Розділ 1 теоретико-методологічні аспекти соціальної адаптації безпритульних і бездоглядних дітей та підлітків

1.1. Концептуальні підходи до суті і змісту процесу соціалізації і соціальної адаптації

Розгляд соціально-психологічних та педагогічних технологій соціальної адаптації безпритульних та бездоглядних дітей та підлітків доцільно розпочати з аналізу концептуальних підходів до її сутності, змісту та характеру. І в цьому сенсі слід зазначити, що соціальну адаптацію дітей і підлітків слід, насамперед, розглядати у контексті їх соціалізації.

Розгляд процесу соціалізації в науці почав здійснюватися наприкінці ХІХ століття. До наукового обігу поняття «соціалізація» потрапило завдяки американському соціологові Ф.Г. Гіддінгсу під впливом поглядів Г. Тарда, який вперше намагався описати процес інтеріоризації норм через соціальну взаємодію. На його думку, суспільство підтримує своє існування як цілісність тільки завдяки розумінню індивідами своїх соціальних функцій. Заслугою Г. Тарда є спроба розглядати соціалізацію не тільки як стабілізуючий суспільний механізм, а й бачення в цьому процесі можливості забезпечення розвитку суспільства.

Він стверджував, що акти творчості, які виникають у свідомості людини в процесі взаємодії людей, сприяють розвиткові різних сфер соціального життя і суспільства в цілому [1].

Потужним поштовхом для подальших розробок у цьому напрямку була біолого-психологічна теорія З. Фрейда, де соціалізацію розглянуто як розвиток особистісного контролю на основі трьох рівнів:

- безсвідомих інстинктивних пробуджень «id» («воно»), які визначають рухомі сили індивіда;

- рівня «я» («ego») – стрижневий компонент індивіда, який контролює

сліпі сили «id» і задовольняє їх згідно з потребами довкілля; це організована складова особистості з функціями сприйняття, навчання, пам’яті та мислення;

- «над я» («супер я», «superego») – це комплекс моральних рис, норм поведінки, завдяки чому «над я» встановлює моральні норми для «я» і контролює дію «я» в межах цих норм.

На думку З. Фрейда, психіка людини постійно потерпає від конфліктів між свідомістю, якій доводиться витримувати зіткнення з реальністю, і підсвідомістю, керованою принципом задоволення («робити лише те, що мені сподобається»). Щоб уникнути внутрішньої напруги, природою подаровано людині дивну властивість, яка, діючи безсвідомо, придушує, витісняє, викриває все те, що не відповідає вимогам морального «цензора». Механізмами соціалізації, згідно з концепцією З. Фрейда, є: імітація (спроби дитини копіювати та наслідувати поведінку дорослих); ідентифікація (засвоєння поведінки дорослих, соціальних цінностей і норм, як своїх власних); відчуття сорому і провини (заборони моделей бажаної поведінки) [2].

Більш інтенсивно соціалізація вивчалася з 30-х рр. минулого століття, а до початку 70-х рр. стала однією з визначальних тем суспільствознавства. Думки вчених щодо процесів соціалізації розходяться в розумінні ролі людини в цьому процесі.

Перший підхід враховує пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а сама соціалізація розглядається як процес адаптації до соціуму, який формує кожного індивіда відповідно до притаманної йому культури. Він визначений як суб’єкт-об’єктний, має давню традицію, представлений низкою наукових шкіл та концепцій.

Однією із перших в суб’єкт-об’єктному підході є адаптивна концепція соціалізації, найбільш виразно представлена Д. Дьюї. Саме в процесі соціалізації, на його думку, можуть виявитися закладені в людині від природи унікальні здібності. Однак, він підкреслює, що соціалізація – це пристосування до довкілля, і в цьому процесі необхідно «викристалізовувати» індивідуальність кожної людини. Досягається такий результат «соціалізацією розуму», тобто набуттям сенсу в прагненні слугувати іншим людям, ділитися з ними багатством своїх здібностей та при цьому втілювати й свої власні зацікавлення. Тобто, соціалізована особистість прагне досягти повного збігу особистісних і соціальних цінностей поведінки. Тому Д. Дьюї пропонує соціалізувати дитину шляхом поступового вирішення окремих проблем існуючого суспільства, навчаючи її діяти в різних проблемних ситуаціях, згідно розробленої ним інструментальної схеми [3].

