19 Лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено.

Державний гімн України— національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. 1863 р. у львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.

Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами. Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

Дисидентський рух і урср

Бурхливе, суперечливе, динамічне "хрущовське" десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція – дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства – соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Розрізняють такі течії дисиденстького руху:

* правозахисний рух – Українська Гельсінська спілка

* релігійна

* національно-комуністична

* національно орієнтований рух

* інтегральних націоналістів

У розвитку дисидентського руху виокремлюють такі етапи:

1. Друга половина 50-х – 65рр. Зародження дисидентського руху, формування світогляду шістдесятників та націонал-комуністичної течії.

2. 4 вереся 65 – січень 72рр. Посилення Визвольного руху. Публічні виступи дисидентів. Рух підписантів. Домінування націонал-комуністичної течії.

3. січень 72 – середина 70-х рр. Жорстокі придушення Визвольного руху. Ідейна криза серед дисидентів. Перехід значної частини дисидентів на антикомуністичну і самостійницьку позиції.

4. Друга половина 70-х Тимчасове послаблення репресій. Посилення та радикалізація Визвольного руху. Переорієнтація від спирання на власні сили до світової громадської думки. Самостійницько-демократичні погляди з акцентом на додержання прав людини.

5. 79-87рр. Придушення руху.

У 1965 р. в УРСР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської "відлиги", суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху.

Українські політичні в'язні написали "Відкритий лист до Організації Об'єднаних Націй". У ньому було викладено ідеї українського дисидентства: протест проти дискримінації українців і безправного становища України в складі СРСР.

Активізації діяльності дисидентів у 1968-1976 рр. сприяли інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968р., що викликала хвилю обурення і протестів.

У 1970-1972 рр. в Україні самвидавом друкувався "Український вісник", заснований В. Чорноволом, де подавалася інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

На нараді з безпеки та співробітництва в Європі в 1975р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачив гарантію громадських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1967 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод – Українську Гельсінську спілку – першу організовану структуру в українському визвольному русі. До групи увійшли О. Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий, М. Матусевич та інші. Група збирала матеріали про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політв'язнів, підтримувала зв'язок із відомим правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим і родинам політв'язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. У 1976-1979 рр. до групи увійшло 36 осіб. Згодом вони були заарештовані і більшість з них засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули.

На жаль, через силу радянської системи і те, що дисидентський рух так і не став масовим, його поступово придушили. Це була спроба вести боротьбу з режимом значно сильнішим за дисидетський рух. Незважаючи на тимчасове придушення, український визвольний рух готував свідомість людей, все суспільство до майбутніх суспільних змін.

Дисидентський рух в Україні був виявом національно-визвольно руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя. Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світові. Їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні.