1.2. Соціальна адаптація дітей та підлітків як процес становлення особистості у взаємодії з оточенням

Аналіз літературних джерел з досліджуваної проблеми, який ми розпочали у попередньому підрозділі магістерської роботи, свідчить про різноманіття поглядів у визначенні поняття «Соціальна адаптація».

Проте ключем у визначенні змісту поняття «Соціальна адаптація» є безпосередньо суть адаптаційного процесу, тобто проблема «виживання» людини через гармонійне пристосування до умов середовища, що змінюються.

У соціологічному довіднику поняття «Соціальна адаптація» розкривається як «активне освоєння особою або групою нового для неї соціального середовища». Близькі підходи до визначення суті процесу соціальної адаптації спостерігаються в психології.

Наприклад, в психологічному словнику під ред. В. П. Зінченко та Б. Г. Мещерякова соціальна адаптація розглядається, з одного боку, як процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища, з іншого боку, як результат цього процесу [23].

Процес соціальної адаптації містить в собі як об'єктивні, так і суб'єктивні аспекти. Об'єктивний аспект включає нормативне і функціональне пристосування суб'єкта(людини або групи) до нового або такого, що змінилася середовища, суб'єктний аспект – стан задоволеності, внутрішнього (психологічного) комфорту суб'єкта, пов'язаний з його пристосуванням до середовища.

Розгляд адаптації як особливого соціального процесу вимагає аналізу її специфіки по відношенню до процесу соціалізації.

Поняття «Соціальна адаптація» традиційно зв'язується з процесом соціалізації індивіда, прийняття їм громадських і групових норм. Співвідношення процесів соціальної адаптації і соціалізації досі залишається об'єктом дискусій. Соціальна адаптація в сучасній вітчизняній соціологічній і соціально-психологічній літературі іноді розглядається як різновид вторинної соціалізації або один з етапів соціалізації. Проте представляється, що соціальну адаптацію необхідно розглядати як самостійний процес. Соціалізація і соціальна адаптація можуть бути виділені як два взаємозв'язані етапи у взаємодії між особою і соціумом. Соціалізація є етапом становлення індивіда і залучення його до основних норм, цінностей і соціокультурних інститутів для виконання в подальшому тій або іншій соціальній ролі. Соціальна адаптація є не лише процесом «зміни» відповідно до вимог системи, але і служить логічним підсумком глобального процесу соціалізації, розкриває і уточнює ідентичність особи, гармонізуючи тим самим сенс і стратегії її життєдіяльності в динамічному, безперервно такому, що змінюється соціокультурному середовищі.

Соціальна адаптація може розглядатися як соціальний процес; різновид соціальних стосунків; соціальна діяльність; інституціональна форма.

Як процес соціальна адаптація означає пристосування особи або соціальної групи, що потрапила у важку життєву ситуацію, до реального соціального середовища.

Необхідність соціальної адаптації суб'єкта з'являється у разі виникнення протиріч між ним і соціальним середовищем, що оточує його. Такого роду протиріччя виникають із-за змін(негативно або що позитивно впливають на життєдіяльність особи), що сталися: в соціальному середовищі або у внутрішній структурі суб'єкта.

Процес соціальної адаптації розпочинається з усвідомлення особою (соціальною групою) тієї обставини, що її колишня поведінка не сприяє досягненню успіху і необхідно міняти модель поведінки з урахуванням вимог нового соціального середовища. Зміна поведінкових зразків вимагає активної позиції самої особи. Саме тому, розглядаючи поняття «Соціальна адаптація», його слід трактувати, передусім, як процес пристосування особи або соціальної групи до нового середовища життєдіяльності шляхом активного пізнання і пристосування до неї.

Процес соціальної адаптації розглядається на трьох структурних рівнях:

A) суспільство(макросередовище);

Б) соціальна група(мікросередовище);

B) сам індивідуум(внутрішньоособова адаптація).

Структура суспільства(макросередовище). На цьому рівні процес соціальної адаптації особи виділяється в контексті соціально-економічного, політичного і духовного розвитку суспільства.

