1.3. Структура соціальної адаптації дітей та підлітків

Соціальна адаптація як складний і багаторівневий процес, здійснюваний в різних сферах життєдіяльності людини, може бути розглянутий в наступних видах: професійна (виробнича), побутова, культурно-дозвіллєва.

Професійна адаптація реалізується в процесі трудової діяльності, розвиваючи такі якості особи, як трудова активність, ініціатива, компетентність, самостійність. Професійна адаптація є найважливішим чинником соціальної адаптації, для якого характерна мобілізація соціально-психологічних і біофізіологічних потенцій розвитку індивіда. Роль соціального працівника в цьому випадку полягає в створенні оптимальних умов для розкриття цих можливостей людини.

Побутова адаптація полягає у формуванні ряду навичок, установок, звичок і якостей особи, що співвідносяться з розпорядком, традиціями, існуючими стосунками між людьми в різних соціальних групах і поза сферою стосунків, що складаються з сім'єю, з родичами, сусідами, знайомими і так далі

Культурно-дозвіллєва адаптація припускає формування певних установок і позицій особи, що відповідають ознакам і нормам здорового способу життя, естетичної культури і спорту, а також інших видів освітньої і дозвіллєвої діяльності.

Оскільки соціальна адаптація є не одномоментною зміною системи, а процесом, що протікає в часі, то слід визначити його стадії.

У сучасній літературі прийнято виділяти чотири стадії соціальної адаптації :

- початкова стадія, коли індивід, що адаптується, уловлює лише правила поведінки, але система цінностей соціуму внутрішньо ним не визнається(на цій стадії свідомість індивіда не адаптована до умов нового середовища, і він, де

може, відкидає їх, дотримуючись колишніх ціннісних домагань);

- друга стадія (стадія терпимості) - індивід і суб'єкти, носії цінностей нового середовища, проявляють взаємну терпимість до орієнтацій і зразків поведінки один одного;

третя стадія (пристосування, акомодація) - визнання і прийняття індивідом основних систем цінностей нового соціального середовища при одночасному визнанні за ними деяких колишніх орієнтації;

четверта стадія (асиміляція) - повна адаптація, збіг систем цінностей індивіда і середовища (індивід відмовляється від колишніх зразків і цінностей і повністю приймає нові) [35].

В основі розуміння механізмів соціальної адаптації лежить активна діяльність, ключовим моментом якої є потреба в перетворенні існуючої соціальної дійсності. Таким чином, сам процес формування механізмів соціальної адаптації особи тісно пов'язаний з усіма видами перетворень індивіда, що характеризують його соціальну суть, і реалізується в соціальній діяльності, спілкуванні, самосвідомості. У цій тріаді відбувається не просто зміна зовнішньої дійсності, але і перетворення внутрішнього світу людини, розкриття і реалізація його прихованих можливостей, що допомагають повноцінно включитися в процес соціальної адаптації як активній особі.

Соціальна діяльність - основний і специфічний механізм в організації адаптації людини. До складових цього компонента відносяться спілкування, гра, вчення і праця, за допомогою яких відбувається повноцінне включення, активне пристосування індивіда до соціального середовища.

Механізм адаптації в соціальній діяльності має свої специфічні етапи і може бути представлений у вигляді схеми(мал. 1).

НУЖДА ІНДИВІДА

ПОТРЕБИ

МОТИВИ УХВАЛЕННЯ РІШЕНЬ

РЕАЛІЗАЦІЯ І ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ

ОЦІНКА

Мал. 1 .Механізм адаптації в соціальній діяльності

Завдання соціального працівника полягає в тому, щоб у разі невдачі знайти недостатньо ефективну сторону в цьому механізмі і внести необхідні корективи.

Соціальне спілкування - тяговий механізм соціальної адаптації людини, функції якої полягають в напрямі і розширенні круга засвоєння соціальних цінностей при активній взаємодії з іншими індивідами, соціальними групами. Соціальне спілкування є не лише видом діяльності окремої людини, але і певною взаємодією соціального працівника зі своїми клієнтами, яке необхідно розширювати в системі соціальної практики.

Соціальна самосвідомість особи - найважливіший чинник механізму соціальної адаптації особи, при якому здійснюється формування і осмислення своєї соціальної приналежності і ролі. Функції соціального працівника у рамках цього механізму найчастіше обмежуються психолого-педагогічними, метою яких є формування у людини норм соціальної поведінки, установок, рис вдачі і їх комплексів, які в цілому призводять до адаптивності. На думку Л. Савотіної [36], механізми соціальної адаптації особи представляються як цілісний процес діяльності, спілкування, самосвідомості в соціальній практиці індивідів. Це одночасно і багатогранний процес активного розвитку особистості, який здійснюється в об'єктивно-суб'єктивній формі, і в основі його лежить активне або пасивне пристосування, взаємодія з існуючим соціальним середовищем, а також пристосованість особи змінювати і якісно перетворювати власне Я на основі пізнаних біологічних, фізіологічних і психологічних механізмів розвитку.

