Розділ 2 «діти вулиці» як соціальний феномен

2.1. Історія та сучасний стан питання

Безпритульність не є принципово новим явищем, вона з'явилася давно. Найбільшого поширення вона набуває в періоди соціальних потрясінь. Так, в колишньому СРСР найбільший пік безпритульності спостерігався після Першої світової і цивільної воєн. За даними офіційної статистики в 1922 році загальне число безпритульників склало 7 мільйонів [41, с. 119]. Потім безпритульність дітей як масове явище знову вражає суспільство як наслідок голоду 30-х років і Другої світової війни. Офіційних статистичних даних про ці періоди, в силу закритості такої інформації за радянських часів, немає.

Які ж причини відродження цієї соціальної патології в сучасній Україні?

Глобальною причиною, на нашу думку, виступає кардинальне перетворення українського суспільства: його трансформація з тоталітарного в демократичне, з командно-адміністративного в ринкове. Глибинні зміни сучасного українського суспільства схожі на революційні зміни. Змінилася ціннісна система суспільства. Морально-моральні орієнтири, що існували в радянські часи, суспільством знехтувані. Релігійні норми і канони в країні, де 70 років прищеплювався атеїзм, працюють слабо. Найбільше поширення отримала ідеологія індивідуалізму, коли кожен намагається вижити в стихії ринку і не цікавиться проблемами ближнього. Як наслідок, основна маса індивідів зіткнулася з втратою ціннісних орієнтирів, знеціненням раніше важливих ресурсів: освіти, порядності, поваги до законів, — з необхідністю переорієнтації з колективістських норм на індивідуалістські. У суспільстві виник описаний Є. Головахою та Н. Паніною стан аномії [42, с.89-94], який породжує сплеск різних видів девіантної поведінки, у тому числі безпритульності і наркоманії.

Кардинальні перетворення торкнулися усіх соціальних інститутів. Не могли вони не торкнутися і основ інституту сім'ї. За часів Радянського Союзу партія і держава здійснювали контроль над діяльністю сім'ї. Дуже поширеними були ситуації, коли дружина ходила в партком скаржитися на власного чоловіка. У сучасному суспільстві сім'я розглядається як приватна сфера життя індивіда, адміністративні важелі тиску на сім'ю вже не працюють, цивілізовані ж форми стосунків ще не склалися. Як наслідок, сім'я часто стає вогнищем девіації, в ній порушуються права дитини. З іншого боку, чи не єдиним засобом рішення проблем, що неминуче виникають в сімейному житті, розглядається розлучення. У Україні розлучення стало буденним явищем, так, в 2000 році на 1000 чоловік населення було зареєстровано 5,5 браків і 4 розлучення. Але, попри те, що дорослі все менш відповідально відносяться до сім'ї, діти як і раніше гостро потребують благополучної сім'ї, що складається з обох батьків. Але все частіше їм доводиться жити в неповній сім'ї або з приймальними батьками. Саме діти, що ростуть в таких сім'ях, частіше виявляються на вулиці. За даними дослідження, проведеного у Харкові у 2002 році [43], виховувалося в повних сім'ях біологічними батьками 29,6% опитаних безпритульних дітей. У повних сім'ях, де один з батьків не рідний, виросло 30,9% дітей (27,9% — з вітчимами, 3% — з мачухами). 28,7% виховувалися в неповних сім'ях (20,4% — матерями, 8,3% — батьками). 10,8% зовсім не мали батьків