Наприкінці 50-х – початку 60-х років ХХ ст. адаптивна концепція формувалась головним чином під впливом структурного функціоналізму в руслі позитивістської методології (Т. Парсонс, В. Кукартц, П. Фулкьє та ін.). На основі теоретичного постулату структурного функціоналізму про те, що стабільність і рівновага соціальної системи забезпечуються за рахунок соціальної адаптації індивідів (тобто механізму соціалізації), вони вважали, що процесу соціалізації задається певна модель особистості, що добре адаптована до вимог соціальної системи, й у такий спосіб встановлюється стабільний соціальний контроль. Соціалізація, на думку Т. Парсонса, це засіб, за допомогою якого підтримується соціальна рівновага [4]. Представники структурно-функціонального підходу практично повністю виключали аспект соціальної активності індивіда, підкреслюючи, що конформність є кінцевим результатом соціалізації.

У соціологічній теорії Т. Парсонса зазначено, що індивід в процесі соціалізації «вбирає» в себе загальні цінності шляхом спілкування зі «значущими іншими», в результаті чого дотримання загальновизнаних стандартів стає частиною його мотиваційної структури, його потребою.

Саме ідеї Т. Парсонса дозволяють розробляти такі аспекти соціалізації, як адаптація індивіда до соціального середовища, інтеграція індивіда у соціальну систему, інтеріоризація загальноприйнятих соціальних норм та адаптивні механізми.

Значний внесок у розробку теорії соціалізації особистості зробив Р. Мертон. Він приділив велику увагу аналізу такого явища, як аномія і аналізував типологію способів індивідуальної адаптації до структурної аномії. Сюди він відносив конформізм, інновацію, ритуалізм, ретритизм («втечу») та бунт [5].

Серед засновників суб’єкт-об’єктного підходу слід назвати Е. Дюркгейма (соціально-антропологічний підхід). Досліджуючи взаємини людини і суспільства, він дійшов до висновку, що кожне суспільство має певний ідеал людини, який, як у моральному й інтелектуальному, так і в фізичному плані є універсальним для всіх його членів. Проте, для кожного суспільства цей ідеал буде своєрідним залежно від характерних для нього умов. Отже, в теоретичних поглядах Е. Дюркгейма активний початок визнається за суспільством в цілому, а не за окремою людиною в процесі соціалізації.

Розглядаючи аномію, як різні види порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства, він відмічав низький ступінь дії соціальних норм на певні групи людей, до яких, слід, безумовно, відносити безпритульних дітей та підлітків, їхню неефективність, як засобу соціальної регуляції поведінки [6].

Отже, Г. Тард, Д. Дьюї, Е. Дюркгейм і Т. Парсонс наголошують не тільки на процесі передавання соціального досвіду і засвоєння його індивідом, а й на його здатності дотримуватися тих норм і цінностей, які визнані в суспільстві обов’язковими, і до яких він ставиться, як до частини власної культури.

Інший підхід, що склався в межах досліджень соціалізації, умовно можна визначити як суб’єкт-суб’єктний. Він підкреслює активну роль людини в процесі соціалізації. Його засновниками вважають американських учених В. Томаса, Ф. Знанецького, Ч. Кулі та Дж. Міда. Найбільш відомими їх послідовниками є А. Бандура та У. Бронфенбреннер.

В. Томас і Ф. Знанецький висунули положення про те, що соціальні явища і процеси слід розглядати як результат свідомої діяльності людей. Вивчаючи ті або інші соціальні ситуації, треба враховувати не лише соціальні обставини, але й погляди індивідів, включених у ці ситуації.

У. Джемсу належить перша і досить глибока концепція «особистісного Я», яка розглядається в контексті самопізнання; він висунув гіпотезу про двоїсту природу інтегрального «Я». Основний постулат У. Джемса полягає в тому, що наша самооцінка залежить від того, ким ми хочемо стати, який статус хотіли б мати, що є точкою відліку в оцінці нами власних успіхів і невдач. Людям властиво максимально розвивати можливості свого «Я», але обмеження можливостей або здібностей людини змушує її підходити до вибору реалістично – обирати тільки ті аспекти розвитку і відповідно їм мету, з осягненням якої людина пов’язує свій життєвий успіх [7].

Представники символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Ч. Кулі та ін.) тлумачать соціалізацію індивідуальної свідомості як соціальний процес. Основну увагу, в першу чергу, звертають на залучення індивідуальних ментальних процесів до «великої свідомості», перетворення фізіологічного організму на рефлексивне соціальне «Я».

На основі головних елементів самовизначення (образ нашої зовнішності в уявленні іншої людини, її думки про нашу зовнішність та самовідчуття на сприйняту нами реакцію інших) дослідникам вдається осмислювати основні компоненти Я-концепції, характеризувати символи, ролі, стереотипи, виділяти етапи становлення соціального «Я», розробляти форми самоконтролю.