Соціальна група(мікросередовище). Вивчення процесу адаптації на цьому рівні допомагає вичленувати причини, нестикування інтересів індивідуума з соціальною групою(трудовий колектив, сім'я і так далі). Завдання соціального працівника на цьому рівні - поставити правильний соціальний діагноз і надати допомогу у вирішенні назрілої проблеми.

Індивідуальна(внутрішньо особова адаптація), для якої характерне прагнення досягти гармонії, збалансованості внутрішньої позиції і її самооцінки з позиції інших індивідуумів. Невміння адаптувати себе до змін соціального середовища призводить до конфліктних ситуацій, руйнуванню ціннісних орієнтації або може привести до конформістської позиції.

Вивчаючи взаємодію особистості і суспільства, О.Г. Злобіна, підкреслює, що особистість є «…організуючим центром предметно-діяльного та споглядального, раціонально-аналітичного та чуттєво-емоційного, пізнавального і життєво практичного ставлення до світу» [24], «...людське життя, як багатогранний, динамічний процес охоплює вікові та соціальні зміни особистості, її психологічні та моральні колізії, зовнішні та внутрішні злети і кризи. Але в усій своїй багатогранності цей рух не хаотичний, а організовується суб’єктом життя, особистістю…, завдяки цьому вона і залишається сама собою, протистоїть долі як суб’єкт» [25].

Слід розглядати соціальну адаптацію як двосторонній процес засвоєння індивідом соціального досвіду того суспільства, до якого він належить, з одного боку, та активного відтворення й нарощування ним систем соціальних зв’язків і відносин, в яких він розвивається, з іншого» [26]. А. Єлсуков і К. Шульга пояснюють соціалізацію й соціальну адаптацію як процес філоонтологічного розвитку психосоціальних властивостей та якостей індивіда, в ході якого в результаті впливу суспільства й середовища на особистість відбувається зіткнення конкретно-історичного типу особистості та відтворення людини, як активного суб’єкта діяльності, який володіє соціальною спрямованістю, світоглядними установками та ціннісними орієнтаціями. Головним змістом цього процесу, з одного боку, є передача суспільством індивіду соціально-історичного досвіду, культури, правил і норм поведінки, ціннісних орієнтацій, а з іншого,  їхнє засвоєння індивідом [27].

Але, на нашу думку, більш точним і вичерпним є визначення А. Мудрика, який пояснює цей процес як «…розвиток і самозміну людини в процесі засвоєння й відтворення культури, що відбувається у взаємодії зі стихійними, відносно спрямованими й цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах» [19].

Про активну роль людини в процесі соціалізації і соціальної адаптації свідчить і той факт, що в систему соціалізації включаються: соціальне пізнання, оволодіння певними навичками практичної діяльності, набуття позицій, ролей та статусів, вироблення ціннісних орієнтацій та установок, а також включення людини в активну творчу діяльність.

Отже, особистість виступає не лише об’єктом, а й творчим, активним суб’єктом соціалізації й адаптації, й останнї є двостороннім процесом: з одного боку, людина засвоює соціальний досвід певного суспільства, а з іншого, активно його відтворює, перетворюючи тим самим оточуючий соціальний світ і себе.

Людина сприймає світ вибірково, через свої інтереси та власний світогляд. Опановуючи життя через оточення, соціальні інститути, діяльність, людина формує свої здібності, потреби, цінності, тому засвоєння соціального досвіду завжди суб’єктивне. Одні й ті ж соціальні ситуації по-різному сприймаються й переживаються особистостями, залишаючи неоднаковий слід у психіці, в душі різних людей. Таким чином, соціальний досвід, який виноситься людьми з об’єктивно однакових соціальних ситуацій, може бути суттєво різним. Адже засвоєння соціального досвіду, що лежить в основі процесу соціалізації, стає також джерелом індивідуалізації особистості, яка не тільки суб’єктивно засвоює цей досвід, але й активно його переробляє. З огляду на це, Е. Гідденс підкреслює, що соціалізація – це джерело процесу індивідуалізації, здатності незалежно мислити та діяти [1].

