Західноукраїнські землі на початку XX ст. Соціально-економічний розвиток та політичне становище

На початку XX ст. західноукраїнські землі перебували в складі Австро-Угорської імперії. Як і в попередній період, населення цих теренів було політично безправним і залишалося об'єктом неприхованого жорстокого колоніального гноблення з боку імперської влади. Економіка краю мусила забезпечувати розвинуті промислові центри метрополії дешевою сировиною та бути вигідним ринком збуту вже готових товарів. Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалися тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти. У 1913 році на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн. тонн нафти. У зазначений період для одержання більших прибутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв'язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв'язків і економіки в цілому. Через це перетворені на колоніальний придаток метрополії західноукраїнські землі проти Наддніпрянської України залишалися економічно відсталими й розвивалися повільними темпами. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві та нафтових промислах; на Буковині — близько 72 тис, Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників. Становище робітничого класу західних регіонів України було надзвичайно складним, бо в економіці тісно переплелися капіталістичні форми розвитку й господарська відсталість краю. Особливо тяжкими були умови праці на нафтопромислах і лісозаготівельних підприємствах, де робочий день становив від 11 до 16 годин на добу при низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902-1904 pp. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків. Унаслідок цього на початку XX ст. загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був невисоким. Вони, як і раніше, залишалися відсталим аграрно-промисловим районом Австро-Угорщини. Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, у якому були зайняті 94% населення. Більша частина орної землі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, римсько-католицькій та греко-католицькій церквам. Поміщики тримали у своїх руках понад 40% від усіх земель. Селянські господарства Галичини, Буковини й Закарпаття були переважно малоземельними. Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнських селах значне місце займали відробітки та викупні платежі. Наприклад, селяни Східної Галичини до 1898 року заплатили викупних платежів на суму понад 50 млн. золотих ринських та 62 млн. процентів на них. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн. форинтів. Селяни мусили також викупляти в поміщиків право пропінації (монопольне право на виробництво та продаж спиртних напоїв). Крім цього, селяни втратили сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Ці землі також опинилися в руках поміщиків. Усе це врешті-решт зумовило те, що на початку XX ст. половина західноукраїнських селян не мала змоги вижити за рахунок власного земельного наділу. Надзвичайно тяжке економічне становище західноукраїнських селян зумовило масову еміграцію населення краю. Західноукраїнські селяни виїжджали до Америки, здебільшого Канади й США, у меншій кількості — до Бразилії та Аргентини. Масштаби трудової еміграції українців помітно зросли на початку XX ст. Якщо в 1890-1900 pp. з Галичини емігрувало 78 тис. осіб, то за перше десятиліття XX ст. вже виїхало понад 224 тис. Еміграція дещо полегшила загальне становище селян, оскільки пом'якшила проблему аграрного перенаселення. Політична система управління, запроваджена на західноукраїнських землях, була пристосована до здійснення тут великодержавної колонізаторської політики цісарського уряду. Уся адміністративна влада в Гали-чині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісників, яких призначав імператор. Їм підпорядковувалася поліція, крайові, повітові, міські органи управління — повітові старости, бурмістри в містах і війти в селах. Державне керівництво Австро-Угорщини, намагаючись зберегти владу Відня на західноукраїнських землях, прагнуло залучити на свій бік представників панівних класів різних національностей краю. Скажімо, у Галичині, більшість населення якої становили українці, політичні, економічні та культурні привілеї мала польська місцева аристократія. Австрійський уряд шукав підтримки та взаєморозуміння з польською елітою ще й тому, що населення Східної Галичини виявляло симпатії до Росії, прагнучи возз'єднатися з підросійськими українцями. Тому Відень розглядав галичан-українців як ненадійних підданців, на відміну від поляків, що вороже ставилися до Російської імперії. Саме через це, починаючи з 1849 року й до початку XX ст., крайовими намісниками були тільки поляки. Польські панівні кола захопили у свої руки всю адміністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх на надійні знаряддя спольщення та онімечення українського населення. Роль органів місцевого самоврядування на західноукраїнських землях відігравали Галицький та Буковинський сейми. Проте вся їхня діяльність була повністю підпорядкована цісарському урядові. Постанови крайових сеймів обов'язково затверджував імператор. Він уразі потреби міг розпустити сейм і в будь-який час призначити нові вибори. Як правило, крайові сейми розв'язували незначні господарські справи. Імперська влада свідомо обмежила представництво українців у цих органах влади. Чинний виборчий закон відповідав тільки інтересам панівних верств населення. Незаможні верстви фактично були усунуті від виборів за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не потрапляли робітники й бідняцько-середняцькі селянські маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7%, а на Буковині — 4,9% населення. Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких погроз, шантажу та зловживань. Влада для того, щоб перешкодити українським кандидатам, удавалася до фальсифікації виборів та арештів українських активістів на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів і погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл.

