14. 3. Заключний монолог Фауста за однойменною трагедією Гете як апофеоз нескінченного в людині.

Ідея вічного прагнення до нескінченності як сенс філософських пошуків Фауста втілює форма схеми — коло — уособлення безкінечності ЦИХ ЛЮДСЬКИХ ПОшуків. Звідси, ключове гасло схеми — шлях людини до ідеалу через реальність, проте ідеали визначають, “освітлюють світлом високого смислу її повсякденне існування і підносять його над тваринним животінням у світі” скінченного”, емпіричного” (Шалагінов Б. Б.)

Виходить такий собі кругообіг життя — між ідеалом та реальністю.

Апофеоз — 1) Прославляння, звеличення особи, події, явища, 2) Заключна урочиста масова сцена вистави чи святкової концертної програми. 3) Урочисте завершення події.

Заключне слово вчителя. Знаменитий монолог Фауста є прославлянням нескінченного в людині. Прагнення людини до істини і є тим нескінченним, що наповнює людське життя сенсом. Віра в безсмертя творчого генія була найбільшою вірою в житті Гете, що втілював фаустівський дух європейської культури.

15.1 Морально етична проблематика Скнара Комедія чи не найважчий жанр літератури. Про природу комічного ефекту роздумували філософи давнини і новітні теоретики мистецтва, але ніхто ще не дав вичерпного пояснення. В історію світової літератури Мольєр увійшов як засновник «високої комедії».Незважаючи на класицистичні правила, дотримання яких було обов’язковим для драматургів його часу, Мольєр створив художньо досконалі комедії з напруженим сюжетом і цікавими характерами. В основі сюжетів його комедій лежить конфлікт, відомий класицистам,— протистояння пристрастей здоровому глузду. В основі комізму — невідповідність реальних подій тому, як вони сприймаються персонажами. Цю загальну комічну настанову Мольєр насичує історично достовірними персонажами, розкриває найбільш типові характери. «Скнара». Комедія Мольєра є типовою «комедією характерів». Сценічне оформлення основної ідеї п'єси несе в собі риси умовності. Умовний сюжет, складний, заплутаний, з рядом незвичайних зіткнень, помилок, впізнавання, характерних для так званої «комедії помилок»; умовні певною мірою герої п'єси - доброзичливі молоді люди, тямущі й віддані слуги. Мольєр зображує не характер людини у всій його широті і різноманітті рис, а лише одну чільну його межу, підпорядковуючи їй усі сценічну дію. Скупий Мольєра смішний і жалюгідний, як смішний він і в античних першоджерелах. Він огидний, але не страшний.Комедія «Мізантроп» - одна з глибокодумних комедій Мольєра. Поет працював над нею довго, відточуючи кожен вірш. Сучасники із захопленням прийняли її.

15.2 П’єса «Емілія Галотті», де дуже багато монологів присвячено критиці абсолютизму, давала привід поговорити про насильство держави над особистістю, у трагедії автор засуджує соціальну сваволю. У «драмі», як стала ключовим добутком творчості драматурга, відбулася еволюція Лессінга-драматурга. Поєднані античній основи фабули, італійського контексту подій і досвіду німецького громадського життя в сюжеті п’єсиАвтор стверджував в «Емілії Галотті» демократичну ідею про те, що піднесені героїчні почуття приховані у грудях кожної звичайної, простої людини, і потрібні лише відповідні обставини, щоб вони спалахнули яскравим полум’ям. Сміливим викликом Лессінга деспотизмові і сваволі була трагедія “Емілія Галотті”, написана у 1772 році. Це своєрідна енциклопедія соціального життя, міжкласових взаємин того часу. Тут бачимо і так званий вищий світ, і тих, хто відколовся від феодальної верхівки і чинить опір княжому деспотизму, і представників третього стану, і навіть суспільне дно. Показано й творчу інтелігенцію та її соціальне становище в сучасній Лессінгові Німеччині.В образі принца Лессінг рішуче переступає межі попередньої просвітительської естетики, долає класицистську схему в зображенні феодальних тиранів, якої суворо дотримувалася “висока” трагедія ХVІІІ ст. (Вольтер), створює діалектично суперечливий, складний і типовий характер. Реалізм характерів і фабули органічно поєднується в “Емілії Галотті” з реалістичним стилем, що різко контрастує з пишномовністю типових класицистських трагедій.

Білет №15 (3. Художня майстерність Ж. Лафонтена-байкаря).

Особливою заслугою Лафонтена в європейській літературі є розробка жанру віршованої байки.

Перші шість книг байок побачили світ 1688 р. під назвою «Байки Езопа, завіршовані Лафонтеном». Остання, дванадцята, книга була надрукована 1694 p. Створювані упродовж багатьох років, байки відобразили зміни у світогляді поета, а також його творчі пошуки. Всі книги байок поєднані цілісним художнім задумом: висміяти вади сучасного суспільства, представити читачеві різні його верстви у сатиричному зображенні.

