Формування української козацької держави (Війська Запорозького) в 1648—1657 рр.

Національно-визвольна боротьба українського народу, кульмінацією якої була визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, ліквідувала політичний режим Речі Посполитої в Україні. Це сталося внаслідок перемог повсталих мас під Жовтими водами, Корсунем та Пилявцями 1648 р.

Польща не була готовою до продовження війни. Ян Казимир, обраний королем, намагався схилити Б. Хмельницького до миру, обіцяючи розглянути скарги Війська Запорозького й створити таке становище, щоб козаки «не мали над собою багато панів». Під час переговорів було досягнуто рішення про перемир'я. Король і гетьман повідомили про це своїми універсалами. Після цього Військо Запорозьке, повсталі козаки, міщанство і селянство повернулися в місця свого зосередження. Коли Б. Хмельницький заїхав наприкінці грудня 1648 р. до Києва, назустріч йому вийшла вся людність міста. Зустрічав гетьмана єрусалимський патріарх Паїсій разом з київським митрополитом і посадив Б. Хмельницького на санях поруч з собою, по праву руку. Вітали його київські студенти як спасителя і визволителя українського народу з польської неволі. Патріарх вітав гетьмана титулом «світлійший князь».

У лютому 1649 р. до Переяслава прибула польська мирна комісія. З самого початку переговорів виявилася принципова розбіжність між Військом Запорозьким і представниками шляхетської Польщі. Б. Хмельницький виступив перед польськими послами не лише як гетьман Війська Запорозького, а також як представник усього українського народу. Він заявив, що Україна відокремиться від Речі Посполитої. Б. Хмель­ницький виступив уже як незалежний володар: «Правда є, що я мала і незначна людина, але Бог дав мені, що я є єдиновлад-цем, самодержцем руським».

Полковники, які брали участь в переговорах, підтримали ці заяви Хмельницького. Вони свідчили про те, що польська шляхта вже втратила в Україні свою могутність.

Польські посли повернулися, не виконавши поставлених перед ними завдань. Хмельницький передав королю вимоги:

1) скасування унії; 2) щоб київський воєвода «був руського народу і грецького закону»; 3) щоб київський митрополит мав місце в Сенаті; 4) вивести з Києва єзуїтів; 5) протестував проти призначення великим коронним гетьманом Вишневецько-го та ін.

Вимоги Б. Хмельницького й Війська Запорозького викликали збурення в польському стані, й король Ян Казимир розпочав війну проти українського народу.

У новій війні з Польщею 1649 р. Б. Хмельницький планував розгромити шляхетську Польщу і визволити Україну з-під її влади. Але зрада кримсько-татарського війська під Зборовом не дала здійснити ці плани. У зборівських переговорах Б. Хмельницький був змушений визнати владу короля.

Згідно із Зборівським договором про мир три наддніпрянських воєводства — Київське, Брацлавське й Чернігівське — залишилися під владою адміністрації Війська Запорозького. В королівській «Декларації ласки його К. В. на супліку Війська Запорозького» так визначалася територія, на якій мало перебувати Військо Запорозьке: «Від Дніпра почавши, з цієї сторони в Димері, Горностайполі, Коростишеві, Наволочі, Пог­ребищі, Прилуках, Вінниці, Брацлавщині, звідтіля від Брацлава до Ямполя, до Дністра... з другої ж сторони Дніпра в Острі, в Чернігові, Ніжині, Ромнах аж до московського кордону і Дніпра». З реєстрів Війська Запорозького 1649 р. видно, що прикордонними містами на заході, в яких стояли козацькі застави, були: Овруч, Каменобрід, Коростишів, Івниця, Бор-щагівка, Погребище, Прилуки, Садківці, Чернівці, Стіна, Ям-піль. Кордон з Польщею пролягав від Поділля по річці Мура-фа, а на Волині підходив до Случі. В тогочасних джерелах цей кордон мав назву «козацької лінії». Кордоном з Великим князівством Литовським служила колишня межа воєводств Київського та Чернігівського. Вона проходила на Правобережжі притокою Прип'яті, річкою Словесною, на Лівобережжі — вздовж річки Інуті, займаючи також Стародубський повіт, який раніше належав до Смоленського воєводства. З Московською державою Україна межувала по лінії давнього російсько-польського кордону. На півдні кордон з Молдавією проходив Дністром. Кордон з Туреччиною — «дикими полями», а з Кримом — нижнім Дніпром. Тут, на півдні, в період визвольної війни українське населення просувалося в основному до лінії Рашків — Умань — Чигирин — Полтава. Після 1648 р. почала виявлятися ініціатива мас у справі заселення нових територій, у південній смузі було збудовано багато нових замків і укріплених містечок, які стали базою для освоєння незайманих степів.

У цілому територія автономії, названа Військом Запорозьким, займала 200 тис. кв. км. Її ще називали Україною, Старою Руссю, Руською землею. На цю територію заборонялося вступати коронним військам.

Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, Б. Хмельницький почав створювати адміністрацію й розмежовувати країну на територіальні одиниці — полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу в своїх районах. В «Актах Юго-Западной Руси» (т. III, с. 101) читаємо: «руські купці купують поташ у черкаських полковників і сотників, які володіють тими містами і повітами».

В реєстрі Війська Запорозького (1649 р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київ­ський, Переяславський, Кропив'янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалась 271 сотня з населенням до 1 млн. чоловік. Кількість сотень у полках була неоднаковою. Найдрібнішим підрозділом у війську був курінь, до якого входило ЗО — 40 козаків на чолі з курінним отаманом.