Повноцінна соціалізація та соціальна адаптація одночасно є формуванням соціальної ідентичності людини, що «передбачає процеси, пов’язані з самопізнанням особистості – ототожнення себе з іншими, перенесення себе на місце іншого» [28]. Індивід несвідомо ототожнює себе з людьми, які виявляють цінні, з її точки зору, якості і форми поведінки. Одним з методів ідентифікації є приклад дорослого, однолітка, значущої людини тощо. Прикладом ідентифікації може слугувати статеворольова типізація, внаслідок якої індивід набуває певних психічних особливостей та поведінки, характерних для представників певної статі; це також і спосіб усвідомлення належності до тієї чи іншої групи, коли норми поведінки цієї спільноти приймаються людиною, як власні. Також ідентифікація виявляється в наслідуванні та копіюванні – свідомому чи несвідомому відтворенні індивідом моделі поведінки, досвіду інших людей.

Одним з перших цей процес описує Г. Тард в праці «Закони наслідування», визначаючи прагнення людей до наслідування головною рушійною силою розвитку суспільних процесів. Наслідування загальним прикладам, еталонам є одним з механізмів засвоєння індивідом різних форм поведінки, дій, суспільних норм, особливостей національної культури. Спочатку дитина наслідує зовнішні риси (поведінку, стани) і відтворює їх в своїх діях, але з віком відбувається зміна змісту наслідування – від копіювання до наслідування саме тієї поведінки, що відображує зміст ситуації. В підлітковому віці наслідування спрямоване на зовнішню (рідше – внутрішню) ідентифікацію підлітком себе з деякою конкретною, значущою для нього особистістю, групою чи з узагальненим стереотипом поведінки. Викорінюючи

небажаний зразок для наслідування, треба його не просто «розвінчати», але й

запропонувати інший – значущий і емоційно привабливий.

Так, в процесі соціальної взаємодії, соціального порівняння себе з іншими на міжособистісному і міжгруповому рівні в дитини складається соціальна ідентичність – соціальне власне «Я» і відчуття прихильності до соціальних систем через участь в них і взаємодію з іншими.

Таку ж думку висловлює й сучасна дослідниця Л.Г. Сокурянська, звертаючи увагу, що ідентичність – це символічний засіб об’єднання з одними і одночасно дистанціювання від інших. Ідентифікація неможлива без комунікації та порівняння, тільки в результаті взаємодії, безпосередньої або опосередкованої, з іншою соціальною групою спільнота набуває свої «особливі» ознаки [29].

Таким чином, результатом процесу ідентифікації є самовизначеність людини з певною соціальною групою, спільнотою, набуття почуття приналежності до них, сприйняття й оволодіння статусно-рольовими позиціями, притаманними певній групі.

Тому, виділяючи в процесі соціалізації такі складові як індивідуалізація та ідентифікація, автор магістерської роботи вважає слушною думку О.О. Якуби про те, що на будь-якому етапі в процесі соціалізації можна виділити такі структурні елементи, як: адаптація, інтеріоризація (інтерналізація), екстеріоризація [30].

Практика показує, що соціалізація особистості в суспільство залежить від здатності особистості адаптуватися до умов довкілля: природних умов, режиму, норм і правил життя соціальної спільноти (школи, класу, праці, стосунків та неінституційних угруповань). Адаптація означає пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних спільнот, прошарків, верств, інститутів, організацій, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінку і свої претензії зі своїми можливостями і реаліями соціального середовища.

