Причини феодальної роздробленості.

Розвиток продуктивних сил — передусім землеробства — дуже важливий фактор для Київської Русі. Поширення феодального землеволодіння супроводжувалося зміцненням економічного становища феодалів. Одночасно розвивалися міста, які перетворювалися на економічні й політичні центри. Збагачуючись за рахунок експлуатації сільського і міського населення, місцева знать — князі й бояри — засновувала нові фортеці, набирала дружини, поступово набувала великого політичного впливу. Колись слухняні васали великого князя київського, князі й бояри, перетворившись на місцевих володарів, почали проводити самостійну політику, яка спрямовувалась іноді навіть проти самого великого князя. Невпинні міжусобні війни з другої половини XI ст., під час яких Київ не раз переходив від однієї феодальної коаліції до іншої, послаблювали державу, її столицю і владу великого князя. На занепад Києва, на зменшення матеріальних ресурсів і політичного авторитету великого князя вплинула також зміна напрямку світових торговельних шляхів. Відтепер (з кінця XI ст.) вони ішли зі Сходу в Центральну Європу безпосередньо через Середземне море. Отже, Київ перестав відігравати роль міжнародного торговельного центру, суперника Константинополя.

Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.

Близько середини XII ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської держави. Київська Русь розпадається на самостійні князівства і перестає існувати як єдина держава.

Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у XII ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства. Через те, що тоді не було спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв'язках між князівствами. Всі вони вирощували одні йті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.

Таким чином, утворюються цілком самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та інші. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. В них розвивалися і зміцнювалися місцевий державний апарат та збройні сили. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — "милостники", що разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства або "волості". Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях —"уділах" — князівства сиділи менші князі — васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі — "снеми". Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в окремих містах (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло й надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із цент-ром-митрополією в тому ж Києві.

Кожне руське князівство мало свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя мало боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Проте втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі. З цього скористалися зовнішні вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об'єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.

Отже, за період свого існування Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов'янські племена об'єдналися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу суспільно-політичний устрій, виробничі взаємини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підтримувана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття — все це сприяло тому, що Київська Русь вийшла на провідні позиції в Європі, і її шанували тогочасні найрозвинутіші країни. Рух Київської Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала. Тривале моноголо-татарське панування в Київській Русі поряд з внутрішньою феодальною роздробленістю, що почалася, сприяли економічному і політичному відособленню окремих частин колись єдиної Давньоруської держави, а потім призвели і до її остаточного розпаду.

Історичні прецеденти

22 січня 1918 — Проголошення незалежності Української Народної Республіки. Ліквідована російськими комуністами.

16 лютого 1918 — Проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки. Ліквідована російськими комуністами.

19 жовтня 1918 — Проголошення незалежності Західно-Української Народної Республіки. Ліквідована поляками.

15 березня 1939 — Проголошення незалежності Карпатської України. Ліквідована угорцями.

30 червня 1941 — Проголошення відновлення незалежності Української держави. Ліквідована німецькими нацистами.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України.

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Кочові племена та давньогрецькі колонії на території України (І тис. до н. е. — поч. І тис. н. е.)

Кіммерійці. Кіммерійці – перший народ на території України, про який згадують писемні джерела (давньогрецькі автори Гесіод, Геродот, Страбон) та давньогрецькі міфи. Більшість учених вважає кіммерійців іраномовними кочовиками, що прийшли у причорноморські степи в XI-IX ст. до н. е. з Поволжя. Кіммерійців ототожнюють з племенами зрубної культури. Вони панували в степах між Дунаєм і Доном з межі ІІ- І тис. до н. е. до VIII-VII ст. до н. е. Початково це були кочові племена скотарів. Але поступово кіммерійці почали переходити до осілого способу життя й займатися землеробством. Вони налагодили торговельні контакти з населенням Близького Сходу та Балкан-ського півострова. Кіммерійське суспільство перебувало на порозі класоутворення, але розвиток державотворення у кіммерійців перервала навала скіфів.

Скіфи. На межі VIII-VII ст. до н. е. зі сходу в Північне Причорномор’я вдерлись племена скіфів. Іраномовні кочовики, батьківщиною яких були степи Центральної Азії, витіснили кіммерійців з Північного Причорномор’я і встановили тут своє панування, яке тривало до середини IV ст. до н. е. Скіфи утворили протодержавне об’єднання – Велику Скіфію, яка охоплювала територію степу та лісостепу між Доном та Дунаєм. Скіфи (за свідченням Геродота) поділялися на чотири групи: скіфи-цар-ські (займали степовий Крим та Нижнє Подніпров’я), скіфи-ко-човики (причорноморські степи), скіфи-землероби (лісостеп на схід від Дніпра) та скіфи-орачі (лісостеп між Дністром і Дніпром). Останні дві групи українські історики вважають пра-слов’янами (праукраїнцями).Значною подією в історії скіфів стала війна проти перського царя Дарія І (513 р. до н. е.), в якій скіфи перемогли і здобули славу непереможного народу. Скіфи постійно воювали проти сусідів, особливо проти фракійців (населення Балканського півострова). Це призвело до їх зіткнення з Македонією. У 339 р. до н. е. в битві з царем Філіппом ІІ Македонським скіфи були розбиті (загинув і 90-річний скіфський цар Атей, який особисто брав участь у битві). І хоча скіфи у 331 р. розгромили македонське військо, але й підірвали свою могутність. Велика Скіфія розпалась на дві Малі Скіфії (одна розташовувалась на Нижньому Дунаї, друга займала степову частину Криму та Нижнє Подніпров’я). Остання проіснувала до 375-376 рр. н. е., коли її знищили гуни.

