17№2 Гете «страждання молодого Вольтера

Саме завдяки цьому твору почалось визнання Ґете на Батьківщині та світі. На час написання йому було лише 25 років і творчість дрібного службовця-юриста, послідовника сентименталізму, учасника літературного руху Буря і натиск, була відома лише вузькому колу поціновувачів. Пізніше учений, державний муж і живий класик, Ґете жалкуватиме, що саме «Страждання молодого Вертера» залишаються основою його популярності, найпопулярнішою його книгою.

Роман є літературною містифікацією. Початково твір був анонімним, передмова написана Ґете від особи безіменного видавця, а тексти представлені як документальні. Авторство текстів листів, що складають більшу частину твору, приписане головному герою, молодому художнику Вертеру, який уриває собі життя через нещасливе кохання. Через 13 років книга була частково перероблена, тоді Ґете підтвердив своє авторство.

Основою сюжету для Ґете стали його досвіди та переживання 1772 року, коли друг та колега Карл Вільгельм Єрусалем (нім. Karl Wilhelm Jerusalem) познайомив його з Шарлоттою Буфф. Ця юна вродлива донька мера містечка Вецлар, була заручена з Йоганном Крістіаном Кестнером, також юристом, на 11 років старшим за неї. Закоханість поета зустріла водночас і розуміння дівчини, і її бажання зберігати вірність Кестнеру. Ґете важко переживав розлуку, але за деякий час Шарлотту заступила нова пасія, Максін Ля Рош (її риси також увійшли в образ Лотти).

Історія самогубства Вертера в останній главі роману теж не є вигаданою. Такий вчинок здійснив приятель Ґете, Карл Вільгельм Єрусалем, безнадійно закоханий у заміжню жінку. Передумови та смерть описані в романі настільки достовірно, що текст останніх глав «Страждань..» вивчають як клінічну картину суїциду. Спосіб самогубства Вертера став несподівано популярним у Західній Европі, що призвело до заборон на поширення книги. Вона отримала засудження деяких церков. Побутувало уявлення про «хворобу Вертера»; сукупність описаних Ґете почуттів, настроїв, учинків розглядались як симптоми душевного розладу. До цієї теми, зокрема, звертались Ілля Мечніков («Етюди оптимізму») та Зіґмунд Фройд. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ.[1]

Книга стала вершиною тогочасної німецької літератури, основою для безлічі наслідувань та алюзій. Німецькі романтики на межі XVIII—XIX ст. підносили роман та його автора, незважаючи на гостру полеміку з останнім (Ґете на той час схилився до класицизму; ним же закладені основи романтизму вважав «хворобливими», всіляко критикував).

Сорок років по написанні роману відбулася зустріч Ґете з прототипом Лотти, Шарлоттою Кестнер. Шарлотта в листі до сина згадувала: «..я поновила знайомство з літньою людиною, яка, якби я не знала, що це Ґете, та навіть і так, не справила на мене приємного враження»[2].

Ця зустріч була відтворена в книзі Томаса Манна «Лотта у Веймарі» та в однойменній кінокартині режисера Еґона Ґюнтера.

Білет №17 (3)

