Розділ 2. Законодавчі режими використання інформації в україні

2.1. Реалізація права на інформацію з обмеженим доступом.

Інформаційні відносини на сучасному етапі свого розвитку потребують усе більшого регулюючого впливу права України. Це зумовлено не лише динамікою розвитку інформаційних технологій, а й виникненням багатьох випадків конфлікту інтересів різноманітних суб’єктів, вирішення яких уже неможливе за допомогою норм звичаїв, традицій, корпоративних норм тощо.

Відносини щодо доступу до інформації регулюються різними соціальними нормами, у тому числі нормами права. Правові норми упорядковують суспільні відносини щодо доступу до інформації з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян (іноземців та осіб без громадянства), їх об’єднань, юридичних осіб приватного права, а також здійснення завдань і функцій органами державної влади. Сукупність правових норм, які регламентують відносини з приводу доступу до інформації, становить об’єктивний зміст доступу до інформації.

Відносини з приводу доступу до інформації в Україні в основному регламентує Закон України «Про інформацію»¹. Однак доступ до окремих видів інформації різними суб’єктами регламентується Законами України «Про державну таємницю»², «Про телекомунікації»³, «Про Національну програму інформатизації»⁴, «Про Концепцію Національної програми інформатизації»⁵, «Про охорону праці»¹, «Про науково-технічну інформацію»², «Про телебачення і радіомовлення»³, «Про бібліотеки і бібліотечну справу»⁴, «Про охорону культурної спадщини»⁵, «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»⁶ та іншими законами.

Відповідно до законодавства України, режим доступу до інформації – це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

Демкова М. вважає, що «основна суть права на доступ до інформації полягає у можливості кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або інших прав людей, для запобіганню розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя»⁷. На противагу такій точці зору можна зазначити, що доступ до інформації є складовою суб’єктивного права на інформацію, яке передбачає можливість учасників інформаційних відносин вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Доступ до інформації як складова суб’єктивного права на інформацію передбачає реалізацію можливості отримання (одержання) інформації. Причому засоби одержання інформації можуть бути різними: офіційні і неофіційні публікації в засобах масової інформації, надання усної або письмової інформації за інформаційними запитами або зверненнями громадян тощо. Важливим принципом доступу до інформації є не порушення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, прав та інтересів юридичних осіб приватного та публічного права.

Таким чином, доступ до інформації у суб’єктивному розумінні – це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

В об’єктивному розумінні доступ до інформації – це сукупність правових норм, що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання їх учасниками відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свободі законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Розрізняють активне і пасивне право на доступ до інформації. Активне право на доступ до інформації відкриває можливість безпосереднього ознайомлення з інформацією органів виконавчої влади. До процедури активного доступу до інформації органів виконавчої влади дослідники Центру політико-правових реформ зараховують такі форми доступу:

1) направлення громадянами запиту до органів виконавчої влади про надання інформації;

2) відвідування відкритих робочих засідань органів влади;

3) доступ до відкритих архівів офіційної інформації органів виконавчої влади.

За способом забезпечення громадян інформацією дослідники виділяють такі форми пасивного доступу: поширення інформації в засобах масової інформації, випуск спеціалізованих брошур і збірників, розміщення інформації в Інтернеті, розміщення інформації на стендах офіційної інформації в приміщеннях, де розташовані органи виконавчої влади.

Суб’єктами доступу до інформації можуть бути:

1. громадяни, у тому числі іноземці та особи без громадянства, а також громадськість;

2. юридичні особи;

3. держава в особі її державних органів, у тому числі іноземні держави.

Реалізація суб’єктами інформаційних відносин доступу до інформації пов’язана з одержанням будь-яких відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Тобто об’єктом доступу може бути будь-який вид інформації як такої, зокрема інформація з обмеженим доступом.

Інформація з обмеженим доступом – це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, доступ до яких обмежено її власником чи добросовісним користувачем (суб’єктом владних повноважень, фізичною або юридичною особою) на законних підставах¹. Отже, до інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості:

1. про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

2. про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися і загрожують безпеці людей;

3. про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

4. про факти порушення прав і свобод людини і громадянина;

5. про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

6. інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про інформацію» інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Конфіденційна інформація – це відомості, що не становлять передбаченої законом таємниці, і які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних осіб або держави і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов¹.

