40.Участь українців в польському повстанні 1863- 1864рр. в Україні. Валуєвський циркуляр і Емський акт. Михайло Петрович Драгоманов. Революційно-демократичний рух у першій половині60-х pp

Передумови повстання

Причиною повстання стало прагнення передової частини польського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Польські патріотичні організації, що виникли наприкінці 1850-х рр. у середовищі студентів і офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання у порозумінні з російськими змовниками. На кінець 1861 року у національному русі склалися два головні політичні табори, які отримали назву партій «білих» і «червоних». «Білі» представляли переважно помірковані шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно з кордонами 1772, литовські, білоруські та українські землі. «Червоні» включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом О. Вельопольським, виступали за досягнення угоди з царизмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства. У червні 1862 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), в якому провідну роль грали Я. Домбровський, 3. Падлевський, Б. Шварце, А. Гіллер (розробив план збройного повстання). У підготовці до повстання брали участь члени «Комітету російських офіцерів в Польщі», одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальноросійської революції. Початок повстання призначили на весну 1863.

Початок повстання

ЦНК утворив таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусії і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання, 10(22).01.1863 ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на царські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із наступною компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагалися чинити опір царським військам, але вже наприкінці травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 ЦНК перетворився у Національний уряд (НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, пошта тощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з царською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежилися дипломатичними демаршами.

Кінець повстання

17 жовтня 1863 «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби останнього посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 цар призначив генерал-губернатором Литви і Білорусії (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником Королівства — Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдалися до жорстоких репресій та терору. Одночасно на початку березня 1864 уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на більш вигідних для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні поляків було страчено, тисячи вислано до Сибіру або віддано до армії, а їх майно конфісковано. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства.

Валуєвський циркуляр і Емський акт

18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев підписав циркуляр про заборону друкування українською мовою книг, «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народом», а також текстів до музичних творів. Якраз тоді галицький священик М. Вербицький поклав на музику вірш «Ще не вмерла Україна» відомого фольклориста, суспільно-політичного діяча, автора 7-томної збірки фольклорно-етнографічних матеріалів з Правобережжя П. Чубинського. Хоч Валуєвський циркуляр перешкоджав поширенню українського слова, він не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження національної свідомості в народних масах. Композитори М. Аркас, М. Лисенко, Д. Січинський, попри заборону, озвучували патріотичні вірші Т. Шевченка, О. Духновича, 1. Франка та ін. поетів. Письменники М. Кропивницький, 1 Нечуй-Левицький, П. Мирний, М. Старицький та ін. своєю творчістю підносили українську літературу до європейського рівня. 1875 р. царський уряд створив комісію для розгляду засобів боротьби з «українофільством». Ь" висновки були такі: «Допустити окрему літературу простонародною українською говіркою означало б закласти міцні підвалини для переконання у можливості відокремлення, хай навіть у далекому майбутньому, України від Росії». Ознайомившись із цими рекомендаціями під час лікування на німецькому курорті Емс, Олександр II 17 травня 1876 p. підписав розпорядження про заборону видання українською мовою як оригінальних творів, так і перекладів, а також завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном. Не дозволялося навіть ставити п'єси і влаштовувати концерти «малоросійською говіркою». Як виняток допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів. 1881 р. убитого революціонерами царя заступив на престолі його син Олександр III. Заборона мови, якою розмовляли мільйони людей, очевидно, здавалося новому самодержавцю аж надто нецивілізованим заходом. Не скасовуючи, проте, Емського акта, він вніс до нього деякі послаблення. Зокрема, дозволено було друкувати українською мовою словники, щоправда російською абеткою. Питання про україномовні вистави вирішувала місцева влада. Вряди-годи перевіряючи стан справ, уряд таємними циркулярами підтверджував свою заборонну політику. Так, подільський губернатор 1884 р. розіслав повітовим справникам листа з повідомленням, що в отриманому ним урядовому наказі забороняється «існування спеціального малоросійського театру і створення труп для Постановки п'єс лише малоросійською говіркою». Нагляд за виконанням Емського акта здійснювало Головне управління у справах цензури. Не афішуючи переслідування мови, чиновники пильнували, щоб українські книги не доходили до простого люду. Державну політику протиставлення російської мови як повновартісної українській як обласному діалектові підважувала робота перекладачів. Тому 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість виходу у світ українських перекладів з російської мови. 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей. Драконівська заборона на мову існувала аж до революції 1905 р.

Михайло Петрович Драгоманов

Михайло Петрович Драгоманов є однією з ключо­вих постатей в українській суспільно-політичній і соціально-філософській думці XIX ст. У його особі поєдналися політичний діяч і вчений-політолог, дос­лідник всесвітньої і вітчизняної історії, соціолог, етнограф, економіст, фольклорист, публіцист і літера­турний критик. Драгоманов належав до плеяди тих українських діячів свого часу, хто чудово орієнтувався у морі новітніх соціально-політичних теорій Західної Європи та Росії, і брав активну участь у всеросійсько­му, а почасти й у європейському визвольному русі.

