Причини появи козацтва

Нові явища в соціально-економічному житті України, передусім зародження і розвиток фільваркової системи, мали серйозні наслідки: дедалі більше посилювався феодально-кріпосницький гніт, доповнений обмеженням національних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство викликав хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої стали втечі селян.

На нових місцях втікачі називали себе козаками — вільними людьми. Пізніше (XVII ст.) С. Грондський так писав про це: «Ті з руського (українського) народу, котрі... не хотіли терпіти далі ярмо і владу місцевих панів, відходили в далекі краї, на цей час ще незалюднені, і привласнювали собі право на свободу... засновували нові колонії і, щоб відрізнятися від підданих руських панів, стали називатися козаками».

У другій половині XV — на початку XVI ст. у верхоріччі Південного Бугу, на Собі й Синюсі, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра — вздовж Трубежа, Сули, Псла з'явилося чимало козацьких слобід і хуторів. Невдовзі козацькі селища зайняли цілу смугу на українському пограниччі — від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Сучасники (XVI ст.), описуючи заселення пограничних українських земель, підкреслювали: тоді як багатолюдні колись містечка й села центральних місцевостей країни пустіли, безлюдні раніше простори на окраїнах залюднювались.

Аналогічний в основному процес відбувався і в Росії. У другій половині XV—XVI ст. в результаті зростання феодально-кріпосницького гніту в центральних районах держави посилилися втечі селян у малозаселені й пустинні північні, східні та південно-східні окраїни. На Дону, Яїку, Тереку з'явилися козацькі поселення й утворилися цілі козацькі області. Козацтво відіграло значну історичну роль: воно сприяло господарському освоєнню нових земель, брало активну участь в антифеодальних виступах народних мас у країні й охороняло південно-східні кордони держави.

Про козаків на Поділлі є відомості вже від 80-х років XV ст. М. Бєльський, описуючи похід 1489 р. Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля (Брацлавщина) на татар, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані з своїми місцями. На Київщині найраніші відомості про козаків припадають на 1492 p., а потім, виразніші, — на 1499 р. У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499 p., де йдеться про стягнення мита київським воєводою, читаємо: «Которые козаки з верху Днепра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас и далей и што там здобудут, с того со всего воеводе киевскому десятое мают давати».

Малолюдні, а подекуди й безлюдні степи, які заселяло козацтво, були багаті на природні дари. Про наддніпрянські землі, наприклад, Михайло Литвин писав, що грунт тут до такої міри родючий і зручний для обробітку, що лан, виораний раз парою волів, дає багатий врожай. Навіть необроблене поле вкривають рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Багато різних птахів, річки переповнені осетрами й іншою рибою.

З таким же захопленням описав багатства українських степів й інший сучасник, француз Блез де Віженер. Про Поділля він, зокрема, говорить: грунт у цім краї такий добрий і родючий, що коли залишити в полі плуг, то за два або три дні він так заросте травою, що його важко знайти. У країні повно меду і воску. Трави її могли б прогодувати велику кількість овець, коли б була можливість їх розводити. Але й цей край, зазначає Блез де Віженер, і Галичина були б ще багатші, якби не часті татарські напади. Та й природа віддавала свої скарби лише ціною тяжкої праці.

Козаки відродили землеробство в тих місцях, де воно було давно забуте, і поклали початок там, де його ніколи не знали, просунули культуру землеробства далеко на схід і південь. Поряд із землеробством вони займалися скотарством і промислами: рибальством, мисливством, селітроварінням, степовим бджільництвом. Пізніше (XVII ст.) Боплан так писав про наслідки козацької колонізації: «Місцеве населення (козаки)... так далеко відсунуло її (країни) кордони і доклало стільки зусиль до обробітку пустинних земель..., що тепер їх надзвичайна родючість становить головне джерело доходу... держави».

Одним із перших результатів господарського відродження південно-східних окраїн було поступове зростання економічних зв'язків між ними та центральними районами України. Черкаські й канівські козаки, наприклад, возили в Київ на продаж мед, віск, шкіри, сало, сіль, солод. Чимале місце в торгівлі належало рибі в'яленій та солоній.

Козацькі слободи й хутори відзначалися певним добробутом порівняно з убогими селищами панських підданих: вільна людина була незрівнянно більше заінтересована в розвитку свого господарства. Все це посилювало потяг селянства до козацтва. Тим часом вирватися з панського ярма ставало дедалі важче.

Насправді ж козацьке життя було далеке від того, яким малювала його уява кріпака. По-перше, козацтво ніколи не було однорідною верствою. Економічна нерівність в середовищі козацтва виникла разом з його появою, бо в козаки тікали різні за своїм майновим станом елементи. В масі селян і ремісників, які могли на нових місцях одразу заснувати невелике господарство, тобто дрібних власників, були й заможні люди. Саме до них відносяться слова С. Грондського: «Найзаможніші з селян, навіть батьки сімей, нагромадивши певне майно, забирають його і, не спитавши дозволу в своїх панів, прямують у козаки, звідки їх неможливо повернути». Заможні господарі забирали з собою і своїх наймитів. У строкатій масі втікачів-переселенців було чимало й таких бідняків, що поєднували працю у своєму господарстві з заробітками в чужих людей.

На нових місцях соціальна нерівність поглиблювалася. Не кожен переселенець, наприклад, міг заснувати самостійне господарство. Щоб зорати, скажімо, цілину, потрібно було мати не одну пару волів. Отже, бідна людина мусила або «спрягатися», або йти у найми до заможного сусіда. Заможному ж козакові наявність вільної землі й відсутність обмежень, пов'язаних з феодальною залежністю, відкривали великий простір для експлуатації козацької бідноти. Уже в першій половині XVI ст. документи згадують козацьких наймитів. Так, в грамоті Сигізмунда І від 14 серпня 1544 р. говориться, що черкаський староста стягує незаконні мита з козаків та їхніх наймитів.

Вільні поселенці-козаки створили на нових місцях і нову суспільну організацію — козацьку громаду. Кожний прибулий на козацькі землі втікач вважався вільним від кріпацтва, одержував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах старшини — отаманів, суддів, писарів. Разом з тим кожен мав зі зброєю в руках охороняти селище, виправлятися в похід тощо. Зрозуміло, що як при користуванні земельними угіддями, так і в інших випадках усі вигоди були на боці заможних господарів, у тому числі при виборах старшини багатії завжди брали гору. Заможні козаки, спираючись на свою економічну перевагу і вплив, з самого початку захопили старшинські посади й використовували громадське самоврядування в своїх інтересах. Однак, незважаючи на панування заможних козаків як у господарському житті, так і в самоврядуванні, та на експлуатацію ними бідноти, козацька громада зберігала певні риси селянського демократизму.

Така організація, де не визнавалося кріпосництво, відразу протиставила себе феодальній державі й перетворилася на притягальну силу для маси пригнобленого селянства та міської бідноти — вона будила в них прагнення до свободи.