Різкі зміни в інституті економіки спричинили економічне неблагополуччя величезної кількості українських сімей. За офіційними даними на перший квартал 2002 року за межею бідності знаходилися 22,3% українських сімей, тобто доход на одну людину в цих сім'ях складав менше 175 грн. [43]. На думку ж експертів падіння життєвого рівня, що сталося за роки незалежності, зачепило 90-95% населення України. Сам же життєвий рівень більшості населення зараз відповідає рівню кінця 50-х — початку 60-х років [44, с. 153]. Різке зубожіння величезної кількості сімей не могло залишити осторонь дітей. Часто діти не отримують найнеобхіднішого. В ході дослідження 26% опитані дітей відмітили нестачу грошей навіть для придбання хліба, 30% — нестачу грошей для придбання одягу. Нездатність адаптуватися до реалій української ринкової економіки часто є поштовхом до погіршення морально-психологічного клімату сім'ї, прояву девіантної поведінки серед дорослих (алкоголізм, наркоманія, протиправні дії і ін.). Стосується це й дітей.

Як це не парадоксально, причиною зростання безпритульності виступає демократизація українського суспільства. Вірніше, незавершеність і половинчастість цього процесу.

У радянські часи система тотального контролю охоплювала усі категорії громадян. Дитина, що виявилася на вулиці, неминуче потрапляла у поле зору правоохоронних і державних органів і примусово спрямовувалася до дитячої установи. У сучасній Україні примусові заходи вважаються незаконними і недемократичними, а інші доки ще не розроблені і не впроваджені.

Криза інституту освіти — ще одна причина. Система освіти все більшою мірою стає платною, хай і в прихованому виді. В результаті діти з малозабезпечених сімей часто почувають себе ізгоями в шкільному середовищі, позбавленими найнеобхіднішого, схильними до кепкувань з боку однокласників. З одного боку, можна спостерігати реформування системи освіти, надання їй більшій гнучкості і диференційованості: з'являються школи з поглибленим вивченням предметів, працюючі по авторських методиках, набуває поширення розвиваюче навчання і ін.

З іншого боку, діти, що не відповідають загальним стандартам, яким насилу дається процес навчання, залишаються поза зоною уваги системи освіти. Такі діти розглядаються як перешкода в учбовому процесі. В результаті, певний контингент дітей відчужується від школи. За даними нашого дослідження 9,43% в школу не ходили, хоча вже досягли шкільного віку, причина — у батьках, які вважали освіту зайвою для дитини. 18,87% в школу ходили украй рідко(частіше пропускали зайняття, чим відвідували). Таким чином, 28,31% безпритульних дітей не випробовували на собі шкільної дії. Постійно ходили на зайняття 38,87% дітей. Спостерігається невідповідність віку дітей їх рівню освіти(48,3% як мінімум на рік відстають від однолітків в навчанні). В середньому безпритульники закінчили 4,5 класу загальноосвітньої школи, іншими словами, отримали лише початкову освіту.

Ще одна причина полягає, на наш погляд, в тому, що саме суспільство, передусім в особі його керівництва, не усвідомлює усієї гостроти і важливості проблеми і не робить усіх не лише необхідних, але і можливих зусиль для боротьби з безпритульністю.

Таким чином, величезна кількість дітей переживає почуття дискомфорту в сучасному суспільстві, відчуває власну непотрібність і вважає за краще жити поза суспільством, на вулиці. Проте дати точну оцінку масштабів безпритульності не може ніхто. Повної і достовірної офіційної статистики немає, як немає і державного органу або установи, відповідальних за збір таких даних. (Одне це більш ніж наочно характеризує відношення держави до цієї проблеми). Надмірно говорити, що без справжнього знання масштабів проблеми неможлива розробка і реалізація дієвої стратегії боротьби з цим явищем.

Частіше за все статистика базується на кількості дітей, що пройшли через систему притулків і дитячих приймачів-розподільників. Щорічно через цю систему в Україні проходить близько 30 тисяч безпритульників [45, с.22]. Якимсь орієнтиром може служити загальна чисельність дітей шкільного віку, не відвідуючих школи і інші учбові заклади, названа свого часу в телеінтерв'ю тодішнім міністром освіти і науки В. Кременем — 38 тисяч дітей. Наскільки ці дані відбивають справжні масштаби проблеми — судити важко. Але ситуація, мабуть, аналогічна російській, де у кожного відомства, яке повинне займатися безпритульниками, свій рахунок. Міністерство освіти налічує 368 тисяч (стільки дітей офіційно не відвідують школу); Міністерство праці — 1 мільйон; Генпрокуратура — 2 мільйони; Міністерство внутрішніх справ — 2,5 мільйона; Рада Федерації — 3 мільйони; незалежні експерти — 4 мільйони. [46].