Викриття вад дворянства Дон Жуан

Якщо в «Тартюфі» Мольєр нападав на релігію і церкву, то в «Дон Жуані, або Кам'яному гості» він направив вістря своєї сатири в саме серце феодального дворянства. Поклавши в основу п'єси іспанську легенду про чарівного спокусника жінок, що зневажає закони «божеські» і людські (див. «Дон Жуан»), Мольєр додав цьому бродячому сюжету, що облетів майже всі сцени Европи, оригінальної сатиричної розробки. Образ дона Жуана, цього улюбленого дворянського героя, що втілив всю хижу активність, честолюбство і владолюбство феодального дворянства в період його розквіту, Мольєр наділив побутовими рисами французького аристократа XVII ст. — титулованого розпусника, насильника і «лібертена», безпринципного, лицемірного, зухвалого і цинічного, демонструючи глибоке розкладання пануючого класу в епоху абсолютизму. Він робить дона Жуана заперечувачем всіх засад, на яких грунтується впорядковане буржуазне суспільство. Дон Жуан позбавлений синівських почуттів, він мріє про смерть батька, він знущається з міщанської чесноти, спокушає і одурює жінок, б'є селянина, що заступився за наречену, тиранить слугу, не платить боргів і випроваджує кредиторів, богохулить, бреше і лицемірить відчайдушно, змагаючись з Тартюфом і перевершуючи його своїм відвертим цинізмом (його бесіда з Сганарелем — д. V, сц. II). Така суть образу дона Жуана, що виражає всю повноту класової ненависті Мольєра до знатних нероб, що продовжували безкарно панувати в безправному французькому товаристві XVII ст. Своє обурення в адресу паразитичного дворянства, втіленого в образі дона Жуана, Мольєр вкладає у вуста його батька, старого дворянина дона Луіса, і слуги Сганареля, які кожен по-своєму викривають недоліки дона Жуана, вимовляючи фрази, віщуючі тиради Фігаро (напр.: «Походження без доблесті нічого не коштує», «Я швидше надам пошану синові носильника, якщо він чесна людина, ніж синові вінценосця, якщо він так само розбещений, як ви. Але образ дона Жуана витканий не лише з негативних рис. При всій своїй негативності дон Жуан надзвичайно чарівний: він блискучий, дотепний, хоробрий, і Мольєр, викриваючи дона Жуана як носія вад ворожого йому класу, одночасно милується ним, віддає належне його лицарській звабливості.

Білет №18 (1)

Класицизм (від лат. Classicus — "взірцевий", "довершений") — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття.Отже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах, і перш за все у Франції, класицизм став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а вони, у свою чергу, прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність громадського служіння державним інтересам. Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).Характери чітко поділялися на позитивні і негативні. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів . Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр) Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо). Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва.

Білет №18.2. творчість К.Гольдоні та його театральна реформа

Найвизначніший драматург Італії, блискучий комедіограф, виступав одночасно і як носій кращих національних, народних традицій і як послідовник французьких просвітників.

Народився у Венеції. Коли Карлу виповнилося 4 роки, батько подарував йому ляльковий театр маріонеток. Свою першу п'єсу Гольдоні написав у 9 років.

Гольдоні пов'язав свою долю із театром тільки наприкінці 30-х років (хоча і продовжував протягом декількох років займатися адвокатурою).

Свою першу п'єсу, яка була поставлена на сцені — "Венеціанський гондольєр", — він написав 1733 року і приблизно з того часу почав писати для театру.

Справою усього життя для Гольдоні стала реформа італійської комедії, перетворення її з імпровізованої комедії масок (сommedia dell'arte) на реалістичну соціальну комедію.

Він розумів, що пропагувати передові ідеї свого часу, викривати негативні вади суспільства письменник може, користуючись написаним текстом, а не покладаючись на імпровізацію актора.

У 1738 році він написав і поставив комедію "Момоло, світська людина", у якій тільки одна роль (проте головна— роль Момоло) була написана повністю. Актор, який виконував її, виступав без маски. Інші ролі не були розписані, для них були збережені традиційні імена та маски, а вся п'єса зберігала подобу сценарію.

Найбільш плідними у творчості Гольдоні були 14 років, які він прожив у Венеції (1748—1762). Це були роки його письменницької слави.

Титанічна праця, якою займався Гольдоні протягом цих років, принесла йому величезну популярність, любов народу і водночас нещадні напади критиків. У той час, як італійці називали його "протокоміко" ("першим комічним поетом"), а прості люди Венеції буквально носили його на руках, критика піддавала його та його твори жорстокому цькуванню.

На чолі ворожого табору стояли публіцист Баретті та письменник Карло Гоцці. Гольдоні називали "поетом черні". Гоцці звинувачував його у відсутності патріотизму, у наслідуванні французьких зразків, у грубому натуралізмі.

Через ці цькування драматург був змушений залишити венеціанський театр і переїхати у 1762 році до Франції, у Париж, куди його запросили як драматурга італійської комедії. Тут, на батьківщині європейського Просвітництва, Гольдоні користувався симпатією і підтримкою Вольтера.

У Парижі Гольвін прожив останні 30 років свого життя. Робота драматурга в Італійській комедії принесла йому величезне розчарування. Гольдоні довел