8.1 Барокова лірика Донн і гонгора

1. ДЖОН ДОНН (1572-1631) – англійський поет, засновник « метафізичної школи» поезії, доктор богослов’я. Головна риса «метафізичної поезії»- поєднання напруги почуттів з глибокою роботою розуму, спрямованого в безкінечність в очікуванні духовного одкровенняУ ліриці Донна поєднуються світські та релігійні мотиви. Поет описує стан людини бароко, яка живе напруженим внутрішнім життям, уміє цінувати почуття, усвідомлює безмежність світу і йде нелегким шляхом до Бога та вічних цінностей. Донн стверджує можливість морального прозріння й осяяння людини завдяки роботі її душі й розуму. Для його поезії характерна метафоричність, поєднання палкої чуттєвості з трагічними мотивами, оригінальний паралелізм. Людина бароко — це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе.

Луїс де Гонгора-і-Арготе саме з його ім’ям пов’язаний такий різновид бароко,як гонгоризм, який ще називають культеранізмом. Його поезія якого поєднала в собі ясний і темний стилі та характеризувались витонченою вишуканістю мови. Гонгора «затемнював» думку, вимагаючи читати вірш кілька разів, щоб проникнути в його зміст, доступний не всім, а лиш обраним, культурним (звідси назва «культеранізм»).Ґонґора-і-Арґоте — центральна постать лірики бароко. Недаремно у першій поетичній збірці, яка вийшла друком у рік смерті поета, Ґонґора-і-Арґоте був названий «іспанським ГомеромЯк і поезія Відродження, творчість Ґонґора-і-Арґоте розвивалась у двох планах. Він використовував два стилі — один зрозумілий і простий, другий — складний і заплутаний, розрахований на вузьке читацьке коло. Було би помилкою вважати, що у перший період Ґонґора-і-Арґоте використовував «зрозумілий» стиль, а в другий — «темний». Обидва стилі існували паралельно і навіть взаємодіяли.

8. 2. Карло Ґоцці— італійський драматург, відомий як автор творів «Любов до трьох апельсинів», «Турандот», «Король-олень», «Жінка-змія» та ін.Сучасники вважали Ґоцці ретроградом за те, що він був теоретичним і художнім противником просвітницького культу розуму, виступав за старий, феодальний лад, за те, щоб кожний соціальний прошарок знав своє місце. Ґоцці хотів повернути на сцену імпровізовану комедію, та хоча традиції комедії "дель арте" виявилися плідними і живучими аж до 20-го століття, сам Гоцці, по суті, став творцем нового жанру, хоч і пов'язаного з "комедією масок".На Ґоцці мала великий вплив традиція французького ярмаркового театру. Інколи автор переходив до притчі, а інколи повністю віддавався життєвій логіці образів. Часами Ґоцці апелював до чаклунства,а іноді цілком реалістично мотивував явища. Ґоцці любив гротесковий жарт, але водночас підносив глядачеві алегорію величної моралі, давав взірці героїчного надкохання і т. п.

«Любов до трьох апельсинів» Багато що приваблювало розніжену видовищами італійську публіку) у казці Гоцці, а саме:• клоунада старих знайомих;• особливо яскрава постановка;• насиченість усілякими дивами та перетвореннями, які вимагали складної театральної техніки;• виростання палаців, міст ніби з під землі;• вміле користування фабулою у складі драматичні ситуації;• пробудження задушевні симпатії народу; оживлення відживаючих свій вік комедію масок, поєднання її з народною казкою, що втілювала у яскравих фантастичних образах властиву народу жадобу до справедливості;• намагання завоювати театр для фантастики та поезії, зображення на сцені великої пристрасті та сильних благородних почуттів;• будування п'єс на психологічних конфліктах (наприклад, "Принцеса Турандот");• різноманітність джерел ф'яб — народні італійські казки, арабські, персидські казки тощо.

8.3. Тема і мотиви Шіллера Важливе місце в поезії Шіллера посідає його "Пісня про дзвін", що є гімном праці людини, уславлення її сили, розуму й сили її рук. У 1798 р. він написав цей вірш,в якому засудив ідею революційного повстання, насильницького повалення монархів. Мова Шіллера звучить тут, як у проповідника, повчально. Він хотів, щоб все було засноване на розумному порядку, щоб людина безнастанною працею завжди досягала свого щастя. У цьому вірші позначився і шіллерівський страх революційних потрясінь. Для поета мир і злагода важливіші за соціальну боротьбу. Цю ж думку Шіллер розвиває й у своїх теоретичних роботах: "Листи про естетичне виховання людини", "Про наївну і сентиментальну поезію".