Як видно з приведених харківськими спеціалістами даних [47, с.151-156], серед вихованців притулків в різні роки від 44 до 64 % складають діти, що займаються бродяженням, випрошуванням. Біля третини вихованців притулків покидають їх самовільно, хоча часто потім їх знову відловлюють під час рейдів. Немало дітей потрапляють в притулки багаторазово. Це свідчить про неефективність роботи з дітьми вулиць, бо притягується безліч фахівців, сил і засобів, але робота ведеться не з причинами, а з наслідками.

По відношенню до цієї категорії дітей в літературі вживаються різні терміни: «безпритульні діти», «бездомні діти», «діти вулиці». Останнім часом найбільш популярним став термін «діти вулиці». Проте він вживається у вузькому і широкому значенні слова. У широкому значенні слова поняття «Діти вулиці» використовується як синонім поняття «Безпритульні діти». Визначення безпритульників можна знайти вже у Великій радянській енциклопедії, виданій в 1930 році: «Безпритульні — це неповнолітні, позбавлені педагогічного нагляду і піклування і що живуть в умовах, що шкідливо діють на їх громадські прояви і здоров'я. Безпритульними потрібно рахувати не лише дітей, що втратили батьків(чи опікунів) і домівку. Якщо батьки(чи опікуни) позбавляють дітей їжі, грубо з ними поводяться, спокушають їх на злочини, розбещують власним прикладом, — діти подібних батьків теж вважаються безпритульними». Таким чином, об'єктом нашого дослідження виступали діти вулиці в широкому значенні слова.

У вузькому значенні слова поняття «Діти вулиці» є синонімом поняття «Бездомні діти». За визначенням ЮНІСЕФ дітьми вулиці називаються «діти, які не спілкуються з власними сім'ями і живуть в тимчасових притулках(покинутих будівлях і т. п.), або не мають взагалі постійного притулку і щодня ночують де-небудь, першочерговими їх потребами є фізичне виживання і пошук житла; діти, які підтримують контакт з сім'єю, але із-за бідності, перенаселеності, різних видів експлуатації і зловживань по відношенню до них проводять велику частину дня, а іноді і ночі, на вулиці; діти — вихованці інтернатів і притулків, які з різних причин втекли з них і знаходяться на вулиці» [48].

На наш погляд, має сенс відрізняти бездомних дітей і дітей, що вчинили втечу з дому. Для утікача втеча з дому часто є формою протесту, способом притягнути увагу сім'ї до себе і своїх проблем. Підліток знає, що сім'я зробить усе можливе, щоб повернути його додому. І сам бажає цього повернення.

Бездомні — «це діти і підлітки у віці до 17 років включно, для яких вулиця представляє основне соціальне і економічне середовище і які позбавлені гарантованого доступу до житла. Від інших груп дітей, що проводять значний час на вулиці(членів молодіжної субкультури, підлітків — членів вуличних компаній і т. д.), їх відрізняє необхідність самим знаходити кошти для існування. Тим самим вони фактично втрачають дитячий статус, у відповідність з яким дорослі повинні про них піклуватися, і стають більш менш рівноправними членами неформальних вуличних співтовариств, нарівні з іншими міськими маргіналами» [49, с. 88].

Нижче ми наведемо деякі типові форми «занять» дітей вулиці.