Так, Ч. Кулі в результаті багаточисельних досліджень визначив, що розвиток концепції власного «Я» проходить у процесі довготривалого, суперечливого і заплутаного процесу і не може здійснюватися без участі інших особистостей, тобто без соціального оточення. Разом з тим слід зазначити, що говорячи про образ «Я» на основі дзеркального відображення, Ч. Кулі не враховував активності особистості. На його думку, процес соціалізації відбувається в такий спосіб: індивід не має від народження людської природи, вона набувається в групах; особистість формується в процесі соціальних взаємодій через створення дзеркального «Я», яке складається сукупністю уявлень про неї «узагальнених інших, собі подібних»: як люди нас сприймають, реагують на нас, визначають нашу реакцію на їхні дії [8, с. 228-230].

Цю теорію доповнив Дж. Мід. Разом з Ч. Шад вони стверджують, що інтеріоризація соціальних реакцій передбачає схильність особистості оцінювати себе відповідно до оцінки інших людей. З точки зору Дж. Міда, дитина спочатку переймає ролі значущих інших, тобто тих, хто складає безпосереднє оточення й чиї соціальні установки здійснюють найбільший вплив на формування її уявлень про себе. Пізніше дитина дізнається, що виконувані нею ролі є важливими й стосовно очікувань більш широкої спільноти. Як зазначає Дж. Мід, «…у формі узагальненого іншого (набір соціальних норм, установок, що притаманні соціальній групі), соціальний процес впливає на поведінку індивідів, що залучені до нього, тобто спільнота здійснює контроль над поведінкою своїх членів, бо саме в цій формі соціальний процес (спільнота) проникає в якості визначального фактора в мислення індивіда» [8, с. 231]. Отже, на думку Дж. Міда, ідентичність у нас народжується в актах соціального визнання, ми стаємо такими, якими нас бачить той, хто до нас звертається.

Погляди інтеракціоністів на взаємодію та її роль в процесі соціалізації органічно розвивають такі представники феноменологічної соціології знання, як П. Бергер і Т. Лукман, які розробляють категорії інтерналізації, первинної і вторинної соціалізації, «значущих інших». Вчені наголошують, що кожен індивід народжується зі схильністю до соціальності й пізніше стає членом суспільства, оскільки світ, в якому ми живемо, не може існувати без постійної взаємодії й спілкування. Соціалізація – це «всебічне і послідовне входження індивіда до об’єктивного світу або до окремої його частини» [9]. П. Бергер і Т. Лукман визначають характерні особливості первинної і вторинної соціалізації. Первинна соціалізація відбувається в дитинстві й формує нового члена суспільства і тому вона є найбільш важливою для індивіда. В процесі первинної соціалізації в свідомості індивіда формується образ узагальненої поведінки інших і саме він є вирішальною фазою соціалізації. Іншою особливістю цього етапу є неможливість вибору значущих інших, а також необхідність тісного взаємозв’язку з ними, за відсутності якого можливість соціалізації стає сумнівною.

В контексті нашої магістерської роботи феноменологія пояснює соціалізацію «нетипової дитини» впливом всього соціального оточення: різноманіттям історично зумовленого соціокультурного макро- і мікросоціума, в якому ця дитина соціалізується. Також, пояснюється, що діти та підлітки можуть користуватися різними (збереженими) знаковими системами замість втрачених в освоєнні соціальності.

В рамках класичної соціологічної теорії, розуміючої соціології (М. Вебер) соціалізація тлумачиться як процес набуття досвіду і освоєння установок відповідно до соціальної ролі. На основі цієї теорії було сформульовано ідею про суб’єктивно осмислену дію інваліда, орієнтованого на поведінку інших людей, розроблено механізми соціальної адаптації осіб [10]. М. Вебер у процесі соціалізації визначає активну роль індивіда в соціальних взаємодіях, серед яких визначає особистісно формувальні.

Епігенетична концепція періодизації життєвого шляху, засновником якої є Е. Еріксон, учень і послідовник З. Фрейда, дозволяє виділяти етапи в становленні індивіда, основні ступені розвитку сім’ї, порівнювати зразки соціальної норми з наявними ситуаціями. Для розуміння особливостей життєвих стратегій людини важливе значення, на його думку, має соціокультурний контекст становлення особистості, цілісне сприйняття світу.