Становленню Драгоманова як громадсько-політич­ного діяча передувала діяльність київського Кирило- Мефодіївського братства 1840-х рр., членами якого були М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. Ідеали кирило-мефодіївців поєднували соціальний,.« національний і політичний аспекти і фунтувалися на принципах християнської етики (з якою, щоправда, певною мірою конфастував бунтарський ра­дикалізм Т.Шевченка). Члени братства нечітко уявляли суспільство соціаль­ної справедливості, втім, були одностайні в тому, що першим кроком на шляху до його розбудови має стати скасування кріпосного права, рівність усіх слов'янських народів у межах спільнослов'янської федерації на засадах; демократичного самоврядування. Права і свободи людини вони розуміли і у гармонії з вищими суспільними інтересами. Такі погляди за духом цілком відповідали демократичним і соціалістичним пошукам на Заході другої чверті XIX ст.

Важливим етапом становлення української соціал-демократичної традиції можна вважати діяльність братств ("громад"), які виникли на початку 60-х рр. XIX ст. у великих містах України — Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та ін. Провідна роль у суспільно-політичному житті українського суспільства належала Київській громаді, очолюваній Володимиром Анто­новичем. Погляди громадівців цілком відповідали загальному духу народ­ництва, що зароджувалося в Російській імперії, представники якого виступали за соціальну справедливість і демократизацію всіх аспектів життя суспільства. Саме тоді на суспільно-політичній і літературній арені засяяла зірка Михайла Драгоманова. Три наступні десятиліття його життя були сповне­ні завзятою працею і невтомною боротьбою за краще життя свого народу. "Життя воєнним табором тяглося" — цими словами великого І.Франка стосовно себе сміливо можна схарактеризувати й життя М.Драгоманова. Працюючи для сучасності, прагнучи у досвіді минулого, у здобутках інших народів, інших культур вловити важливі імпульси для піднесення соціальної і культурної ініціативи власної нації для якомога швидшого її повернення в сім'ю культурних націй, Драгоманов найменше дбав про догоду якимось авторитетам або пануючій "моді". Починаючи з років уч­нівства у полтавській гімназії, він, як справедливо зазначила С.Русова у рецензії на перший том "Собрания политических сочинений" М.П.Драгоманова, "завжди вирізнявся незвичайною незалежністю думки й непо­хитною переконаністю", і ця незалежність вченого йшла зовсім не від фальшивих амбіцій, а від історичної ерудиції та широти політичного й на­укового синтезу, притаманних йому.

Революційно-демократичний рух у першій половині60-х pp. Селянський рух, що посилився після оголошення маніфесту й положень 19 лютого 1861 p., проведення реформи в інтереcax кріпосників, пограбування селян зумовили піднесення революційно-демократичного руху. Ідейним вождем різночинців у той час був М. Чернишевський. Він рішуче засудив реформу, назвавши її «мерзотністю», а лібералів, що вихваляли цю реформу, — «базіками, хвастунами і дурнями». У прокламації «Панським селянам», написаній ще до оголошення «волі», Чернишевський викривав самодержавство як ворога народу, закликав селян з'єднатися з солдатами і підняти повстання, «заодно бути, коли пора буде». О. Герцен і М. Огарьов в «Колоколе» теж плямували реформу як обман і виступали на захист інтересів селянства. Революційні демократи написали і розповсюдили ряд прокламацій, які мали революційний характер. У 1861 р. в Петербурзі було почато об'єднання розрізнених гуртків в єдину революційну організацію, яка дістала назву «Земля і воля» (1861—1864). Натхненником та ідеологом її був Чернишевський. Тісні зв'язки мала вона з Герценом і Огарьовим. У військах, що стояли в Польщі, офіцер, виходець з України А. Потебня створив офіцерську організацію, яка стала філією «Землі й волі».. Як і в цілому в країні, в Україні поширювалися революційно-демократичні погляди, розповсюджувалася нелегальна література, зокрема видання Герцена, твори Чернишевського, революційні прокламації, розгорталася боротьба різночинців, яка була складовою частиною загальноросійського революційно-демократичного руху. У той час, на початку 60-х років, діяли переважно окремі різночинці, революційно-демократичний рух не набув масового характеру. Так, в Україні члени «Землі і волі» В. Козлов, А. Нечипоренко, І. Андрущенко розповсюджували революційні листівки і прокламації, закликали народ до революції. Революційну пропаганду серед селян у Чернігівській губернії якийсь час одразу після оголошення маніфесту про реформу 1861 р. вели конторщик М. Сергієнко, колишній студент Куликовський, у Каневі на Київщині — різночинець Честахівський. Виходець з поміщиків, родом з Києва, підполковник А. Красовський намагався зблизитися з селянами. Переодягшись у селянський одяг, він вів революційну пропаганду серед селян у м. Корсуні, Богуславі. Написав відозву до солдатів Житомирського полку, в якій закликав солдатів не бути катами народу: «Зрозумійте ж, друзі, що російський солдат — захисник своєї батьківщини, а не цепний барбос, якого спускають без розбору на звірів і на людину, не скажений собака, який однаково кусає як чужого, так і свого... Тепер же велять вам бути не друзями і рятівниками, а катами того народу, до якого ви самі належите, серед якого знаходяться ваші батьки, сестри і матері... Наказ сікти своїх і стріляти по них за те, що вони хочуть землі і волі, нехай і самого царя наказ, все ж він наказ окаянний. Виконувати його ні в якому разі не слід». За революційну діяльність у 1862 р. Красовський був заарештований, засуджений до смертної кари, заміненої потім 12-річною каторгою. Загинув у Забайкаллі в 1868 р.