9. 1) Ж. Расін – майстер ліричної трагедії. Жан Расін — найбільший майстер класичної трагедії. яка під його пером перетворилася в тонкі психологічні етюди; сучасники вважали його кращим знавцем жіночого серця. Сюжети трагедій Жана Расіна порівняно прості і наближені до сімейних, особистих стосунків між людьми. Але він показував і головний конфлікт свого часу: герої Расіна обстоюють свою гідність, зневажену деспотичним свавіллям. Як це часто буває у театрі, п'єса, написана на історичному матеріалі, що не має явної аналогії з дійсністю, все-таки може викликати до життя саме ті почуття, котрі "чекають" свого виявлення. Так було з трагедією Расіна "Андромаха", в якій паризький глядач побачив пристрасті, що перемагають розум, спричиняють насильство, і розум, який чинить опір насильству, обстоює незалежність особистості. А це і було в роки царювання Людовіка XIV головною суперечністю політичного життя. Расін вбачав основне джерело зла в егоїстичних пристрастях. Згубна сила неприборканих пристрастей особливо страшна тому, що вони можуть призвести до злочину навіть благородні натури ("Береніка", "Баязет", "Мітрідат"). Заміна громадянської теми моральною у Расіна ("Іфігенія в Авліді", "Федра") супроводиться глибшим осягненням, пізнанням людської натури. У "Федрі", де поетичний талант Расіна досяг своєї вершини, драматург створив образ жінки, яка, хоч і пойнята недозволеною пристрастю, проте вражає силою й чистотою помислів, твердістю моральних устоїв. "Щось навдивовижу величне", "енергію" людяності вбачав у трагедіях Расіна 0.І. Герцен.

9. 2 Тематичне розмаїття поезії Бернса. Головні теми його поезій — кохання та дружба, людина і природа тощо. Разом з тим у віршах Бернса рано усвідомлені зіткнення особистості та народу із суспільним насиллям та злом. Щоправда, протиставлення інтимної та соціальної лірики у поета були досить-таки умовним. Кохання — почуття природне, що закладене в основі самої природи людини, — неодноразово поставала у віршах поета глибоко ворожим устроєм відносин, які панували у дворянському світі. Навіть рання лірика — це вірші про права молодості на щастя, про її зіткнення із деспотизмом

релігії та родини. Кохання у Бернса — це завжди сила, що допомагала людині відстояти кохане створіння, захистити його і себе від лицемірних ворогів.

У віршах поета дуже часто звучало відкидання релігійного розуміння сенсу людського життя. Не у Богові, ані у природі, ні в житті, ні в бігу часу та боротьбі з негараздами набували мужності Бернс та його герой-простолюдин. Не сили небесні, а особистісна гідність, кохання, допомога друзів підтримували їх.

Бернс рано почав замислюватися над причинами суспільної нерівності. Спочатку у своїх віршах він готовий був звинувачувати у злиднях бідняків та свої власні сили світобудови — «небесні та диявольські». Проте, в пору зрілості він уже розуміє, що не фатум, а реальні закони та порядки суспільства визначають участь людей. Ієрархія власницького світу несправедлива. Поет та його герої протистоять їй.

9. 3) Образ мольєрівського Тартюфа. "Тартюф" — не лише найвідоміша, а й найбільш багатостраждальна п'єса великого французького комедіографа: вона тричі перероблялася за цензурними вимогами, п'ять разів знаходилася під забороною, що врешті-решт підірвало здоров'я Мольєра і прискорило його смерть.

Головним персонажем, героєм комедії, є Тартюф. Саме в ньому втілена ненависна Мольеру фігура ханжи. Тартюф зображений закінченим шахраєм, що спритно використовує наївна довірливість людей, їхню віру в те, що за зовнішньою святістю завжди криється й вища чеснота. З розв'язки комедії ми довідаємося, що Тартюф по суті навіть і не ханжа, а пройдисвіт з карним минулим. Маска ханжи надета їм для здійснення черговий плутня, жертвою якого повинен з'явитися Оргон. Мольер викриває саме святенництво, показуючи, що воно є знаряддям злочину, проти якого беззахисні наївні святенники. Щоб зробити сатирові яркою, що б'є в мету, доступної, не потребуючої розгадки, Мольер не пошкодував фарб на окреслення справжньої фізіономії Тартюфа.

Протягом всієї комедії є в наявності як би два Тартюфи. Один - жадібний, корисливий, сластолюбний, безсовісний шахрай, що не знає удержу у своїх низинних устремліннях. Інший - його маска: ханжа, що засвоїв всі манери, весь жаргон церковників, що обдурювали простаків.

10(1). Новаторство Расіна, Корнеля Расін представляє новий у порівнянні з Корнелем етап у розвитку трагедії французького класицизму.

Якщо Корнель у могутнім, монолітним, овіяним духом героїки і пронизаних пафосом запеклої політичної боротьби образах відтворював у першу чергу зіткнення, що супроводжували процес зміцнення єдиної національної держави, то твори Расіна були насичені вже іншими життєвими враженнями. Художнє світовідчування Расіна формувалося в умовах, коли політичний опір феодальної аристократії був подавлений і вона перетворилася в покірну волі монарха, позбавлену творчих життєвих цілей придворну знать. У трагедіях Расіна на перший план висуваються образи людей, що розбещуються владою, охоплених полум'ям неприборканих пристрастей, людей коливних, що метаються. У драматургії поета домінує не стільки політичний, скільки моральний критерій. Драматургія Расіна зберігає внутрішню наступність з духовними традиціями епохи Відродження. У порівнянні з Корнелем, що волів створювати характери цільні і сформовані, Расіна, майстра психологічного аналізу, більше захоплювала динаміка внутрішнього життя людини.