44. Україна в роки першої світової війни. Ставлення до війни українських партій.

28 червня (11 липня) 1914 року в столиці Боснії м. Сараєво серб, член партії «Млада Босна», гімназист Гаврило Принцип убив ерцгерцога Франца-Фердинанда, наступника австрійського цісаря Франца-Йосифа. Ця подія стала приводом для Першої світової війни, яка вибухнула в липні 1914 року. У ній узяли участь 38 держав, мобілізувавши до своїх армій 73,5 млн. солдатів, 10 млн. з яких загине, 20 млн. будуть поранені. Перша світова війна започаткувала один з найтрагічніших періодів в історії українського народу. Українські землі, особливо Галичина, в умовах війни перетворилися на арену жорстоких і кривавих битв. Понад 3,5 млн. українців у російській армії з одного боку й 250 тис. в австро-угорській з другого змушені були вбивати один одного, воюючи за інтереси чужих їм держав. Початок війни Початок військових дій на українських землях був надзвичайно вдалим для російської армії. У ході запеклої Галицької битви, що тривала від 19 серпня до 4 жовтня 1914 року, австро-угорська армія була розгромлена. Вона втратила понад 336 тис. солдатів, з яких більше 100 тис. потрапило в полон. Росіяни в боях захопили 400 австрійських гармат. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії. У березні 1915 року після шестимісячної облоги росіяни здобули найміцнішу австрійську фортецю Перемишль. Після цієї операції ще 120 тис. австрійських солдатів стали полоненими. Російські військові підрозділи штурмували Карпатські перевали, але просунутися далі не змогли. У квітні 1915 року на допомогу ослабленим австрійцям прийшла німецька армія генерала Макензена. Скориставшись серйозною нестачею в росіян необхідного людського резерву й відсутністю зброї, набоїв та снарядів, австро-німецькі війська перейшли в рішучий контрнаступ. Вони вдвічі перевершували росіян у живій силі й ушестеро в артилерії. Австро-німецькі військові підрозділи легко прорвали російський Південно-Західний фронт під Горлицею й Тарнавом і в тяжких боях змусили армію противника покинути Галичину. Під час контрнаступу німці та австрійці застосували проти росіян так званий «ураганний вогонь» з гармат, протистояти якому російські солдати не могли (у російській армії в окремі дні взагалі не було снарядів). 9 червня 1915 року австро-німецька армія зайняла Львів, а в липні цього ж року звільнила від росіян усю Галичину й значну частину Волині. Відступ російської армії тривав аж до середини вересня 1915 року. У ході цієї наступальної операції в складі австрійської армії особливо відзначився створений на початку війни легіон Українських січових стрільців (УСС), який нарахував 2,5 тис. вояків. Стрільці найбільше прославилися в запеклих боях за гору Маківка в Карпатах у квітні-травні 1915 року. Взяття гори, яка декілька разів переходила від однієї армії до іншої, забезпечувало надійну перешкоду подальшому просуванню противника. Мужньо билися тут і російські війська під командуванням Олексія Каледіна. Бої за Маківку стали переломними у воєнних операціях 1915 року. Після їх успішного завершення австро-німецькі війська перейшли в наступ. Українські січові стрільці в їх складі в червні 1915 року увійшли до Галича й вивісили тут на знак перемоги жовто-синій прапор. У липні був сформований 1-й полк УСС на чолі з отаманом Г. Коссаком. До листопада 1915 року січові стрільці мужньо захищали свої позиції. Німецьке командування відзначало, що полк УСС — «найкращий підрозділ з усієї австро-угорської армії». Довідка. Українські січові стрільці (УСС) — військові підрозділи, створені в 1914 р. для боротьби за незалежну Україну. Під час Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської армії, згодом армії Української Народної Республіки (УНР). З грудня 1918 р. по липень 1919 р. захищали свою землю від агресії Польщі. Еліту УСС становили М. Безручко, Є. Коновалець, А. Мельник, Д. Вітовський, Р. Дашкевич, В. Дідушко та ін. Становище українців у роки війни Ведення воєнних дій на території Галичини мало трагічні наслідки для українського населення цього регіону. Аналізуючи свої поразки на початку війни, австро-угорське командування охоче вірило заявам польської провінційної адміністрації, що причиною невдач