Жебрацтво - одна з найбільш поширених крайніх форм дезадаптації підлітків. Кожен п'ятий опитаний відносить себе до цієї категорії. Разом з ситуацією, коли жебрацтво здійснюється під патронажем роди­чів, мають місце

факти справжньої експлуатації чужих дітей та підлітків.

Крадіжки. Останніми роками наголошується значне зростання злочинності серед дітей та підлітків. Мають місце випадки, коли вони мають великий досвід кишенькових крадіжок, крадуть з автомобілів, викрадають велосипеди. Як правило, такі діти зростають в неблагополучних сім'ях, де один з батьків, а інколи і обоє позбавлені батьківських прав. Проблеми в сім'ях, погані стосунки з вітчимом, бідність виштовхують дітей на вулицю. Багато малолітніх злодюжок попадаються по декілька разів. Поширеним явищем серед цих дітей є токсикоманія.

Проституція. Сексуальна комерційна експлуатація дітей та підлітків — грубе порушення їхніх прав. У це поняття входить сексуальне спілкування між дорослими і дітьми за винагороду безпосередньо дитини (підлітка), або через посередника. Комерційна секс-експлуатація складає форму примусу і насильства проти дітей та підлітків, і є сучасною формою рабства. Поширенню даного явища сприяє оточення: це і члени сім'ї, постачальники послуг або посередники, а також самі клієнти.

Останні дослідження психологів показали, що існує зовнішня і внутрішня мотивація для відходу дитини з будинку. Якщо дитина втікає з будинку унаслідок соціальної невлаштованості — має місце зовнішня мотивація. Така дитина припинить втечі, якщо будуть вирішені соціальні проблеми. Проте зовнішня мотивація може перерости у внутрішню. Упоратися з нею набагато складніше. Такі діти потребують комплексної допомоги лікарів, психологів, педагогів.

Бездомних дітей в літературі прийнято ділити на чотири основні групи залежно від причин, що породили бродяження.

Діти із зруйнованих сімей, чиє положення штовхає їх на ворожість до оточення і призводить до невдач в навчанні.

Діти-жертви, що страждають від поганого відношення з боку батьків — алкоголіків і наркоманів.

Діти, що бажають добитися свого в конфлікті з батьками або з школою і що втікають «заради ефекту».

«Дослідники« і шукачі пригод, які незабаром самі повернуться додому [50, с.144].

За даними проведеного дослідження головними причинами, що підштовхнули дітей втекти з дому, були побої з боку батьків (30,82% від усіх, що втікали), пияцтво (28,3%), на третьому місці йде така причина, як втеча за компанію з друзями (26,42%). Очевидно, вплив групи однолітків на дітей та підлітків дуже сильний і, на жаль, воно має далеко не позитивну спрямованість.

Проте, незважаючи на широке поширення серед цієї категорії дітей втеч з домівки, життя зовні удома подобається лише 27,04% дітей, що мають досвід втеч, 67,92% стверджують, що в такому житті мало хорошого, просто життєві обставини штовхають їх на вулицю. Місця дислокації дітей, що втекли з будинку, розташувалися в наступному порядку: у знайомих – 30,2%; на вокзалі – 23,3%; де прийдеться – 18,2%; у електричках - 15,1%; у під'їздах – 8,8%; на горищах, в підвалах – 7,5%; у нежитлових будинках - 3,8%; у інших місцях - 5,7%.

Найбільш поширений спосіб добування коштів для існування — випрошування: 43,4% дітей, що втікали з будинку, дістають гроші на життя таким чином. 33,33% намагаються заробляти гроші (форми заробітків, що найчастіше зустрічаються, — перенесення вантажів, збір пляшок), 18,24% беруть гроші у родичів (наприклад, вкрав у матері гроші і втік з будинку). 15,72% чесно призналися, що їм доводиться красти або грабувати перехожих, 14,47% беруть гроші у друзів.