Отже, під соціальною адаптацією в соціології розуміється вид взаємодії особи із соціальним середовищем, в ході якого відбувається погодження вимог та сподівань обох взаємодіючих сторін. Еволюція цього поняття простежується у формуванні двох підходів до визначення змісту і сутності адаптації. Перший (Г. Спенсер, Т. Парсонс, Б. Маліновський, А. Редкліфф-Браун та ін.) пояснюють адаптацію як пасивний процес пристосування суб’єкта до вимог суспільства, другий підхід (Ф. Знанецького, Т. Шибутані, Ж. Піаже та ін.) – як двосторонній процес і результат зустрічної активності індивіда і соціального середовища. Другий підхід, на нашу думку, є адекватним, реальним соціальним процесом і доцільним з позицій з’ясування процесів активної діяльності особи.

Однак, загальною основою для зазначених вище підходів, на думку С. Хуткої, є те, що в якості функціональної спрямованості соціальної адаптації розглядається покращення або оптимізація (підвищення ефективності діяльності) здібності в тих чи інших умовах середовища досягати значущої мети, викликаної потребами та її осмисленням. Вочевидь, будь-яку життєву ситуацію людини можна розглядати як процес задоволення певних потреб або створення умов для їхнього задоволення; цей процес певною мірою є реагуванням особистості на соціальну ситуацію, тобто на ті зміни в соціальному середовищі, які вже відбулися чи відбудуться.

Дослідження Е. Сметаніна засвідчують, що люди з високим рівнем адаптації відчувають психологічний комфорт у суспільстві, а з низьким – негативні емоційні переживання, відчай, безвихідь, що надзвичайно ускладнює життя особи з інвалідністю [31].

Таким чином, під соціальною адаптованістю особистості нами розуміється певна якість, той результат процесу соціальної адаптації, який можна охарактеризувати як здатність людини задовольняти свої потреби на відповідному для себе рівні в певній ситуації в конкретному соціальному середовищі. В цьому контексті адаптацію слід вважати не пасивним, а активним розвивальним процесом, виходячи з того, що потреби є джерелом формування активності індивіда в оточуючому середовищі.

Адаптація не буде повною без забезпечення максимально можливої самореалізації. Тому другим необхідним елементом адаптації, на думку В. Андрущенка і М. Горлача, буде інтеріоризація, поняття, введене в науковій обіг П. Жане і Ж. Паже. Відомі вітчизняні дослідники процесу інтеріоризації В. Волович і М. Горлач вважають, що це – процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Інтеріоризацію відрізняють від будь-яких форм одержання «ззовні», перероблення і збереження «всередині» психіки знакової інформації, якою є пам’ять і сприйняття. Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторність її духовного світу, специфіка соціальної активності, що виявляється через поєднання вроджених особливостей темпераменту, інтелекту, уявлень і соціальних умов. На основі взаємопереходів біогенних та соціальних якостей формуються внутрішньособистісні утворення, в яких поєднується генетична своєрідність та соціальні якості особистості [32].

Досліджуючи процес соціалізації, Г.В. Осипов до структурних підрозділів цього процесу відносить її зміст і широту. Зміст соціалізації пов’язаний з основними її етапами. На сьогодні як в західній, так і у вітчизняній соціології прийнято виділяти два основні етапи соціалізації – первинну та вторинну, зміст яких завжди пов’язаний з певними етапами життя людини і тому має 4 стадії: початкову на ранньому етапі (первинна соціалізація) – це дитинство і юнацтво, коли засвоюються певні навички мислення, норми, цінності, а в подальшому – зрілість і старість (вторинна соціалізація) – на перший план виступає професійна соціалізація.

З первинною соціалізацією, на думку П. Бергера і Т. Лукмана, пов’язані «значущі інші», причому коло цих інституціоналізованих осіб визначає суспільство, в той час як індивід або сприймає їх як таких, або протидіє їхнім впливовим діям. І, як наслідок, у свідомості індивіда формується образ «узагальненого іншого» – суспільства, суб’єктивне становлення цілісної ідентичності. Первинна соціалізація не може відбуватися без емоційної залежності дитини від її значущих інших: «…є достатня підстава вважати, що без такої емоційної схильності до значущих інших цей процес був би досить складним, якщо взагалі можливим» [9]. Також, П. Бергер, Т. Лукман підкреслюють, що хоча специфічний зміст, що інтерналізується в ході первинної соціалізації, в різних суспільствах буде різним, проте він має спільні риси інтерналізації, а саме: в першу чергу повинна бути інтерналізована мова, як знакова система, інтерналізуются інституційно визначені мотиваційні та інтерпретаційні схеми, які надають дитині іституціалізовану програму для повсякденного життя, а також інтерналізується апарат легітимації [9].

