2.3. Особливості процесу соціальної адаптації безпритульних та бездоглядних дітей та підлітків

Завдання розвитку інституту адаптації «дітей вулиці» в сучасних умовах, як ми визначилися вище, стоїть досить гостро. Перед суспільством стоїть найважливіше завдання - формування певних умов для соціальної і особової переорієнтації ідентичності тих індивідів, які включені в цю групу соціальних аутсайдерів.

Соціальна адаптація дітей та підлітків без певного місця проживання і зайняття, тобто «дітей вулиці» - складний процес взаємодії особи і соціального середовища, що включає засвоєння особою нових соціальних ролей, придбання нових потреб і інтересів. Чинниками соціальної адаптації таких осіб, як правило, називають [56] толерантне відношення громадськості; навчання (освіту); залучення до трудової і соціокультурної діяльності; підтримку сім'ї, родичів(соціально корисні зв'язки), колективу.

Соціальні ситуації, що виникають в процесі соціальної адаптації, призводять до формування певних соціальних систем, що утворюють систему середовища. Проте виникнення взаємодії між особою і середовищем для повної адаптації недостатньо. Необхідно, щоб у свідомості цієї особи виникли глибинні структурні зміни, що посилюють міру виправлення і середовища, що забезпечують у поєднанні з дією системи, повне виправлення і(чи) перевиховання. Особа повинна виступити не лише пасивним об'єктом дії соціальних умов, але і сама взяти участь у формуванні умов свого життя.

Проте тривалість соціальної адаптації залежить не лише від індивідуальних особливостей конкретної особи, але і від довкілля, форм і інтенсивності державної і громадської дії на поведінку особи.

Інститутами соціальної підтримки у цій ситуації зазвичай виступають: органи законодавчої, виконавчої влади, місцевого самоврядування; громадські і релігійні організації; установи системи соціального обслуговування населення; установи, діяльність яких спрямована на дітей та підлітків без певного місця проживання і зайняття, а саме: центри ресоціалізації; центри соціальної адаптації; соціальні притулки та ін.

Установи соціальної допомоги виступають у якості соціально-адаптаційного простору, оскільки саме тут проблеми соціальної адаптації вирішуються як на макрорівні, так і на макрорівні (документування).

До принципів адаптації дітей та підлітків без певного місця проживання і

зайняття належать:

Принцип цілеспрямованості в діяльності. Процес соціальної адаптації неможливий без чіткого, конкретного визначення його мети, під якою розуміється ідеальне уявлення про передбачуваний результат діяльності.

Принцип відповідності мети засобам, формам і методам роботи по відношенню до конкретної особи. Засоби, форми і методи виступають конкретним інструментарієм досягнення мети.

Принцип поєднання вимогливості з гуманним і справедливим відношенням до громадян-учасників процесу адаптації.

Принцип самодопомоги - активна участь таких дітей та підлітків в процесі адаптації. Вони стають не стільки об'єктом адаптаційних процесів, скільки суб'єктом. Він вчиться вирішувати власні проблеми самостійно, проте фахівець сприяє йому - створює умови, забезпечує необхідними знаннями і інструментарієм.

Принцип мотивації і активації позитивного в малих втікачах. Виходячи з переконання, що в кожній людині закладені природні і соціальні позитивні начала, що вимагають розвитку і є значимим чинником успішності життєдіяльності, визначається значущість виявлення у них позитивного з метою розвитку «стрижня» соціалізації і створення умов для успішної соціальної адаптації.

Принцип індивідуальної обумовленості - диференційованого і індивідуального підходу до процесу адаптації таких осіб. Процес адаптації має бути максимально індивідуалізований, тобто враховувати як суб'єктивні чинники (психологічні, вікові, соціальні, медичні особливості, професійну орієнтацію і ін.), так і об'єктивні умови. Дотримання цього принципу передбачає підбір адекватних процедур і технологій для оптимальної дії на соціальну ситуацію клієнта.