Байки Лафонтена надзвичайно різноманітні за тематикою: одні з них порушують найважливіші філософські проблеми («Жолудь і Гарбуз», «Звір на Місяці», «Павич, який скаржиться Юноні»), другі дають картину суспільної моралі, політичного життя сучасного Л. суспільства («Моровиця серед звірів», «Щур і Слон»), треті зображають різні людські слабкості та вади («Кіт і Старий Щур», «Нічого зайвого», «Дуб і Очерет»).

Новаторство Лафонтена у розробці жанру байки полягає, зокрема, в її демократизації. Лафонтен вводить у байку нового героя — людину з народу. Письменник оцінює зображувані ним події з точки зору простої людини-трудівника. Народність і демократизм байкарської творчості Лафонтена відчутні і в гострій критиці абсолютистської держави.

Білет №16 (1. Особливості творчого методу Ж. Расіна).

— поєднання давньокласичних переказів із почуттями XVII століття. Пояснюється це головним чином тим, що Расін намагався слідувати правилу Н.Буало, — "бути вірним історії і одночасно зберігати благопристойність". Поєднати і те, і інше було неможливо — ось чому герої драматурги так мало схожі на своїх прототипів;

— додання до триєдності ще й четверту — єдність мови: усі його герої та героїні розмовляють однаково вишуканою, правильною мовою. У зв'язку з цим вони наділені надзвичайною вишуканістю манер; наприклад, наклеп на Іпполіта робить не сама цариця, як у Еврипіда, а лише її годувальниця;

— бачення у коханні майже винятковий предмет психологічного спостереження і драматичного відтворення; аналіз кохання жінки;

— зацікавленість середовищем придворних і дворянства, серед якого він жив і яке дійсно знайшло майже повне відображення у його театрі.

Білет-16. № 3. Основні ідеї трактату «Лаокоон» Лессінга. На основі глибокого аналізу творів мистецтва, присвячених давньогрецькому міфу, великий німецький письменник і критик Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729-1781) створив трактат “Лаокоон, або Про межі живопису і поезії”. В ньому викладаються принципи реалістичного мистецтва. “Лаокоон”, який вийшов у світ в 1766 році, є однією із найвизначніших пам'яток естетичної думки епохи Просвітництва. В “Лаокооні” Лессінг обґрунтував думку про те, що поезія має свої специфічні закони, які, незважаючи на  спорідненість поезії і живопису, принципово відрізняються від законів образотворчого мистецтва. Закони поезії, згідно з думкою Лессінга, визначаються не суб”єктивною волею і намірами художника, а об”єктивною природою поезії і того особливого матеріалу, яким користується письменник – природою художнього слова. Головне питання, яке розглядається у трактаті, — межі поезії та живопису, їхня специфіка та своєрідність художньої мови. Лессінг поділяє всі види мистецтва на просторові та часові. До просторових він зараховує живопис, оскільки той зображує предмети, що перебувають поруч. До часових належить поезія, оскільки вона зображує події в русі, тобто в їхній часовій послідовності. Подібний підхід орієнтував митців слова не на описовість, а на проникнення в психологію, зображення почуттів і пристрастей. Ці міркування Лессінґа справили величезний вплив на подальший розвиток поезії, посиливши інтерес до дії, зображення почуттів і пристрастей.

Билет 17№1 Історико літературний процус 17 ст

На початку XVII століття в Європі сформувалися держави із абсолютною монархією (Іспанія, Франція та ін.), з'явилися нові країни із переважаючою роллю середнього класу (Голландія), деякі країни (Італія, Німеччина, Польща) перебували в стані економічного занепаду.

Католицький Рим перестав бути релігійним центром Європи. Від нього, відмовившись сплачувати податки, відійшли Англія, скандинавські країни, Нідерланди, частина німецьких князівств, Женева. Європа розділилася за релігійними ознаками: лютеранство — в Німеччині та Скандинавії, кальвінізм — у Голландії, англіканська церква — в Англії тощо. Рим намагається повернути колишню могутність, однак це тільки посилює напруженість в Європі і приводить до релігійних воєнних конфліктів.

Розвинуті європейські країни (Англія, Франція, Іспанія, Голландія, Швеція) захопили великі колоніальні володіння в Новому Світі й Північній Африці.

Між частинами Європи зв'язки поглибилися. Будь-який воєнний чи революційний конфлікт ставав загальноєвропейським і відгукувався в колоніальних країнах на інших континентах. Так було під час Тридцятилітньої війни (1618— 1648), яка втягла до своєї орбіти велику кількість країн та змінила карту Європи. А буржуазні революції у Північних Нідерландах та Англії остаточно поміняти співвідношення сил в економіці та політиці не лише європейських держав.