3.2. Міжнародно-правові гарантії реалізації права на інформацію.

Багато сучасних світових конституцій містять гарантії права на інформацію. Однак, як правило, статті Конституції не достатньо для закріплення права на інформацію, тому необхідно створювати галузеве законодавство у даній сфері.

Країни у всьому світі приймають подібне законодавство, серед яких Боснія, Герцеговина, Великобританія, Киргизстан, Польща, Південна Африка. Проекти законів розглядаються у Гватемалі, Індії, Індонезії, Нігерії й багатьох інших країнах. Дана тенденція не обмежується державами – перелік міжурядових організацій прийняли систему свободи інформації. Євросоюз у травні 2001 року прийняв правила, що стосуються доступу до інформації, а Світовий банк переглянув свою політику про розкриття інформації у вересні 2001р. Американський дослідник Тобі Мендел зазначає, що тоді, коли «закони створюють гарну основу для відкритості, увага повинна бути зосереджена на втілення їх в життя». Перелік обмежив право на інформацію наскільки можливо. Крайнім прикладом такого підходу є недавно прийнятий у Зімбабве Акт про доступ до інформації й приватного життя, який набагато більше присвячений контролю за ЗМІ, ніж забезпеченню доступу до інформації.

Національні законодавства багатьох країн містять єдині нормативно-правові акти (як правило, закони), які регламентують право громадян на інформацію. Однак більшість з них стосуються доступу до інформації, що перебуває в розпорядженні органів державної влади. Науковці називають такі закони «законами про свободу інформації». Наприклад, дослідник Тобі Мендел зазначає, що типовий Закон про свободу інформації «містить і собі право громадськості на доступ до інформації, що перебуває в розпорядженні обраної народом влади, і накладає на обрану народом владу обов’язок публікувати ключові види інформації».

Закони про доступ до публічної інформації існують у більшості демократичних держав, і вони виступають реальним правовим механізмом здійснення одного з основних прав людини – права на доступ до публічної інформації, що є, у свою чергу, вимогою європейського законодавства та необхідною умовою інтеграції у Європейське співтовариство. Прикладом держав, у яких існують закони про доступ (свободу) до інформації, є: США (Закон про свободу доступу до інформації), Великобританія (Закон про свободу інформації), Латвія (Закон про свободу інформації), Словаччина (Закон про вільний доступ до інформації), Болгарія (Закон про доступ до публічної інформації), Угорщина (Закон про захист інформації) тощо.

Загалом, протягом останнього десятиріччя у всьому світі різні держави створили законодавство про свободу інформації – включаючи Великобританію, Нігерію, Мексику, Південну Африку, Південну Корею, Таїланд, Японію та більшість країн Східної і Центральної Європи. Ще раніше запровадили такі закони Швеція, США, Нідерланди, Фінляндія, Австралія і Канада.

Серед міжнародно-правових актів, які стосуються реалізації права громадян на інформацію, необхідно виділити наступні:

• Загальна декларація ООН прав людини;

• Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року;

• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року;

• Європейська конвенція з прав людини;

• Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства;

• Стразбурзька Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру 1981 року;

• Конвенція про кіберзлочинність від 2001 року;

• Орхуська Конвенція про доступ до інформації, громадську участь в ухваленні рішень чи доступі до правосуддя у справах довкілля;

• Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи про доступ до інформації, якою володіють державні органи влади 1981 року;

• Рекомендація Ради Європи № R (81) 19 1981р. «Про право доступу до інформації, яка перебуває в розпорядженні органів державної влади»;

• Регламент (1049/2001) загального доступу до документів Європейського Парламенту, Ради Європи та інші міжнародно-правові джерела.

Загальна декларація ООН прав людини 1948 року закріплює «свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів»¹. Зазначена ст. 19 Загальної декларації ООН прав людини гарантує на тільки право одержувати і поширювати інформацію, але й право «шукати» її.

Стаття 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року встановлює: «Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу… одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з правами та обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя»². Подібна конструкція використана й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року, і, як відзначалося, містяться у Конституції України.