австрійської армії стала «зрада українців», їх неприхована підтримка росіян. Унаслідок цих наклепницьких звинувачень була розгорнута кампанія страшного терору проти українського народу, а особливо проти москвофілів. Спочатку українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду, згодом тисячами гнали до Австрії, де кидали до концентраційних таборів. Найлиховіснішим серед них був Телергоф, де в страхітливих умовах одночасно тримали ЗО тис. осіб, які здебільшого гинули від голоду, антисанітарії та хвороб. Лише від тифу тут померло понад 1 тис. бранців. Ще гіршою була доля галицьких українців, які опинилися під російською окупаційною владою. Після завоювання краю верховний головнокомандувач російських військ великий князь Микола Миколайович видав маніфест, у якому висловив радість, що «російський народ об'єднався» і що нарешті «завершене діло Івана Калити». Царат цинічно проголосив, що Галичина — це «давня російська земля», яка тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Це «возз'єднання» супроводжувалося загальним шаленим наступом на український рух. Генерал-губернатором краю був призначений чорносотенець граф О. Бобринський, який відразу розпочав широкомасштабні репресії проти українців. «Східна Галичина й Лемківщина, — зазначав він, — споконвіку корінна частина єдиної великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським, тому й лад тут має бути російський. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон та устрій». Цю шовіністичну політику російського самодержавства активно підтримували лідери західноукраїнських москвофілів В. Дудикевич, С. Бондасюк, Ю. Яворський, які повернулися в Галичину з еміграції разом з російською армією. Москвофіли виявляли й видавали російським властям прихильників українства, яких згодом депортували в глиб Російської імперії. Тільки через київські тюрми були відправлені до Сибіру 12 тис. галицьких українців, серед яких було чимало греко-католицьких священиків. Серед заарештованих був і митрополит А. Шептицький, вивезений до монастирської тюрми в Суздалі. До Львова приїхав православний волинський архієпископ Євлогій (Георгієвськии), відомий противник греко-католицької церкви. З ним прибуло православне духовенство, представники якого заповнили біля 200 вакантних парафій, з яких росіяни повисилали до Сибіру греко-католицьких священиків. За наказом царського уряду на окупованій російськими військами території були закриті всі українські культурні установи, періодичні видання, вводилося примусове обмеження на вживання української мови, робилися спроби запровадити в школах російську мову. Така відверта шовіністична політика царської окупаційної влади в Галичині шокувала навіть демократичну громадськість Росії. Відомий російський політик Павло Мілюков назвав її в Державній думі «європейським скандалом». Брусиловський наступ Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 року закріпилася на лінії Кам'янець-Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно. У кінці 1915 року Росія почала отримувати від своїх союзників у війні значну кількість зброї та амуніції. У 1916 році вона одержала 9,5 тис. кулеметів, 446 важких гармат, велику кількість снарядів та набоїв. У травні 1916 року російські війська Південно-Західного фронту під керівництвом генерала Олексія Брусилова завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли значну територію Галичини й Волині. У ході цієї наступальної операції росіяни просунулися вперед на 80-120 км. Масштаби втрат противника були найбільшими за весь воєнний період 1914-1916 pp. Унаслідок Брусиловського прориву австрійська армія втратила понад 1 млн. осіб убитими й пораненими, більш як 400 тис. осіб потрапили в полон. Утрати російської армії також були значними й становили близько 500 тис. вояків. Брусиловський наступ великою мірою допоміг французькій армії, яку німці в цей час сильно тіснили під Верденом. Проте цей наступ для російської армії дав небагато. На цьому наступальні дії військ Південно-Західного фронту в Україні припинилися. Лінія фронту залишалася незмінною до літа 1917 року, коли Тимчасовий уряд Росії розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новим відступом російських військ.