Логічним завершенням соціальної адаптації особи є її адаптованість як результат сприятливого протікання адаптаційних процесів.

До досягнення такого стану призводить адаптивна поведінка, що характеризується успішним ухваленням рішень, проявом ініціативи, ясним визначенням власного майбутнього.

При визначенні ефективності адаптації слід орієнтуватися на теорію

інтеракціонізму, яку ми аналізували у площині обраної проблеми вище, й згідно з якою ознаками ефективної адаптованості можна вважати:

По-перше, адаптованість у сфері соціально-економічної активності, де індивід придбаває знання, уміння і навички, домагається компетентності і майстерності. В цьому випадку, як об'єктивні показники успішної адаптованості найчастіше використовуються кваліфікаційний рівень працівника, розмір заробітної плати, трудовий статус, в якості суб'єктивних – задоволення працею (навчанням) і різними її аспектами, відсутність або наявність наміру змінити місце роботи (навчання) або проживання і ін.

По-друге, це адаптованість у сфері особових стосунків, де складаються інтимні, емоційно насичені зв'язки з іншими людьми.

При визначенні ефективності адаптації також необхідно враховувати її об'єктивні і суб'єктивні критерії. До об'єктивних відноситься міра реалізації індивідом норм і правил життєдіяльності, прийнятих в цьому соціальному середовищі. До суб'єктивних – задоволеність членством в цій соціальній групі (сім'я, колектив і ін.), умовами, що надаються, для задоволення і розвитку основних соціальних потреб.

В цілому, соціальна адаптація є процесом активного освоєння особою соціального середовища, в якому особа виступає як об'єктом, так і в якості суб'єкта адаптації, а соціальне середовище є одночасно і адаптуючою стороною й стороною, що адаптується.

Успішна соціальна адаптація особи вимагає не лише максимальних витрат духовної енергії індивіда, але і добре організованої професійної роботи з боку соціальних служб різного профілю, основним завданням яких є надання допомоги і підтримки в подоланні життєвих колізій і труднощів.

Характеризуючи структуру соціальної адаптації, слід, бодай стисло, охарактеризувати її етапи, які співпадають з етапами соціалізації.

Перший етап (до 3-х років) є підготовчим, коли дитина тільки починає входити в світ соціальних відносин, і складаються необхідні умови для формування особистості. Через спілкування вона опановує нормативну поведінку, хоча, як правило, її дії є неусвідомленими, немотивованими. І хоча внутрішній світ дитини поступово формується під впливом дорослих, однак, дитина не може відразу засвоїти ставлення до речей і людей, які від неї очікують певної поведінки. Ще одним соціальним надбанням дітей такого віку стає оволодіння мовою, як засобом комунікації.

Оскільки на цьому етапі головним інститутом є сім’я, то саме вона формує у дитини уявлення про себе та норми поведінки. Проте, не можна не погодитися з Р. Мертоном, що «…родина – головний передавач культурних цінностей і норм… передає переважно ту частину культури, яка є доступною для соціального прошарку чи групи батьків» [37].

Наступний етап дитина проходить у віці від 3 до 7 років. За сприятливих умов виховання, цілеспрямованої керованої соціалізації, дитина активно накопичує соціальний досвід, наслідує дорослих, включається в статево-рольову поведінку, тобто опановує свої перші ролі. Особливістю цього етапу є те, що в дію вступає дуже важливий механізм соціалізації – ідентифікація. Дитина ідентифікує себе з батьками, родичами, однолітками, іншими людьми, переймаючи їхні погляди й життєвий досвід, завдяки чому набуває різних видів соціальної та статево-рольової поведінки. Несвідомо, наслідуючи інших, дитина забезпечує основу для засвоєння конвенційних ролей. В дошкільному віці в дитини вже складається певна позиція в групі, бо, окрім сім’ї, соціалізуючу функцію на цьому етапі життя здійснюють такі спеціалізовані інститути, як ясла, дитячі садки, дитячі будинки, заклади культури тощо. Головною функцією цих соціальних інститутів є засвоєння мови, як людської знакової системи, придбання знань та навичок елементарної трудової діяльності, засвоєння норм спілкування, поведінки та програвання соціальних ролей.

