючись політичної поміркованості. Його кредо: без національного визволення не може бути визволення соціального. 20 жовтня 1917 р. він вирушає до Петрограда для продовження переговорів з Тимчасовим урядом. Але там уже відбувся більшовицький переворот. Падіння тимчасового уряду, ліквідація його органів на місцях, у тому числі й у Києві, відкрили для Української революції, її політичного поводу нові можливості. Можна було миттєво реалізувати все те, чого не вдавалось досягти впродовж попередніх восьми місяців боротьби, запровадити в життя неурізану платформу формування автономного ладу в Україні. Водночас ще до повернення В.Винниченка зі столиці Центральна Рада виступила із засудженням петроградських подій, із невизнанням більшовицької Ради Народних комісарів, відмежувалась від декретів ІІ Всеросійського з'їзду рад. Означені обставини й стали визначальними для Володимира Кириловича, який знову готував для прийняття Центральною Радою черговий державницький документ – Третій Універсал. «Тепер, нарешті, ми могли створити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Генерального секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимості, вся військова сила підлягала його наказам...» [4]. Проголошення 7 листопада 1917 р. Третього Універсалу стало, безперечно, визначною віхою Української революції. Юридично оформлювалось досягнення віковічної мети – відновлення Української національної державності у межах дев'яти губерній. Документ накреслював широку програму дій, відносно покращення життєвого рівня населення. Але універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала. На той час більшовицька влада зростає, що дає можливість повністю контролювати українські землі. Починаючи з 5 грудня 1917 р., Центральна Рада перебуває у стані війни з Раднаркомом Росії. 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України. Політична криза в уряді УНР призвела до виходу соціал-демократів на чолі з В.Винниченком з Центральної Ради, керівництво якою взяла на себе українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Свої обов’язки прем’єра він склав через три дні після проголошення Четвертим Універсалом (22 січня 1918 р.) самостійної України. Під час німецької окупації і гетьманського перевороту в квітні 1918 р. В.Винниченко переховується на Канівщині. У серпні гетьманці заарештовують його і привозять до Києва, де він понад місяць перебуває під домашнім арештом. У жовтні 1918 р. з ним зустрівся П.Скоропадський. Між ними відбулася тривала розмова, що стосувалася державності України, але в цьому питанні вони не дійшли згоди. Тоді В. Винниченко, звільнений з-під домашнього арешту, розпочав підготовку до повалення гетьманського режиму. У ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено верховний орган відновлюваної УНР — Директорію — на чолі з В.Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади [1]. Відсутність чіткої програми дій, відрив від політичних партій, а також нове вторгнення більшовицьких військ в Україну — все це призвело до падіння Директорії. 2 лютого 1919 р. В. Винниченко залишає Київ і переїздить до Вінниці. Лідери колишнього українського уряду звертаються по допомогу до представників Антанти. Ті погоджуються сприяти, але за умови, що соціаліста В.Винниченка буде позбавлено політичної влади. Розчарований цим Винниченко вирушає як член ЦК УСДРП на міжнародну соціалістичну конференцію і залишається в Австрії. «Отже, моя урядова діяльність, слава Богу, кінчається. Правда, мене, як собаку, виганяють. Але мені приємна ця брутальність сучасних переможців». Про цей період його життя не без уїдливості пише генерал Михайло Капустянський: «Голова Директорії Винниченко, що все більше і більше схилявся до комуністичних ідей, під натиском Антанти відколовся від Директорії. Він відправився на захід, щоб в прохолоді затишного кабінету стежити за жаркими подіями в Україні і гостро, злобно-талановито їх критикувати, а також своїми творами готувати собі шляхи до радянської України». Схоже, генерал був недалекий від істини, якщо перечитати абсолютно суху і самовиправдальну працю Винниченка «Відродження нації», видану трьома випусками в 1920 р. 24 травня 1920 р. Винниченко (за дозволом голови Раднаркому В. Леніна) разом з дружиною як письменник повертається до радянської Росії і потрапляє у вир політичного життя. 9 червня в доповідній записці до ЦК РКП(б) просить роз'яснити позицію Центрального комітету партії в українському питанні. Після розмов з більшовицькими лідерами Л.Троцьким, И.Сталіним, Г.Зінов'євим, Л.Каменевим та ін. (В. Ленін ухилився від зустрічі) погоджується вже не на конфедерацію, а на ленінський федеративний устрій і приймає пропозицію Москви увійти до уряду України, практично цей уряд був московською маріонеткою і не мав реальної влади, але входження до його керівних органів В.Винниченка підносило престиж більшовицької влади серед українського народу (особливо інтелігенції та селянства). Внаслідок кількамісячних переговорів з Д.Мануїльським, X.Раковським та Г.Петровським В.Винниченка призначають членом ВУЦВК, заступником голови Ради народних комісарів і наркомом закордонних справ республіки. Розуміючи, що реальний вплив на розвиток подій мають лише члени більшовицької партії та її керівних органів, В.Винниченко наприкінці серпня подає заяву з проханням прийняти його до лав КП(б)У Лідери українських комуністів після консультацій з В.Леніним позитивно вирішують це питання, але категорично заперечують проти його входження до політбюро.  Незадоволений цим В.Винниченко повертається до Москви й публікує в журналі «Комуніст» «Лист до українських робітників і селян», в якому піддає нищівній критиці національну політику більшовицької партії .