Ставлення до війни українських партій.

З початком Першої світової війни як у Росії, так і в Австро-Угорщині розпочалася активна пропагандистська кампанія, що ставила на меті завуалювати її загарбницький та хижацький характер. Урядові кола обох сторін, звертаючись до народних мас, запевняли, що захищають насамперед національні інтереси. Хід війни досить швидко засвідчив брак не тільки організаційної єдності українського національного руху, а й відсутність спільних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів. Більшість українських політичних сил з обох боків лінії фронту, що простягнувся між двома «тюрмами народів», поспішили висловити свою цілковиту лояльність до власних монархій. Перша світова війна і український політичний рух на території Наддніпрянської України Демонструючи свою довіру й прихильність до царизму, українські політичні діячі підтримали його воєнні зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Наприклад, до Спілки земств і міст Південно-Західного фронту входили Д. Дорошенко, А. В'язлов, А. Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували своїм коштом приватні лазарети для поранених воїнів. Там навчали грамоти, різних ремесел, поширюючи серед військових партійні ідеї. Не лише керівництво ТУП, а й Спілка та УСДРП стояли на позиціях відкритої підтримки імперіалістичної війни. Так, частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою в «Украинской жизни» закликала українців виконувати «свій обов'язок громадян Росії». Київська газета «Рада» також писала, що українці мають боронити Російську державу. У 1916 році С Петлюра вступив до Земської спілки й був призначений помічником уповноваженого цієї організації на Західному фронті. З початком війни москвофіли-емігранти з Галичини організували в Києві «Карпаторуський визвольний комітет», лідера якого В. Дудикевича навіть прийняв цар Микола II і мав з ним розмову. Члени цього комітету закликали галицьких українців усіляко сприяти російській армії, зустрічати її як армію-визволительку від австрійського ярма. Проте царський уряд не довіряв українцям, небезпідставно підозрюючи їх у зв'язках з певними колами ворожих центральних країн, особливо Австро-Угорщини. Тому під час війни він ще пильніше стежив за розвитком українського патріотичного руху, посилив репресії проти його лідерів, громадських і політичних організацій. У цей період були закриті «Просвіти», українські видавництва, фактично знову заборонено книгодрукування українською мовою, чимало відомих національних діячів заслано у віддалені райони країни. Окупувавши Галичину, царські чиновники планували назавжди покінчити з «мазепинством». Персоналії Андрій В'язлов (1862-1919) Український громадсько-політичний, державний діяч. Народився на Волині. Навчався в Київському університеті. У 1906 р. — депутат Державної думи, належав до Української парламентської фракції. Входив до Товариства українських поступовців. У роки Першої світової війни брав активну участь у роботі Союзу міст Південно-Західного фронту. З 1917 р. входив до Української партії соціалістів-федералістів. У 1918 р. обраний генеральним суддею УНР. За гетьманського уряду — начальник Головного управління нагляду за місцями ув'язнення. У жовтні — листопаді 1918 р. — міністр юстиції Української Держави. У 1919 р. очолив українське відділення Міжнародного Червоного Хреста. Помер у Кам'янці-Подільському. Андрій Ніковський (1885-1942) Український політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист. Народився на Одещині. Закінчив Одеський університет. У 1910—1915 pp. працював у газетах «Рада», «Нова Рада», журналі «Основа». Входив до Товариства українських поступовців і Союзу українських автономістів-федералістів. У квітні 1917 р. був обраний до складу Української Центральної Ради, згодом Малої ради. На початку листопада 1917 р. увійшов до складу Крайового комітету для охорони революції на Україні, пізніше був призначений комісаром Києва. З 1920 р. — міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Засуджений під час процесу над Спілкою визволення України до тривалого ув'язнення в соловецьких таборах, де й загинув. Автор книги «Vita Nuova» (1919 p.), «Словника українсько-російського» (1927 p.), перекладів творів В. Шекспіра, М. Гоголя, Дж. Лондона та ін. (За «Довідником з історії України») Позиція