Основне право на свободу вираження поглядів згідно зі статтею 10 Європейської конвенції з прав людини включає право одержувати і передавати інформацію без втручання органів державної влади. Зазначене право доступу до інформації, закріплене у ст. 10 Конвенції, неодноразово було предметом розгляду Європейським судом з прав людини. «Суд встановив відмінності між, з одного боку, доступом до інформації загалу та ЗМІ і, з другого боку, окремих громадян, включаючи право на доступ до документів тих громадян, які мають особливу зацікавленість в одержанні інформації».

Страсбурзька Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року має на меті забезпечення на території кожної Сторони для кожної особи незалежно від національності або помешкання поважання її прав і основних свобод, і зокрема її права на недоторканість особистого життя, стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру, що її стосуються («захист даних»).

Стаття 7 Страсбурзької Конвенції передбачає: «для захисту даних особистого характеру, що зберігаються у файлах даних для автоматизованої обробки, вживаються відповідні засоби захисту, спрямовані на запобігання випадковому чи несанкціонованому знищенню або випадковій втраті, а також на запобігання несанкціонованому доступу, зміненню або поширенню»¹.

Конвенція про кіберзлочинність² від 2001 року є необхідною для зупинення дій, спрямованих проти конфіденційності, цілісності і доступності комп’ютерних систем, мереж і комп’ютерних даних, а також зловживання такими системами, мережами і даними шляхом встановлення кримінальної відповідальності за таку поведінку, надання повноважень, достатніх для ефективної боротьби з такими кримінальними правопорушеннями шляхом сприяння їхньому виявленню, розслідуванню та переслідуванню, як на внутрідержавному, так і на міжнародному рівнях, і укладення домовленостей щодо швидкого і надійного міжнародного співробітництва.

Орхуська Конвенція була прийнята з метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров’я та добробуту, кожна із Сторін гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, у відповідності до положень зазначеної Конвенції.

Стаття 4 Конвенції зазначає, що кожна із Сторін гарантує, що державні органи у відповідь на запит про надання екологічної інформації надаватимуть громадськості таку інформацію в рамках національного законодавства; включаючи, копії фактичних документів, які містять або охоплюють таку інформацію: без необхідності формулювати свою зацікавленість; у формі відповідно до запиту, якщо тільки державний орган не має підстав надати її в іншій формі, причому повинні бути вказані причин, що виправдовують надання інформації саме в такій формі.

Екологічна інформація надається в максимально стислі строки, але не пізніше одного місяця після подання заяви, якщо тільки обсяги та складність відповідної інформації не виправдовують цього терміну до двох місяців після подання заяви. Заявник інформується про будь-які подовження строків і про причини, які є підставою для цього.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи про доступ до інформації, якою володіють державні органи влади, держави-члени можуть обмежувати право на доступ до офіційних документів. Обмеження повинні бути чітко викладені в законі, бути необхідними в демократичному суспільстві і пропорційними меті забезпечення захисту для :

• національної безпеки, оборони і міжнародних відносин;

• суспільної безпеки;

• запобігання, розслідування і переслідування кримінальних діянь;

• приватності та інших законних приватних інтересів;

• комерційних та інших економічних інтересів, є приватними чи публічними;

• рівності сторін у судовому процесі;

• природи;

• інспекції, контролю і нагляду державними органами влади;

• економічної, грошово-кредитної і валюто обмінної політики держави;

• конфіденційність обговорення всередині або між державними органами влади для внутрішньої підготовки справ владою.

До інших принципів доступу віднесено:

1. запитувачі не мусять вказувати причину запиту;

2. формальні вимоги до запитів мають бути зведені до мінімуму;

3. запити повинні розглядатись органом влади, який володіє таким документом;

4. запити повинні розглядатись на підставі рівності;

5. запити повинні розглядатись швидко;

6. доступ має надаватись шляхом надання змоги переглянути оригінали документів або копії, беручи до уваги в розумних межах побажання запитувача;

7. якщо лише частина документа є конфіденційною, до нього має бути наданий частковий доступ;

8. доступ до оригіналів документів у стінах органу влади повинен бути безкоштовним, при цьому за виготовлення копій може братись плата, виходячи з собівартості;

9. у разі відмови повинна надаватись можливість подати заяву до суду або іншого незалежного і безстороннього органу влади, встановленого законом.

Конвенція про права дитини 1989 року закріплює обов’язок держав-учасниць забезпечити, щоб «дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини».