На думку Е. Еріксона, кожен віковий етап є певною психосоціальною кризою, внаслідок вирішення якої відбувається зміна соціальних ролей і позицій, зміна ставлення до оточення і до себе. Кожна людина шукає власні способи виходу з кризи, які відповідають її життєвому світу і є загальноприйнятними. Вирішуючи психосоціальні проблеми на кожній стадії, особистість збагачується новим позитивним соціальним досвідом, адаптуючись у соціумі. Згідно з Е. Еріксоном, вона розвивається завдяки входженню в різні соціальні спільноти і переживанню свого нерозривного зв’язку з ними. В процесі розвитку особистість набуває Я-ідентичності («его-ідентичності») – психосоціальної тотожності, що визначає систему її цінностей, ідеали, життєві плани, потреби, соціальні ролі, відповідно до поведінки. Соціальна ідентичність, підкреслює Е. Еріксон, нерозривно пов’язує людину з довкіллям і його становленням, що виступає процесом «організації життєвого світу в індивідуальне «Я», є найважливішим завданням соціалізації й виховання» [11].

Теорія взаємодії психічних і соціальних чинників у процесі становлення особистості, розроблена Еріхом Фроммом, дає можливість зрозуміти особливості суб’єктивності людини у соціальному процесі, специфіку соціального характеру індивіда. Е. Фромм обґрунтовує ідею, що психічні процеси первинні і багато в чому визначають структуру соціальних феноменів. Відповідно до п’яти форм соціалізації (мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм і любов), він виділяє п’ять способів адаптації до соціуму: рецептивний, експлуатувальний, накопичувальний, ринковий та продуктивний. Соціалізація, на думку Е. Фромма, це концептуалізація позитивної свободи, яка інтегрує особистість в мікро- та макросередовищі, не позбавляючи її при цьому автономії [12].

Теорія взаємодії психічних і соціальних чинників у процесі становлення особистості цілком виправдано зосереджує увагу на сім’ї, а це дає можливість виробляти засоби, методи і способи виховання дітей, підлітків та молоді.

Представник соціального біхевіоризму А. Бандура розробляв концепцію соціального научіння. Соціалізація, на його думку, – це процес моделювання або навчання через спостереження, коли на основі спостережень за оточенням у індивіда складаються певні моделі поведінки. В якості механізмів соціалізації він розглядає процеси ідентифікації, навіювання, наслідування нормам і конформність. Ці процеси, що носять неусвідомлений або частково усвідомлений характер, забезпечують зростання особистості та входження її в соціум.

Продовжуючи погляди А. Бандури, У. Бронфенбреннер розглядає соціалізацію, з одного боку, як сукупність соціальних впливів середовища і умов життя одночасно на чотирьох рівня: мікросистеми, мезосистеми, екзосистеми, макросистеми, а, з іншого, на його думку, індивід обов’язково має бути зацікавлений у спостереженні за моделлю, в засвоєнні цього типу

поведінки та його відтворенні, що примушує індивіда займати активну позицію.

Всі ці концепції соціалізації виступають методологічним підгрунттям для виявлення соціально-психологічних аспектів діяльності дітей та підлітків без певного місця проживання і мають значний евристичний потенціал в удосконаленні форм соціальної взаємодії такої категорії людей у суспільстві та способів гармонізації їх повсякденного сприйняття агентами конструювання соціальної реальності.

Власне тлумачення поняття «соціалізація» мають учені радянського та пострадянського періоду, найбільш відомі теоретичні погляди яких відстоюють суб’єкт-суб’єктну позицію. Так, у вітчизняній психології, зокрема, в біологізаторській теорії Л. Виготського проблема соціалізації розглядається у зв’язку з формуванням особистості в процесі взаємодії та взаємовпливу соціальних груп, колективів і особистості. З цих позицій процес соціалізації характеризується як поступове розширення сфери спілкування і діяльності в процесі придбання індивідом соціального досвіду, як процес розвитку і саморегуляції становлення свідомості та активної життєвої позиції [13].

У визначенні І.С. Кона соціалізація теж розглядається як засвоєння індивідом соціального досвіду, певної системи соціальних ролей і культури без акценту на рівень сприйняття цих норм особистістю. В іншій роботі І.С. Кон доповнює своє визначення поняття соціалізації, наголошуючи на тому, що соціалізація визначається не тільки як процес засвоєння індивідом певної системи соціальних ролей і культури, а й як процес, в ході якого людина набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності [14]. Це визначення свідчить про те, що підлітки та молодь, засвоюючи соціальні норми, цінності, і взагалі культуру свого суспільства, напрацьовують такі якості, які забезпечують їх соціалізованість та інтеграцію в суспільство, розвиває їх як індивідуальність. Тому соціалізацію він визначає як «спосіб існування і трансмісії культури» [15,с. 192].