західноукраїнських політичних сил під час Першої світової війни З початком Першої світової війни всі українські партії Західної України вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу. Для згуртування всіх українських партій Галичини в єдину патріотичну організацію на початку серпня 1914 року у Львові була створена Головна українська рада на чолі з К. Левицьким. Вона мала довіру народу, оскільки фактично репрезентувала всі впливові політичні партії краю (націонал-демократів, радикалів, соціал-демократів) і своєю практичною діяльністю підтверджувала свою народну спрямованість. Головна українська рада маніфестом від 3 серпня 1914 року закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. За ініціативою Головної української ради протягом серпня 1914 року була створена національно-військова організація галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії. Керував цією роботою відомий діяч товариства «Січ» К. Трильовський. У справі організації січових стрільців мали брати участь усі українці Галичини — одні, щоб у військових лавах безпосередньо боротися за національне визволення, інші — щоб допомагати організаційно та матеріально. Протягом двох тижнів до легіону записалося ЗО тис. українців, але перелякані австрійські власті обмежили його чисельність до 2,5 тис. вояків, які 3 вересня присягнули на вірність цісареві Францу-Йосифу. Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 вересня 1914 року вони створили у Львові Союз визволення України (СВУ). Ця організація складалася переважно з соціалістів, які за часів реакції виїхали за межі Росії. Серед них були В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та ін. Вони поставили собі за мету створення самостійної Української держави й заради цього пішли на співпрацю з Німеччиною та Австро-Угорщиною проти Росії. Ці прагнення були проголошені в друкованій відозві СВУ 25 серпня 1914 року. Головні завдання Союзу визволення України, на думку його керівників, були: • створення національної політичної організації на землях, звільнених від російського гноблення; • підготовка українського національного конгресу; • захист інтересів українського народу перед урядами держав-учасників війни й під час проведення міжнародних конференцій. Відповідно до платформи Союзу самостійна Україна мала стати конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадянськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, самостійною українською церквою. Себе Союз визволення України вважав речником інтересів Великої України перед центральними державами та їхніми союзниками й зародком майбутнього українського уряду. Серед перших прокламацій Союзу визволення України привертали увагу звернення «До українського народу в Росії» та «До громадської думки Європи». У першому документі члени СВУ характеризували австрійців і німців як визволителів, які допоможуть «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя», і закликали українців до відкритого виступу проти ненависного «московського ярма». У другому зверненні Союз намагався довести урядам європейських країн, що самостійна Україна могла б бути форпостом проти експансії Росії в Європі. Однак звернення Союзу визволення України не дістали підтримки серед українського населення Росії, де фактично не знайшлося прихильників програми й практичної діяльності цієї організації. Товариство українських поступовців оцінило цей витвір емігрантів різко негативно. Не зумівши досягти серйозного політичного впливу на українців у Росії, СВУ не зумів заручитися й підтримкою урядів центральних держав. Щоправда, австрійський уряд запропонував Союзові визволення України фінансові послуги, маючи на меті використати цю організацію, насамперед, у суто практичному плані, аж до збирання в Росії відомостей воєнного характеру. Планів відродження української державності австрійські державні діячі ніколи не підтримували й не розглядали на відповідному рівні. З початком наступу російських військ на Львів члени СВУ переїхали до Відня, де провадили далі свою діяльність. Вона в основному обмежувалася веденням пропаганди українських політичних ідей у центральних державах, опікою над полоненими українцями — солдатами російської армії, організацією просвітницької роботи серед них та створенням так званих «сірожупанної» та «синьожупанної» дивізій, які воювали в