Стадія навчання охоплює різні вікові періоди – дитинство, підлітковий та юнацький вік і характеризується суттєвими змінами в житті дитини. Домінуючим стає інше, незвичне соціальне оточення, формуються навички нового виду діяльності – навчання. В цей час провідну роль в соціалізації учня відіграють учителі, інститут освіти, дитячі організації, не зменшуючи при цьому впливу від сім’ї та родичів.

Особливістю соціального розвитку сучасних підлітків (11-14 років) є більш швидка, ніж у їхніх батьків, адекватна реальності адаптація до умов соціуму. Суперечливість соціальної ролі підлітка, зміна структури його соціальних ролей і рівня домагань актуалізує властивий підліткам максималізм у судженнях та ціннісних орієнтаціях. Саме тому цей етап супроводжується зміною ідентифікацій, несприйняттям світу дорослих, що виявляється в негативізмі, нонконформізмі та неслухняності. Внаслідок статевого дозрівання й ідентифікації себе з певною статтю йде опанування статево-рольовою поведінкою. Для молодших підлітків 11-12 років характерна яскраво виражена потреба в самоствердженні, що виявляється в прагненні зайняти деяку позицію в класі та відігравати обрану соціальну роль. Першочергове значення в цьому віці має взаємодія з однолітками, яка формує поведінку підлітка, і, як результат, його самооцінку. Спілкуючись з друзями, молодші підлітки активно освоюють норми тих соціальних груп, до яких вони себе відносять. Період юнацтва характеризується збільшенням міжособистісних зв’язків, вступом у численні формальні і неформальні групи, які здійснюють соціалізуючий вплив і формують суспільну активність особистості. Підліткова субкультура має власну мову, особливу моду і стиль поведінки. Врахування цих особливостей необхідно при соціалізуючому впливові на особистість з боку дорослих. Зважаючи на це, треба відзначити, що вплив традиційних інститутів на процес соціалізації в цьому віці дещо послаблюється, а на перший план виступає стихійний вплив на підлітків окремих соціальних груп.

Наступний етап (13-14 років) є одним з найскладніших у розвитку особистості, що обумовлено як фізіологічними змінами в організмі підлітка, так і особливостями соціальної ситуації розвитку, що виражається в появі «комплексу дорослості», коли підліток уже не хоче, щоб його вважали дитиною, і претендує на роль дорослого. Перш за все, відбувається зміна провідних агентів взаємодії. На перший план виступає соціальна група однолітків, яка транслює свої культурні норми і цінності. Підліток прагне ідентифікувати себе з цією референтною групою й тому копіює поведінку її представників і одночасно починає негативістські ставитися до тих норм і цінностей, які пропонують агенти старшого покоління – батьки, педагоги. З цієї точки зору слушною є думка Д. Майєрса, що індивідуальний вплив особистості (батька, матері, вчителя тощо) є менш суттєвим, ніж вплив агента соціалізації, як представника соціальної групи [38].

Етап соціалізації – юнацькі роки (15-18 років). Особливістю цього періоду є формування особистої ідентичності, почуття індивідуальної самототожності. Врахування системи міжособистісних стосунків сприяє етапу самоідентифікації особистості. Водночас, за умов нестабільності суспільства, молоді люди можуть перебувати в стані, коли система суспільних відносин не сприймається, натомість формується власна, що сприяє виникненню як позитивної, так і негативної ідентичності.

Своєрідний погляд на процес онтогенетичного соціального становлення особистості описав Е. Еріксон, здобутки якого, на нашу думку, збагачують його зміст. Він виділяє вісім послідовних стадій психосоціального становлення індивіда, які дозволяють охарактеризувати специфічні завдання людини на конкретному етапі життя. У дитячому періоді важливо сформувати базову довіру до світу, подолати відчуття роз’єднаності та відчуження. Специфічні завдання стоять перед дитиною у ранньому віці у зв’язку з боротьбою за власну самостійність і незалежність від дорослих. В ігровому віці дитина повинна розвивати свою активну ініціативу, а під час навчання у школі – навички працьовитості та вміння поводитися зі знаряддями праці [39].

Підлітковий (ранній юнацький вік) є ключовою стадією ідентифікації, адже особа починає цілісно усвідомлювати себе і своє місце в світі, осмислювати свої потреби, обирає відповідно до них соціальні ролі. Потім особа вирішує дорослі питання, будує сім’ю, намагається максимально реалізуватися в суспільстві, відповідно до власних здібностей і потреб. Особливості соціалізації

студентської молоді розглянуті у працях Н.М. Цимбалюк [40, с. 117].