Існують інші важливі міжнародні стандарти свободи інформації. У залежності від предмету правової регламентації питання доступу до різних видів інформації розкриваються також у Конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (29. 05. 1993), Кіотському протоколі до Рамкової конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату (11.12.1997) та інших міжнародно-правових угодах.

Існують міжнародно-правові акти щодо реалізації права на інформацію і, зокрема, доступу до інформації й на регіональному рівні. Так, План дій «Україна – Європейський Союз» передбачає впровадження національної стратегії розвитку в Україні електронних комунікацій, прийняття Державної програми «Електронна Україна» з метою розвитку інформаційного суспільства, сприяння широкому використанню нових технологій суб’єктами господарювання та державними органами, особливо в секторах охорони здоров’я та освіти (електронна комерція, електронний уряд, електронна охорона здоров’я, електронне навчання), через створення сучасних інфраструктур, впровадження взаємного визнання електронних підписів, підвищення рівня використання Інтернету та Інтернет – послуг громадянами через програми комп’ютерного навчання для широкого загалу тощо.

Угода про співробітництво в галузі інформації від 09.10.1992 року була підписана урядами держав-учасниць СНД. Учасниками інформаційних обмінів є громадяни, їх об’єднання, редакції засобів масової інформації, державні й урядові заклади, а також їх представництва на території держав учасниць Співдружності.

Статтею 5 Угоди встановлено, що Сторони не будуть перешкоджати доступу до офіційних, громадських та інших джерел інформації, а також розповсюдженню отриманої на законних підставах інформації представниками засобів масової інформації кожної зі Сторін.

Слід зазначити, що міжнародні відносини не лише регламентуються названими міжнародно-правовими документами. Вони (відносини) «продукують» існування конкретних засобів та механізмів доступу до інформації. Так, Світова правова інформаційна мережа (Global Legal Information Network (GLIN) забезпечує електронний доступ до авторизованих законів країн – членів асоціації GLIN.

Державні й недержавні структури отримують велику користь від усе ширшого використання глобальних електронних мереж, що у свою чергу створює потребу володіння якомога більшою інформацією один про одного з тим, щоб рішення про взаємовідносини приймалися на основі повної інформації.

Створення у 1976 році Міжнародної правової бази даних у Правничій бібліотеці Конгресу США було чітко вмотивоване бажанням задовольнити такі потреби. Як виявилося, ця база виправдала себе як простий та ефективний засіб швидкого і точного доступу до складових правового середовища різних країн і з часом видозмінилась у Світову електронну мережу правової інформації (GLIN).

Згідно з технічною ідеологією та технологією виконання робіт, прийнятою у GLIN, Секретаріат Верховної Ради України здійснив аналітико систематичне опрацювання інформаційних бюлетенів «Відомості Верховної Ради України»; з використанням тезауруса GLIN готуються англійською мовою реферати законів України та постанов Верховної Ради України, які у вигляді архіву разом із сканованими повними текстами цих документів надсилаються мережею Інтернет до Бібліотеки Конгресу США.

Функціонування інформаційної системи GLIN у Верховній Раді України розглядається як важлива складова інформаційно-аналітичного забезпечення законодавчої та правозастосовної діяльності, розширення інформаційного забезпечення парламенту України, реалізації міжпарламентських інформаційних обмінів, гармонізації законодавства України з міжнародним законодавством.

Загалом, слід акцентувати увагу на проблемі гармонізації законодавства різних країн. Здебільшого інформаційні права і свободи будь-якої цивілізованої країни реалізуються в повних межах. У більшості держав на законодавчому рівні визначені певні обмеження прав і свобод в інформаційній сфері. Хоча в Україні набула поширення практика встановлення обмежень до певних видів інформації на рівні підзаконних нормативно-правових актів, що суперечать конституційній нормі та міжнародним стандартам.

Таким чином, правове регулювання права на інформацію в більшості розвинених країнах схоже: від декларації цього права до його правового закріплення. У той же час реальне втілення права на інформацію залежить від демократичності і розвиненості країни. З метою досягнення високих стандартів забезпечення інформаційних прав і свобод в Україні важливим є досвід тих держав, що мають високий рівень не декларування, а реалізації цих прав.