складі австро-угорської армії проти Росії, а згодом мали брати активну участь у боротьбі за створення Української держави. У Відні Союз визволення України та Головна українська рада об'єдналися в Загальну українську раду, яка ставила собі за мету боротися за надання державної самостійності українським землям, звільненим з-під влади Росії Австро-Угорщиною і Німеччиною, і з'єднання їх в окремий український край у складі Австро-Угорщини. Таким чином, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях провідні українські сили з початком Першої світової війни підтримали свої уряди, проте в обох випадках (крайні праві в Галичині та крайні ліві в Східній Україні) відкрито стали на бік протилежної сторони. Виняток становила хіба що рада київського Товариства українських поступовців, яка у вересні 1914 року ухвалила постанову про те, що українці мають дотримуватися нейтральної позиції щодо війни. Зрозуміло, що така позиція української інтелігенції не могла не викликати гніву царської адміністрації. Однак поразка російської армії в 1915 році дещо пом'якшила ставлення урядових кіл до українства. Кирило Трильовський (1864-1941) Український громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, видавець. Організатор січового та стрілецького руху на західних землях України. У 1908 р. очолив Головний січовий комітет, сформований у Станіславі. У 1912 р. став генеральним отаманом об'єднаних «Січей». Входив до складу Головної української ради, створеної на початку Першої світової війни. Очолив Бойову управу УСС (Українських січових стрільців). Видавав і редагував часописи: «Громада» (1896—97), «Зоря» (1904), «Хлопська правда» (1903, 1909). Автор історичних нарисів: «Про Велику французьку революцію», «Російська цариця Катерина II» та ін. Персоналії Дмитро Донцов (1883-1973) Відомий український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Ідеолог українського націоналізму. Народився в м. Мелітополі (тепер Запорізька обл.). Навчався в Петербурзькому та Віденському університетах. Належав до Революційної української та Української соціал-демократичної робітничої партії, за що двічі заарештовувався (у 1905, 1907 pp.). У 1908 році, переслідуваний царським урядом, був змушений емігрувати. Виступаючи на всестудентському з'їзді у Львові, у своїй доповіді «Сучасне політичне становище нації і наші завдання» накреслив програму побудови Української незалежної держави. 1917 року повернувся до Києва. 1922 року заснував Українську партію національної роботи, редагував її друкований орган — двотижневик «Заграва». З 1939 року жив в еміграції. Помер 1973 року. Микола Залізняк (1888-1950) Український громадсько-політичний діяч, публіцист і дипломат. Народився в Криму. Належав до Української партії соціалістів-революціонерів. 1907 року за участь в українському національному русі був заарештований. У тому ж році втік з тюрми й приїхав до Львова. Активний учасник студентського руху в Галичині. У 1914 році став одним з організаторів Союзу визволення України. З кінця 1914 року, очолюючи Закордонний комітет УПРС у Відні, вів публіцистичну та видавничу діяльність. 1918 року в складі делегації У HP брав участь у виробленні умов і укладанні Берестейського миру. У 1919—1920 pp. — посол УНР у Фінляндії, згодом жив у Відні. 1945 року був заарештований радянськими спецслужбами й засуджений до тривалого терміну ув'язнення. Помер 1950 року в тюрмі. (За «Довідником з історії України») Джерела Платформа Союзу визволення України (серпень 1914 р. ) Практичною своєю задачею ставить Союз визволення України: 1. Організацію українських суспільних сил для переведення в життє постулятів Союзу. 2. Переведение національної громадсько-політичної організації українсько-росийських земель, оскільки вони будуть окуповані у війні з Росією. 3. Приготовление скликання українського національного конгресу, який би зайняв становище про форму правно-державної організації відібраних від Росії внаслідок війни чи на основі рішення міжнародної конференції українських земель, про внутрішній політичний устрій, аграрну справу і пр. 4. Виступи в обороні інтересів українського народу і його національно-державних змагань перед правительствами воюючих держав і перед міжнародними конференціями. 5. Популяризацію української справи в Європі через видавництво публікацій, кореспонденцій і пр.