Події на Лівобережжі та Правобережжі в 1660-1670 рр. Гетьман п. Дорошенко

Невдоволення козацтва пропольською політикою Виговського призвело до обрання в кінці 1659 р. гетьманом Ю. Хмельницького, який не мав необхідних для цього здібностей ні політика, ні дипломата, ні полководця. Він, як людина слабкої волі, емоційно неврівноважений, не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати владу і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угруповань. Займаючи то промосковську, то пропольську позицію, він сприяв поглибленню хаосу на Україні. Різні старшинські угруповання, прагнучи збагатитись, посилили між собою боротьбу, яка призводила до занепаду господарства. На тлі розбрату, що підігрівався поляками, московитами, татарами і турками, на Україні одночасно проголошуються по декілька гетьманів чим вони користувались в своїх інтересах. Поряд з Ю. Хмельницьким на Лівобережжі стає гетьманом Я. Сомко. Незабаром замість Ю. Хмельницького гетьманом на Правобережжі обирається П. Тетеря, а на Лівобережжі на Чорній раді обирається І. Брюховецький. Тетеря займав пропольську лінію, а Брюховецький - промосковську. Між ними постійно точилася війна, від чого страждав український народ. Цією ворожнечею користувалися поляки, татари і московити, ще більше руйнуючи Гетьманщину. Масами гинули люди.

Спробу об'єднати Лівобережжя з Правобережжям і вивести Україну з руїни намагався здійснити П. Дорошенко, обраний гетьманом Правобережжя в серпні 1665 р. Спочатку він хотів об'єднати Україну і досягти її суверенітету під верховенством польського короля, але незабаром переконався, що ця ідея не підтримується більшістю українського населення. Не зміг він домогтися цього і при зверненні до Московії. Народ України постійно вів боротьбу як проти польського панування, так і проти все, зростаючого володарювання Московії. Для утримання в покорі українців вони пішли між собою на компроміс, підписавши на початку 1667 р. Андрусівський договір про перемир'я на 13.5 років, за яким єдина гетьманська держава розколювалась на дві частини: Правобережжя відходило до Польщі, а Лівобережжя з Києвом(на два роки) - до Московії. Договір про розкол України, що розділив єдиний народ, як громом вразив українців. Він утворював, по суті, незборимі перешкоди на шляху до збереження утвореної держави та возз'єднання у її межах етноукраїнських земель.

Проте Дорошенко не зміг об'єднати країну. Він пропонує козацтву всієї України зібратись на Раду і вирішити долю батьківщини, але не дістає підтримки. Він веде переговори з Кримом і Портою про їх підтримку. Він навіть погоджувався прийняти царську протекцію за низки певних умов. Але всі намагання Дорошенка, одного з найбільш видатних тоді осіб, не дали позитивних наслідків. Поступово втрачаючи підтримку народу, П. Дорошенко склав булаву в 1676 р. на користь лівобережного гетьмана І. Самойловича.

Політика "воєнного комунізму"

Термін "воєнний комунізм" вперше був використаний Леніним на означення сукупності соціальних та економічних заходів періоду громадянської війни.

Приводом до надзвичайних заходів було те, що з результаті виступу чехословацького корпусу, конфлікту між Раднаркомом та українською Центральною Радою погіршилося постачання до Росії хліба.

У травні 1918р. ВЦВК прийняв ряд декретів, які встановлювали продовольчу диктатуру на селі. Вводилась державна монополія на продаж хліба та його заготівлю. Зона передбачала заборону приватної торгівлі хлібом, дозвіл Наркомату продовольства примусово вилучати його у селянських господарствах. Для забезпечення примусового вилучення хліба створювалися спеціальні продовольчі загони. У січні 1919 р. було введено продовольчу розверстку, яка передбачала вилучення всього запасу хліба, а згодом — і всіх сільськогосподарських продуктів.

Поряд із цими заходами в червні 1918 р. було створено комітети бідноти — комбіди, що складалися, в основному, з сільського люмпен-пролетаріату. З метою стимулювання вилучення ними надлишків продуктів передбачалося, що частину вилученого буде поділено між членами комбідів.

Одночасно на селі будувався комунізм. На базі поміщицьких господарств створювалися зразкові сільськогосподарські комуни та радянські господарства. Це стало фактичною відмовою від політики, проголошеної більшовиками у Декреті про землю.

Процес "комунізації" села здійснювався примусовими методами. Так, у 1918 р. на території РРФСР було створено 3100, а в 1920 р. 4400 радгоспів. Але це були, здебільшого, малоефективні господарства, соціальною базою яких стали найбідніші верстви населення.

Проведення політики "воєнного комунізму" у промисловості розпочалося з червня 1918 р., коли було прийнято декрет про її націоналізацію. Націоналізації підлягали підприємства навіть з кількістю робітників у 5 осіб за наявності механічного двигуна та з кількістю 10 осіб без двигуна. На 1920 р. було націоналізовано 37,2 тис. підприємств.

Політика "воєнного комунізму" означала встановлення цілковитого державного контролю над управлінням промисловістю, створення вертикальної централізованої системи органів управління на чолі з главками та Вищою радою народного господарства (ВРНГ).

Характерними рисами політики "воєнного комунізму" були введення безгрошових розрахунків, відміна торгівлі, введення прямого продуктообміну, зрівняльного розподілу продуктів серед працюючого населення, запровадження карткової системи.

Одним із екстремальних проявів цієї політики стала "мілітаризація праці": вводилася загальна трудова повинність, створювались трудові армії. Троцькому належала ідея організації трудових таборів. Проводились мобілізації на роботи т. зв. "буржуазних елементів". Крім мобілізації, на ці верстви було накладено контрибуцію у розмірі 10 млрд крб.

Революційний ентузіазм населення, яке прагнуло до кращого життя, призвів до появи "комуністичних суботників" (безплатної праці у вихідні дні). З часом така добровільна форма праці набула обов'язкового характеру.

У політичній сфері "воєнний комунізм" проявлявся у безкомпромісній боротьбі з опозицією.

Після декрету від 3 вересня 1918 р. основним методом боротьби з опозицією стали терор та організація концентраційних таборів для ізоляції класових ворогів радянської республіки. За даними західних істориків, жертвами "червоного терору" у період 1918-1922 pp. стали 140 тис. чоловік.

Поступово з політичної арени було усунуто кадетів (листопад 1918), лівих есерів (1918-1921), правих есерів (1918-1922), меншовиків (1919-1921), анархістів (1920-1921).

У результаті політики "воєнного комунізму" відбулося катастрофічне падіння виробництва, зросли ціни, інфляція, процвітали "чорний ринок" та спекуляція. Одержавлення економіки обернулось небаченою бюрократизацією державного апарату і домінуванням адміністративно-командних методів управління. Економічні важелі регулювання та управління народним господарством повністю ігнорувалися.

Політика "воєнного комунізму" значно вплинула на суспільну свідомість: комуністичне суспільство почало ототожнюватися з "воєнним комунізмом".

Ще одним суттєвим наслідком періоду "воєнного комунізму" було встановлення політичної диктатури, яка означала знищення або підпорядкування більшовиками державних структур та органів, що виникли в роки революції (рад, профспілок, заводських комітетів), і ліквідацію не-більшовицьких партій. Тим самим було закладено підвалини майбутньої тоталітарної системи комуністичного зразка. Важливим методом більшовицької влади став терор — політика залякування та насильства, розправи з політичними противниками. Головна його мета—зламати у супротивника волю до опору.

Усіх противників більшовиків у середині країни прийнято називати "білими".