Сармати. Головний удар Великій Скіфії завдали сармати, що прийшли в IV ст. до н. е. у Північне Причорномор’я зі сходу. Сармати панували у причорноморських степах з III ст. до н. е. до III ст. н. е.

Суспільний лад сарматів вирізнявся міцнішим родоплемінним ладом та військовою демократією і складався із союзів племен, очолюваних вождями, проте в управлінні брали участь всі вільні общинники-воїни. Страбон (І ст. до н. е. – І ст. н. е.) поділяв сарматів на племена язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та аланів. У джерелах згадуються також сарматські царі, зокрема цар Гатал, що могло свідчити про прискорення розпаду родоплемінного ладу, початок класоутворення та державотворення.

В перших століттях нашої ери сармати були витіснені з Північного Причорномор’я або асимільовані готами.

Готи. У II ст. н. е. з Південно-Східної Прибалтики у Північне Причорномор’я прийшли германські племена готів, які витіснили сарматів. На думку деяких учених, готи створили у Подніпров’ї власну державу (держава Германаріха) і заснували Київ. У III-IV ст. н. е. готи поділилися на західних (вестготів) та східних (остготів). Вестготи перейшли через Дунай і зайняли Балкани. Остготи залишились у Причорномор’ї.

Гуни. Наприкінці IV ст. н. е. в Північне Причорномор’я зі сходу прийшла ще одна кочова орда – гуни. Вони завдали поразки сарматам і готам і змусили їх залишити цей регіон, а також знищили Малу Скіфію. Рештки скіфів і готів закріпились у гірському Криму, де проіснували до другої половини І тис. н. е., поступово змішуючись та асимілюючись з новими народами, що приходили у Крим. Гунське панування тривало до середини V ст., до розгрому цих кочівників.

Давньогрецькі колонії в Північному Причорномор’ї. У VII-V ст. до н. е. Північне Причорномор’я стало об’єктом грецької колонізації. Перше грецьке поселення в цьому регіоні – Борисфеніда – було засноване у VII ст. до н. е. на о. Березань в районі Буго-Дніпровського лиману. Впродовж наступних двох століть виникли інші грецькі колонії на півдні сучасної України. Найві-доміші з-поміж них: Херсонес (район сучасного Севастополя), Ольвія (біля сучасного Миколаєва), Пантикапей (Керч), Феодосія, Тіра (поблизу Білгорода-Дністровського) та ін.

Греки-колоністи не переривали зв’язків з батьківщиною, і таким чином Північне Причорномор’я потрапило в орбіту тодішнього цивілізованого світу, духовна культура якого значною мірою вплинула на місцеве населення.

Грецькі колонії являли собою незалежні міста-держави (поліси). Формою політичної організації цих міст-держав була рабовласницька республіка (аристократична або демократична). У демократичних республіках (Ольвія, Тіра) участь у житті держави брали всі вільні громадяни чоловічої статі, у аристократичних (Пантикапей) – лише верхівка. Пантикапей став столицею Боспорського царства (IV ст. до н. е. – IV ст. н. е.).

В окремі періоди грецькі міста потрапляли в залежність від скіфів, у ІІ-І ст. до н. е. – від Понтійського царства, а з І-ІІ ст. н. е. – від Риму. У 370-х роках н. е. більшість давньогрецьких колоній у Північному Причорномор’ї була знищена гунами.

Розквіт Київської Русі

Після смерті Святослава між його синами спалахнула війна. Її спровокувало вбивство київського боярина князем Олегом. Ярополк, підбурений боярами, вирішив помститися й пішов війною проти брата. Після вбивства Олега Володимир, наляканий такими подіями, звернувся по допомогу до варягів. Зібравши військо, новгородський князь вирушив у похід на Київ. Зраджений воєводою Блудом, Ярополк загинув від варязького меча у своїх княжих палатах. Відтак Володимир залишився князювати в Києві, а варягів спровадив до Візантії.

Володимир Великий (978—1015 pp.)

