1649 Р. Б. Хмельницький разом зі старшиною розпочав організацію фінансової системи, оподаткування населення. Забезпечувалася охорона торгівлі, створювалися суди.

Умови Зборівського договору перекреслили програму гетьмана домогтися створення незалежної держави. Козацька Україна отримала лише автономію у складі Речі Посполитої.

Однак і таке становище України не задовольняло польську корону. Було вирішено ліквідувати автономію Козацької республіки, і влютому 1651 р. розпочалися проти неї військові дії. 20 травня 1651 р. сталася трагедія під Берестечком внаслідок зради кримського хана. Лише ціною великих зусиль І. Богуна й значних жертв вдалося вберегти козацьку армію від повного розгрому. Брацлавщину і Чернігівщину окупували польські війська, й сюди поверталася адміністрація Речі Посполитої.

Укладений 18 вересня 1651 р. Білоцерківський договір значно обмежив автономію Української держави:

— козацький реєстр — 20 тис. осіб;

— територія — Київське воєводство;

— столиця — м. Чигирин;

— запорозьке військо дотримується грецької віри;

— вимога поляків розірвати угоду з кримськими татарами;

— автономія у складі Речі Посполитої.

Лише здобуття у травні 1652 р. блискучої перемоги над польським військом під Батогом привело до відновлення влади українського уряду над територією Брацлавського і Чер­нігівського воєводств, закріпивши умови Зборівського договору.

У 1652— 1653 рр. козацько-старшинська влада в Україні зміцнювалася, зростали авторитет і сила її адміністрації.

Утворення реєстрового козацтва

З самого початку козацтво формувалося як категорія людей, що виходила за вузькі рамки феодальної становості (хоч і розвивалось у межах феодальної формації). Козацтво не вписувалося в звичайну ієрархічну регламентацію феодального законодавства і фактично виглядало аномалією. Адже кожна суспільна верства – магнати, духовенство, шляхта, міщани, вільні землероби і селяни-кріпаки – мали фіксовані права і обов’язки, навіть король підлягав законодавчій регламентації (обирався на сеймах, укладав так звані pacta conventa із шляхтою тощо), і лише козаки не мали ніяких обов’язків по відношенню до Речі Посполитої. Як влучно підмітив М. Грушевський з цього приводу: “Є козаки de facto, але немає їх de jure”. Ця правова колізія була розв’язана в процесі утворення так званого реєстрового козацтва.

У 1524 р. польський король Сигізмунд І запропонував створити для захисту південних кордонів наймане військо із козаків. Але вперше вдалося це здійснити його наступнику Сигізмунду ІІ Августу в 1572 р. Наймані козаки (300 чоловік) були записані в окремий реєстр (список), від чого дістали назву реєстрове козацтво. Справу було доручено коронному гетьману Юрію Язловському, який і втілив цю постанову в життя, призначивши старшим над козаками Яна Бадовського. В 1576 р. король Стефан Баторій набрав на службу 500 козаків (пізніше 1578 р. – 600) і надав реєстровцям ряд привілеїв:

· право землеволодіння;

· право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції;

· платню: по 6 коп литовських грошей (кінь коштував ≈ 2 копи);

· сукно на жупан;

· містечко Трахтемирів (нині село на Київщині) з монастирем для розміщення арсеналу та лікування поранених і хворих козаків;

· право мати гармати, коругву, литаври тощо.

Перші 2–3 десятиліття старшого реєстру та іншу старшину, в тому числі суддів, призначав королівський уряд, потім вибирали самі реєстрові козаки. Так відбулася легітимація (узаконення) козацького стану, формування його імунітету. Реєстрове військо офіційно називалося “Низовим” та “Запорозьким”, ділилося на полки і сотні, на відміну від війська Запорозької Січі, яке ділилося на курені.

Створенням реєстрових козаків польська влада намагалася внести розкол в середовище українських козаків. Так зав’язався ще один тугий вузол між владою та козацьким станом, тому що кількість бажаючих стати козаками і вже козакуючих набагато перевищувала встановлені норми реєстру.