Попри те, що у батьківській сім'ї основна маса дітей неодноразово виступали свідками різних видів девіантної поведінки, страждала від побоїв і незадоволення базисних людських потреб, діти хочуть жити зі своїми батьками.

Ось як вони відповідали на запитання: «Якби у тебе була можливість вибирати, де б ти вважав за краще жити?»

У своїй сім'ї 72,45 %

У іншій сім'ї 7,55 %

На вулиці 1,51 %

У інтернаті 17,36 %

Не знаю 1,13 %

Виходячи з цього, профілактика наркоманії, повторних втеч і ін. повинна обов'язково включати роботу з сім'ями безпритульників і з сім'ями дітей, яких можна віднести до групи ризику.

Навіть тимчасово виявившись на вулиці, діти, до усього іншого, засвоюють моделі девіантної поведінки, знайомляться з наркокультурою.

На момент опитування регулярно палили 43,02% дітей, зрідка — 29,06%, встигли кинути паління 11,7%, лише 16,23% дітей заперечують факт знайомства з нікотином. Відмінності по підлозі в даному випадку не значимі: палять регулярно 43,98% хлопчиків і 40,54% дівчаток.

Вживання алкоголю в цьому середовищі поширене дещо менше. Регулярно його вживають 3,77%, 44,15% — зрідка(в основному, у свята), 6,79% — вже встигли кинути, 45,28% — стверджують, що зовсім не пробували спиртне. Проте в процесі опитування створилося враження, що в якості спиртного діти розглядають виключно міцні спиртні напої(пиво і шампанське в розряд алкогольних напоїв вони часто не відносять).

В цілому безпритульники таким чином розподіляються по типах поведінки по відношенню до наркотиків: 21,13% можна віднести до наркоманів(регулярно вживають наркотичні речовини), 15,1% є «любителями»(мають досвід багатократного вживання різних видів наркотиків), 6,79% — «експериментатори»(мають одноразовий досвід вживання наркотиків), 56,98% — «чисті»(не пробували наркотичні речовини). У останній тип потрапляють як ті, хто дійсно не має досвіду вживання наркотиків, так і ті, хто умовчує про це.

Лише 20%, за їх словами, ніколи не бачили людину, що знаходиться в стані наркотичного сп'яніння; 33,58% не мають знайомих, що вживають наркотики у 41,13% ця категорія відсутня серед рідних і близьких.

Найчастіше(у 56,14% випадків) безпритульники самостійно купують наркотичні речовини, досить часто їх пригощають друзі(55,26%), в 8,77% випадків наркотики доводиться діставати іншим чином, іноді пропонують батьки(7,89%).

Перша проба наркотичних речовин відбувається в дуже юному віці. 37,72% познайомилися з наркотичними речовинами до 10 років, 48,25% у віці 10-13 років. Найчастіше перша проба наркотиків відбулася в компанії однолітків, про це повідомили 85,96% безпритульників, 3,51% відмітили, що при першій пробі наркотиків були присутніми їх батьки, наодинці познайомилися з наркотиками 9,65% дітей. В якості причин, що підштовхують до знайомства з наркотичними речовинами, безпритульники найчастіше називали вплив інших людей(58,41%), інтерес до нового(48,67%), елементарне неробство(8,85%).

Таким чином, свідомість «дітей вулиці» характеризується неадекватним відношенням до цих пороків: незнання наслідків вживання тютюну, алкоголю, наркотиків поєднується з ілюзією про легкість позбавлення від кожної цієї залежності. Необхідність первинної і вторинної профілактики серед цієї категорії дітей очевидна. Проте, як ми вже відмічали, з школою у цих дітей стосунки складні, сім'ї ж у них частіше неблагополучні.

Аналіз законодавчих актів та їх коментарів з боку вчених дозволяє стверджувати, що соціальна політика української держави в рішенні проблем безпритульності та бездоглядності є неефективною. Спробуємо проаналізувати причини цієї неефективності.