Розширює тлумачення поняття «соціалізації» Б.Д. Паригін, який зазначає, що це – не простий процес автоматичного прийняття індивідом вимог, функцій і ролей соціального середовища, способів соціального спілкування та взаємодії, а складний процес прийняття або неприйняття індивідом традицій і стандартів суспільства чи окремих груп, де він живе. Відповідно, сприймаючи визнані суспільством норми і цінності, особистість соціалізується, тобто сприймає разом з нормами і цінностями ті зразки поведінки і загальної культури, які й допомагають її успішному входженню в суспільне життя [16]. В цьому сенсі норми, цінності, зразки поведінки виступають як складові загальної культури, яку, з соціальної точки зору М.П. Лукашевич розглядає як сукупність результатів діяльності людей в суспільстві [17, с. 84-85].

Досліджуючи соціалізацію, як процес ставлення суспільства до індивіда, Н. Андрєєнкова виділяє аспекти, суттєві з точки зору соціальних контактів з іншими людьми і в структуру соціалізації включає: соціальні знання, оволодіння певними навичками практичної діяльності, соціальні норми і ролі, ціннісні орієнтації і установки, активну творчу діяльність самого індивіда. Вона стверджує, що індивід, будучи продуктом суспільства, може самостійно вибирати ті чи інші цінності, установки, орієнтуючись не тільки на загальні регулятивні принципи середовища, але й на власні уподобання. Н. Андрєєнкова наголошує й на тому, що в процесі соціалізації індивід займає як пасивну позицію (засвоєння соціального досвіду), так і активну (напрацювання певної системи власних орієнтацій, установок, цінностей [18, с. 43-44].

З вісімдесятих років ХХ століття погляд на соціалізацію та соціальну адаптацію, як на процес двосторонньої взаємодії, який включає поряд із засвоєнням особистістю соціальних норм, прийняття соціальних ролей та самореалізацію, стає провідним в радянській науці. Так, один з провідних дослідників А. Мудрик розглядає соціалізацію як двобічний процес, завдяки якому індивід, з одного боку, засвоює соціальний досвід через систему соціальних зв’язків, а з іншого, активно відтворює ці зв’язки, реалізуючи себе як особистість. З огляду на це він зауважує, що особистість в процесі засвоєння соціальних норм виступає і як об’єкт, і як суб’єкт соціалізації. Інший дослідник Г. Андрєєва висловлює точку зору про те, що в ході соціалізації індивід інтегрується в систему соціальних зв’язків і засвоює соціальний досвід, але при цьому він активно включається в соціальне середовище. Соціалізація, на її думку, це процес становлення особистості з моменту народження і здійснюється протягом життя саме через соціальну адаптацію в діяльності, спілкуванні та самосвідомості. На всіх вікових етапах соціалізації (дотрудовій, трудовій, післятрудовій) суспільство впливає на особистість або безпосередньо, або опосередковано колективно, передаючи їй певну систему норм і цінностей. Тому вона звертає увагу на необхідність вивчення ролі великих і малих груп в розвитку особистості [20].

Розглядаючи соціалізацію, як процес входження індивіда в різні соціальні групи, кожна з яких стає референтною на певному етапі життя, А. Петровський наголошує на тому, що індивід проходить через фази соціальної адаптації, індивідуалізації та інтеграції (індивід зберігає ті риси, що є цінними для групи, а група коригує свої норми, сприймаючи цінні для розвитку риси особистості) [21].

Аналізуючи дослідження процесу соціалізації особистості, Л. Ваховський і С. Савченко роблять висновок, що «засвоєння» і «відтворення» не покривають усього «поля» соціалізації, оскільки не містять у собі того явища, яке могло б бути названим «соціалізаційною творчістю». Це означає, що під соціалізацією ними розуміється засвоєння, відтворення соціального досвіду і соціальна творчість самої особистості. Тільки такий тристоронній підхід до реалізації соціалізаційного процесу, на їхню думку, дозволяє цілеспрямовано впливати на соціалізацію особистості, на якісні зміни в різних аспектах її життя і життєдіяльності всього суспільства [22].

Таким чином, ми можемо дійти попереднього висновку, згідно з яким, по-перше, кожен з нас у дитячому та підлітковому віці повинен пройти «перший університет життя» –– соціалізуватись, тобто засвоїти норми й правила існування в суспільстві. По-друге, соціалізація є неможливою без соціальної адаптації, тобто вироблення уміння пристосовуватись до зовнішніх обставин.