На етапі первинної соціалізації агентами виступають батьки, родичі, вихователі, вчителі, друзі тощо, тобто близьке оточення дитини. Інститутами первинної соціалізації є родина, інститут освіти, ЗМІ (телебачення, книги, Інтернет, релігійні інститути (церква). Кожен індивід росте в певній первинній групі, яка має особливу культуру, стандарти поведінки, цінності, притаманні її членам. Це дає підставу зробити висновок, що індивід, який соціалізується в тій чи іншій групі, повинен відповідати вимогам, які висуваються в тому колі, до якого він належить. Первинна соціалізація найбільш інтенсивно проходить в першу половину життя і націлена на формування ціннісних орієнтацій та правил. Функції її агентів універсальні, вони можуть взаємозамінюватися.

Отже, первинна соціалізація – це засвоєння дитиною базового набору ролей, формування соціальних установок, засвоєння основних духовних цінностей, норм поведінки для нормального функціонування в суспільстві.

П. Бергер, Т. Лукман обґрунтовують ідеї про те, що в процесі вторинної соціалізації «біологічні обмеження» стають менш важливими для процесів освоєння соціальної реальності, які тепер встановлюються у термінах внутрішніх властивостей придбаного знання, тобто у термінах «базової структури цього знання» [33]. Вторинна соціалізація має справу із вже соціалізованими індивідами – із сформованим «Я» та вже інтерналізованим світом. Вона націлена на зміну поведінки в новій ситуації, на засвоєння інституціонального порядку. І оскільки останній вимагає виконання певних правил, то під час вторинної соціалізації панує пріоритет інституційних визначень ситуації над спробами індивіда визначити їх знову. Ступінь і характер вторинної соціалізації визначають складність розподілу праці в суспільстві та відповідного йому соціального розподілу знання. В процесі вторинної соціалізації відбувається зменшення впливу родини в житті індивіда. Влучним прикладом вторинної соціалізації П. Бергер і Т. Лукман називають процес освіти.

Вторинна соціалізація найбільш інтенсивна у другій, зрілій половині життя, і її функції вузько спеціалізовані і незамінні. Можливо, це пов’язано з тим, що на зрілому етапі формується сфера соціальних стосунків, ролей і статусів, проявляється життєвий досвід особистості. Агентами цього етапу виступають представники адміністрації навчальних закладів, підприємства, армії, церкви, правоохоронних органів, ЗМІ, різні формальні організації, офіційні заклади тощо. Це другий, менш важливий ешелон впливу на людину.

Теоретичний аналіз проблеми соціалізації та соціальної адаптації дітей та підлітків дозволив зробити такі висновки.

Поняття «соціалізація» та «соціальна адаптація» у науковій літературі мають різні трактування. В контексті нашого дослідження пропонується розглядати соціалізацію як двобічний процес, який містить в собі, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом адаптації до соціального середовища, систему соціальних зв’язків а з іншого – процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків, завдяки його активній діяльності та активному включенню в соціальне середовище.

Перший бік процесу соціалізації – це характеристика того, як середовище впливає на індивіда; другий – характеризує вплив індивіда на середовище за Нами виділено такі складові в структурі цього процесу, як: адаптація, яка розглядається як активний процес задоволення потреб особистістю, інтеріоризація, індивідуалізація та самоідентифікація [34].

Успішність соціалізації залежить від проходження особистістю основних її етапів. Процес проходження етапів соціалізації людини супроводжується багатьма кризами особистісного зростання, які залишаються не вирішеними. Таке становище пояснюється недосяжністю бажаних соціальних статусів і ролей, і, як наслідок, прийняттям вимушеної ідентичності.