Наступними принципами є принцип комплексного підходу до процесу адаптації дітей та підлітків без певного місця проживання:

• залучення, при необхідності, до процесу ресурсів інших установ,

організацій і відомств);

• залучення до участі в заходах по адаптації фахівців різного профілю : юристів, педагогів, психологів, вихователів, духовенства та ін.;

• організація взаємодії цих фахівців для досягнення спільної мети в процесі адаптації таких дітей та підлітків.

Принцип системності процесу соціальної адаптації. Соціальна адаптація набуває характеру системи у тому випадку, якщо:

• адаптація особи розглядається як спосіб включення її в систему норм, соціальних і моральних цінностей, нерозривно пов'язаних з правовою культурою, з розумінням існуючих в суспільстві політичних, моральних, правових явищ, із засвоєнням приписів політичних, моральних і правових норм в якості власних життєвих установок;

• соціальна адаптація цих осіб базується на принципах гуманізму, об'єктивності, взаємодії соціальних і державних структур.

Цілком зрозуміло, що соціальна адаптація дітей і підлітків, які належать до категорії «дітей вулиці» не може бути одномоментною. Вона включає до себе низку етапів.

1. Етап вироблення адаптаційних навичок і здібностей, що полегшують згодом соціальну адаптацію. Цей період багато в чому залежить від тих установок і цінностей, які індивід виніс з попереднього періоду життя. Засобами переконання, а часом і примуси, соціальний працівник домагається нейтралізації або зменшення антигромадської установки особи, якщо така є.

2. Етап пристосування, коли індивід вирішує насущні життєві проблеми, пов'язані з побутовим або трудовим пристроєм.

3. Етап засвоєння соціально корисних ролей. Цей етап найбільш складний і суперечливий, пов'язаний з психологічними і моральними труднощами особи. На цьому етапі відбувається зміна соціальних ролей, злам стереотипів поведінки, свідомості. Профілактичне значення цього етапу полягає в тому, щоб не допускати впливу несприятливого соціального оточення і інших чинників, що обумовлюють асоціальну поведінку.

Які ж технології соціальної адаптації пропонуються спеціалістами з соціальної роботи? [57; 58; 59; 60]. Узагальнюючи їх пропозиції, можна дійти наступних висновків.

Перше – це сприяння в отриманні необхідних документів, особливо для дітей та підлітків, які не мають їх взагалі. Наш досвід доводить, що отримавши навіть свідоцтво про народження, такі хлопці та дівчата почувають себе впевненіше, з самоповагою, оскільки через документи вони начебто «приєднуються до суспільства.

Друге – це вирішення питань місця проживання дітей та підлітків, які часто опиняються на вулиці через поведінку, або зловмисні вчинки своїх батьків. Так, цитовані нами одеські дослідники зазначали, що більшість дітей, що поступили в притулки, мають батьків: частіше — мати і рідше — батька. При цьому в 78% випадків місце проживання батьків або осіб, їх замінюючих, визначене, а в 21% — місце їх проживання невідоме. Небагато дітей знають що-небудь і про зайняття своїх батьків, але все таки про зайняття матері знають більше, ніж про зайняття батька(про зайняття матері немає даних в 47% випадків, а про зайняття батька — в 67%). Ці цифри самі по собі цікаві. Якщо врахувати, що діти, що поступили в притулок, переважно старше 8 років, то їх необізнаність про зайняття батьків свідчить або про відсутність контактів між батьками і дітьми, або про те, що дітей не вважали за можливе інформувати про зайняття батьків.

Третє, важливо відмітити, що для осіб молодших вікових груп цієї категорії важливо створити довгострокові передумови для реалізації їх здібностей до трудової діяльності.

Четверте – це продовження освіти (навчання). Необхідність проведення цілеспрямованої індивідуальної роботи з придбання об'єктом соціальної роботи мотивації на підвищення свого освітнього рівня з метою можливого продовження здобуття освіти. Необхідно зробити можливе сприяння в наданні необхідних документів до відповідної освітньої установи для продовження освіти. Особлива важливість цього процесу підкреслюється відносно неповнолітніх.