Один піднімає, дивує, панує, учить; інший подобається, хвилює, торкає, проникає в тебе. Усе, що є в розумі найбільш прекрасного, найбільш шляхетного, найбільш піднесеного – це область першого, усе, що є в пристрасті найбільш ніжного, найбільш тонкого, - область іншого. У того виречення, правила, наставляння; у цьому – смак і почуття.” Лабрюйєр указує: “Корнель більш зайнятий думкою, п'єси Расіна потрясають, хвилюють. Корнель повчальний. Расін людяний: здається, що один наслідує Софоклу, другий більш зобов'язаний Еврипіду”.

10(2).Естетичні погляди Шіллера До числа найяскравіших представників німецької класичної естетики належить поет і філософ Ф. Шіллер (1759-1805). У своєму творчому становленні він пройшов ряд етапів. Спочатку його діяльність була тісно пов'язана з літературно-художнім рухом просвітницького характеру "Буря і натиск". Цей рух зародився в 70-80 - і рр.. XVIII ст. у Німеччині, як ідеологічний наступ демократичної молоді ( "буремних геніїв") на існуючі канони в духовній культурі. Лідером організації був І. Г. Гердер, а серед тих, хто себе активно виявляв, були

Найповніше естетичні погляди Шиллера представлені в роботі "Листи про естетичне виховання" (1793-1795). Тут філософ формулює концепцію естетичного виховання особистості, акцентуючи увагу на мирному, нереволюційною шляху буржуазно-демократичного перетворення суспільства. Шіллер визнає неминучість антагоністичних класових протиріч, пояснюючи це "огидними звичаями культурних класів", і також "грубістю і беззаконними інстинктами низів". Подолання протиріч дійсності Шиллер бачив тільки в мистецтві, в естетичному вихованні. Весь зміст "Листів" і полягає в спробі довести здійсненність цієї утопії. Людина, пише Шиллер, двома шляхами може втекти від свого призначення: стати жертвою "грубості" або "зніженості і збоченості". "Краса повинна вивести людей на істинний шлях з цього подвійного хаосу". У подальших міркуваннях Шіллера особливе значення одержують два поняття: "гра" і "естетична видимість". Гра, на думку філософа, має велике значення в житті людини. Вона являє собою діяльність, вільну від будь-яких практичних цілей. У грі людина реалізує себе найбільш гармонійна У процесі гри створюється "естетична видимість", яка відрізняється як від самої реальності, так і від уяви і фантазії. Шиллер разом з Гете, Лессінга, Гердером і Вінкельманн стояли біля витоків народження нового європейського ідейного та художнього руху – романтизму.

10(3). Аналіз Бернса Вірші поета Роберта Бернса знають і співають уже більше двох століть. Рядка кращих його віршів стали гаслами. Голосом Роберта Бернса вперше заговорив простий народ його країни. Великий вплив на творчість Роберта Бернса зробили політичні події. Поет співчував Французькій буржуазній революції 1789-1793років. Велика французька революція проголошувала волю, рівність і братерство. Берні вважав, що революційні перетворення необхідні, тому що рятують народ від убогості, безправ’я й дають можливість тим, хто трудиться, безбідно жити. Незадовго до смерті Роберт Берні написав вірш «Чесна бідність» – своєрідний заповіт потомству. Поет уважає соромним соромитися бідності, таких людей він називає жалюгідними, боягузливими рабами. Багатство він сприймає всього лише як штамп на золотом, називаючи сьогоденням золотом самої людини. Берні вважає дурнями й шахраями не тих людей, які їдять просту їжу й носять бідний одяг, а тих, хто одягнений у шовки, і призиває судити про людину не по його платтю, а по тому, наскільки чесно людина працює. Манірних і надутих придворних, чванливих і нікчемних панів, що пишаються тим, що вони водяться зі знаттю, поет називає блазнями, байдужими людьми й гордіями

Поет вважає, що неможливо призначити людину бути чесним, як наприклад на генеральську посаду. У світі брехунів і підлесників досить багато, але поет упевнений в тім що, носіїв справжнього людського достоїнства більше. Отже можна сказати, що Його вірші оспівують життя звичайних простих людей: орачів, пастухів, вуглярів, ковалів і ткачів. Поет завжди уважний до їхніх почуттів і турбот, радостям і прикростям. Його поезія близька до народних пісень, баладам і переказам. Рядка його віршів так часто декламують і співають шотландці, тому що вони написані дуже просто й зрозуміло. Поет виразив думки звичайних людей – думки, які спадають на думку кожній людині, але не кожний може так талановито їх виразити.