Ранньофеодальна монархія

Церква назвала князя Володимира святим, а народ — Красним Сонечком. Добу князя Володимира історики характеризують як ранньофеодальну монархію. «І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно» («Повість временних літ»).

Реформи державного устрою.

Однією з найголовніших проблем, які довелося розв'язувати князю Володимирові, була консолідація давньоруських (українських) земель. За умов становлення Київської держави влада великого (київського) князя ще була не настільки сильною, щоб контролювати місцевих керівників. Тому вожді й князі — місцева знать — були фактично необмеженими правителями: привласнювали данину та неохоче виконували накази київського князя. До того ж слабкі політичні та економічні зв'язки, географічна віддаленість від Києва та бездоріжжя сприяли послабленню центральної влади.

Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою:

• Щоб приборкати місцеву знать, яка прагнула бути незалежною, у кінці 80-х pp. X ст. Володимир послав дванадцять своїх синів і вірних дружинників до різних міст Київської Русі, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом.

Український історик М. Котляр так оцінює цю ситуацію: «З тієї пори у життєво важливих осередках Давньоруської держави сиділи вже не бунтівливі, завжди схильні до непокори місцеві князьки, а близькі до нього люди, бояри, старші дружинники тощо. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства остаточно прийшов поділ територіальний, що є однією з визначальних ознак справжньої держави».

• Першим з українських князів Володимир почав карбувати срібні й золоті монети на зразок візантійських (до цього на Русі ходили срібні злитки певної форми — гривні). На монетах були зображені образи Христа й КНЯЗЯ Володимира та його монограма — знак «тризуб».

• Для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній кодекс — «Закон Руський». Особливо князь дбав про «Статут земляний», у якому йшлося про вироблення закону, що врегульовував правові відносини в тогочасному суспільстві.

• Велику увагу приділив будівництву столиці Русі — Києву, щоб наочно довести силу великокнязівської влади. У кінці X ст. у місті збудували фортецю, високі земляні вали — зовнішню лінію оборони — названі в народі «змійовими валами» (народний переказ розповідає, що Кузьмодем'ян, або Борисогліб, борючись з великим казковим змієм, запряг його в плуг і проклав гігантські борозни).

Зміцнення могутності й обороноздатності Київської Русі. Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку.

За час свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі:

• 981 року одержав велику перемогу над польським королем Мешком І, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Велинь, Холм і наклав на поляків данину;

• 983 року здійснив вдалий похід на Ні-ман проти сильного балтського племені ятвягів;

• у 982 і 984 pp. відновив владу Києва над землями радимичів і в'ятичів;

• здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий «срібний шлях» з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпечував торгові зв'язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії — Хорезмом;

• поширив владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю залежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували «гради» на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна та ін. Ці богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.

Похід князя Володимира на Корсунь (Херсонес). Щоб нагадати Цар-городу про могутність Русі, Володимир вирушив у похід на Корсунь (Херсонес). Узяти місто виявилося непросто, адже воно мало могутні мури й дисципліноване військо, а вільні громадяни були справжніми патріотами своєї держави. Князь почав облогу й заявив, що буде тут стояти навіть три роки, поки корсунці не здадуться.

За наказом Володимира навколо міста почали будувати величезний, заввишки з мури, вал, який греки зруйнували, зробивши підкоп. Але в місті знайшовся прибічник Володимира. Він пустив стрілу в бік руського війська з запискою, що взяти Корсунь можна, перекривши колодязі й залишивши мешканців без води. Руси так і зробили.

Місто капітулювало, після чого Володимир сповістив імператорів Василія і Костянтина, що бажає одружитися з їхньою сестрою Анною. Відмовити київському князю не наважилися, проте погодилися лише за умови, що Володимир прийме хрещення. Анна в супроводі найвищих політичних та релігійних діячів прибула до Корсуня, мешканці якого вітали її як визволительку.

Володимир одружився з цісарівною Анною, віддав Корсунь грекам і з почестями повернувся до Києва.

Прийняття християнства на Русі.

Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала велика християнська громада. І кожний вихваляв свою віру. Та повернувшись з Візантії, князь знав напевне, що Русь буде християнською. У літописі ця подія датована 988 роком, що традиційно вважається початком запровадження християнської релігії. Частина населення Русі чинила опір нововведенням і деякий час лишалася відданою вірі своїх батьків і дідів. Тому християнство на Русі запроваджували примусово. Цей процес тривав кілька століть.

Православ'я — один з трьох напрямків християнства. Остаточно сформувалося в 1054 p., коли християнство поділилося на візантійську та римо-католицьку церкви. Набуло поширення в Київській Русі. Не має єдиного світового центру.

Хрещення Русі — запровадження в Київській Русі християнства. Відбулося за князювання Володимира Святославича близько 988 р. Введення християнства сприяло підвищенню авторитету держави на міжнародній арені, збагаченню культури.