Оскільки не усі діти та підлітки налаштовані на продовження загальної освіти, то альтернативою стає професійне навчання, організаційними

формами якого є:

• індивідуальне навчання дітей та підлітків наставниками з числа кваліфікованих фахівців;

• бригадне навчання (реалізується в групах під керівництвом інструктора - досвідченого фахівця);

• курсове навчання. На курсах вивчається теорія, проводяться практичні зайняття, відбувається вивчення нового устаткування, технологій, передових методів праці, навчання другим і суміжним спеціальностям;

• навчання в професійному училищі.

Нарешті, п’яте – це необхідність створення в кожному регіоні спеціалізованих центрів медико-соціальної реабілітації для безпритульних дітей, в якому поєднувалися б функції соціальної і медичної реабілітації. Але ніяких реальних кроків для створення центрів майже не робиться. Ті ж дитячі установи, які іноді ростуть, як «гриби після дощу», про які пишуть в газетах і які показують на екранах телевізорів, навіть при самовідданій праці працюючого з дітьми персоналу, свідками чого ми неодноразово являлися, не можуть вирішувати проблему безпритульних дітей досить ефективно. Пояснюється це, зокрема, тим, що при створенні їх і не передбачається з'єднання функцій виховання і лікування.

Важливим показником успішності процесу соціальної адаптації є досягнення взаємодії особи і системи середовища, створення сприятливого, взаємообумовленого зв'язку індивіда із зовнішнім соціальним середовищем для забезпечення позитивного впливу чинників зовнішнього середовища на особу в цілях остаточного завершення процесу виправлення.

Слід констатувати, що в цілому, соціальна адаптація дітей та підлітків без певного місця проживання припускає розробку ефективних соціальних технологій адаптації цієї категорії і їх постійну оптимізацію з урахуванням змін у соціально-економічних, суспільно-політичних і духовно-моральних умов життя українського суспільства, тим більше, що ми маємо зарубіжний досвід такої роботи, фрагменти якого наводимо нижче.

У Швеції, наприклад, законодавча система влаштована так, що ні за яких обставин людина не може бути позбавлена мінімальних життєвих благ і доходів, включаючи житло або засоби на його оренду. Якщо ж людина виявилася не в змозі забезпечити себе сама, соціальний захист забезпечить її необхідним мінімумом, в т.ч. і житлом.

За кордоном турботу про таких дітей та підлітків бере на себе не лише держава, але і громадські організації. Так, у Франції близько 750 громадських організацій працюють у цій області, причому усі вони мають державну підтримку.

У США (м. Пітсбург, штат Пенсильванія) громадська організація допомагає неповнолітнім бездомним адаптуватися до суспільства й оточення: шукає їм житло, роботу. Організація отримує істотну допомогу від місцевих органів влади, представники яких прекрасно розуміють, що таким чином гроші платників податків витрачаються на корисну для усього суспільства справу.

Певні здобутки у цьому напрямку мають й наші сусіди. У Москві, з травня 1992 р., Міжнародна неурядова асоціація «Лікарі без меж» надає соціальну і первинну медичну допомогу особам без житла, у першу чергу – дітям та підліткам, біля 5 московських вокзалів, де функціонують пересувні автобуси-амбулаторії. Лікарі проводять медичний огляд, діагностику і лікування захворювань, що не вимагають госпіталізації; видають ліки і роблять перев'язку гнійних ран і виразок. Асоціація співпрацює з 4 лікарнями міста і передмістя, які приймають для госпіталізації хворих з числа бездомних. Асоціація також уклала угоду з дезинфекційним центром, куди прямують хворі. За час діяльності асоціації в лікарні було поміщено 300 чоловік, 200 з яких були хворі на туберкульоз. Окрім того, асоціація проводить консультації з соціальних, правових, побутових і медичних питань, психологічної допомоги тощо.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що тільки комплексне використання соціально-психологічних, педагогічних та медичних технологій роботи з «дітьми вулиці» може дати позитивний ефект.