На кожній з цих стадій людина проходить специфічну кризу, відчуває внутрішній конфлікт. Е. Еріксон вважав, що якщо ці конфлікти вирішуються успішно, то криза не набуває гостроти і закінчується утворенням певних особистісних якостей, які, у сукупності, складають той чи інший тип особистості. Невдале вирішення кризи на якійсь зі стадій призводить до того, що, переходячи на нову стадію, людина переносить із собою необхідність вирішувати протиріччя, властиві не тільки для даної стадії, але й для попередньої. Однак, це дається набагато важче.

Розвиток особистості через внутрішній конфлікт дозволяє, на нашу думку, пояснити специфіку етапів соціалізації безпритульних та бездоглядних дітей та підлітків. Так, етапи соціалізації таких людей більш складні і довготривалі, що детерміновано неповноцінністю соціальних відносин, спілкування, недоступністю культурних цінностей тощо.

Стосовно дітей та підлітків без житла та роботи, то в процесі соціальної адаптації вони стикаються з різними соціальними проблемами, які обумовлені дією факторів, що проявляють себе на різних рівнях соціальної системи. У широкому розумінні соціальна проблема тлумачиться як складне теоретичне чи практичне питання, яке потребує вивчення і вирішення на різних рівнях соціальної структури суспільства.

Отже цілком логічно зробити деякі узагальнюючі висновки.

Висновки до першого розділу

Отже, тенденції дослідження проблем соціальної адаптації, як ми змогли виявити у процесі опрацювання теоретичного матеріалу, досить різнобічні. Загальним моментом різних концептуальних підходів є визначення соціалізації та соціальної адаптації, як процесу засвоєння індивідом соціального досвіду, але в розумінні структури, засобів, детермінуючих факторів впливу та механізмів існують суттєві відмінності. Умовно їх можна поділити на два підходи.

Перший підхід вказує на пасивну позицію людини у цьому процесі, а саму соціалізацію розглядає, як процес адаптації до соціуму, який формує кожного індивіда відповідно до притаманної йому культури. Він визначений як суб’єкт-об’єктний, має давню традицію, представлений цілою низкою наукових шкіл та концепцій. Представниками підходу є: Е. Дюркгейм, Т. Парсонс та інші.

Інший підхід, що склався в межах досліджень соціалізації, умовно можна визначити як суб’єкт-суб’єктний. Він підкреслює активну роль людини в процесі соціалізації. Засновниками цього підходу вважають американських вчених Ч. Кулі та Дж. Міда.

Єднальною ж ланкою більшості теоретико-методологічних підходів як зарубіжних, так і вітчизняних науковців є визнання провідної ролі соціальної взаємодії людини з соціальними групами.

Встановлено, що соціалізація й соціальна адаптація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання і цінності, що дозволяють йому функціонувати, як рівноправному члену суспільства. Це і відповідні способи мислення, властиві даній культурі, форми раціональності й чуттєвості, цінності, традиції, зразки і прийоми діяльності тощо. Тому за своєю структурою соціалізація має досить складний характер. Нами виділено такі складові в структурі цього процесу, як: адаптація, яка розглядається як активний процес задоволення потреб особистістю, інтеріоризація, індивідуалізація та самоідентифікація.

В процесі соціального становлення людина проходить певні етапи розвитку, які починаються з раннього дитинства і відбуваються протягом всього життя. Основою первинної соціалізації й адаптації є суб’єктивна реальність, оточення родини. Значущими агентами в цей період виступають батьки, родичі, однолітки; інститути соціалізації, відповідно, сім’я, навчальні заклади, дитячі та юнацькі колективи та неформальні об’єднання. Однак, результативність первинної соціалізації переважно залежить від особисто значущих людей і, в першу чергу, це – батьки. Коли первинна соціалізація індивіда зазнає колізій, то вторинна соціалізація обов`язково (за думкою

П. Бергера та Т. Лукмана) буде хибною, бо ґрунтується на первинній.

Вторинна соціалізація найбільш інтенсивна в другій, зрілій половині життя і її функції вузько спеціалізовані і незамінні. Агентами цього етапу виступають представники адміністрації навчальних закладів, підприємства, армії, церкви, правоохоронних органів, ЗМІ, різні формальні організації, офіційні заклади тощо. Отже, інтенсивність цього процесу припадає на дитинство та юнацькі роки, бо саме в цей період закладається фундамент особистості. І на кожному етапі життя прагнення людини підтримують інститути соціалізації, серед яких цілеспрямований вплив здійснюють виховання і освіта.

Проте, етапи соціалізації безпритульних та бездоглядних дітей та підлітків відрізняються від звичайних. Внаслідок недостатності соціального спілкування і мобільності проходження етапів соціалізації такими людьми супроводжуються тривалими особистісними кризами, які залишаються не вирішеними.

Тому доцільним, з точки зору логіки наукового пошуку, видається звертання до проблеми дитячої та підліткової безпритульності та бездоглядності.