Конфіденційну інформацію можна поділити на таку, яка є власністю держави, і конфіденційну інформацію, яка не належить державі.

Поняття «конфіденційна інформація, що знаходиться у власності держави», охоплює широке коло відомостей, що збираються, обробляються, зберігаються в процесі діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших державних установ і організацій.

Для визначення конфіденційної інформації використовують також терміни «службова таємниця» та, відповідно до грифу обмеження доступу, що надається її матеріальним носіям, - «інформація для службового користування».

Термін «службова таємниця» використовується у зв’язку з тим, що найбільше цей вид інформації використовують органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, і доступ до її використання безпосередньо пов’язані з виконанням посадовими особами своїх службових обов’язків. В науковій літературі досить поширеним є таке визначення: «Службова таємниця – це конфіденційна інформація, що захищається законом і стала відома в державних органах та органах місцевого самоврядування тільки на законних підставах і у зв’язку виконання їх представниками службових обов’язків, а також службова інформація про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений законом»¹.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про звернення громадян» службовою є інформація, що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень передують публічному оголошенню та/або прийняттю рішень; зібрана в процесі оперативно-розшукової, контр розвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці². Документи, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування».

Основні ознаки цього виду конфіденційної інформації такі:

• вона є власністю держави;

• її використання, поширення і зберігання здійснюють, як правило, посадові особи, які є державними або муніципальними службовцями у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків відповідно до закону;

• режими цієї інформації, який визначає: порядок її віднесення до службової таємниці та розсекречування, порядок захисту, зберігання, передачі та доступу до неї, встановлюється спеціальними нормативними актами.

Конфіденційна інформація, котра є власністю держави, повинна:

1. створюватися коштом державного бюджету або перебувати у володінні, користуванні чи розпорядженні організації;

2. використовуватися з метою забезпечення національних інтересів держави;

3. не належати до державної таємниці;

4. внаслідок розголошення такої інформації можливе порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; настання негативних наслідків у внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, економічній, військовій, соціальній, гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційних сферах та у сферах державної безпеки і безпеки державного кордону; створення перешкод у роботі державних органів.

Захист конфіденційної інформації та її матеріальних носіїв, яким надано гриф «Для службового користування», здійснюється за допомогою комплексу організаційних та правових заходів. Так, режим обмеження доступу до такої інформації передбачає запровадження особливих порядків реєстрації, зберігання та передачі відповідних документів.

Реєстрації підлягають усі вхідні, вихідні та внутрішні документи з грифом «Для службового користування». Вони обліковуються за кількістю сторінок, а видання (книги, журнали, брошури) – за кількістю примірників.

Зберігаються документи із грифом «Для службового користування» виключно у службових приміщеннях і бібліотеках у шафах (сховищах), які надійно замикаються та опечатуються.

Передача конфіденційної інформації, що є власністю держави, каналами зв’язку здійснюється лише з використанням засобів технічного та/або криптографічного його захисту.

Працівникам організацій, які мають справу з документами із грифом «Для службового користування забороняється:

1. повідомляти усно або письмово будь-кому відомості, що містяться у цих документах, якщо це не викликано службовою потребою;

2. користуватися відомостями з документів з грифом «Для службового користування» для відкритих виступів або опублікування у засобах масової інформації;

3. експонувати такі документи в громадських місцях.

Контроль за дотриманням режиму конфіденційної інформації, що перебуває у власності держави, покладено на Службу безпеки України. Цей контроль вона здійснює проводячи планові та позапланові перевірки.

Комерційна таємниця є одним із видів конфіденційної інформації. Як і щодо службової таємниці, застосування обмежень доступу до цієї інформації, здійснюється за ініціативою її власника. Важливою ознакою є те, що ця інформація перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб.

Правове регулювання питань комерційної таємниці визначено у Цивільному кодексі України (глава 46 «Право власності на комерційну таємницю»¹).

До ознак комерційної таємниці можна віднести:

1. інформація є невід’ємною і не є легкодоступною для осіб, які зазвичай мають справу з інформацією такого роду;

2. невідомість інформації іншим особам зумовлює її комерційну цінність;

3. щодо інформації вжито заходів забезпечення її секретності;

4. обмеження доступу до інформації здійснено особою, яка володіє нею на законних підставах.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Власник інформації, що становить комерційну таємницю має виключне право на встановлення режиму доступу до цієї інформації; надання права на використання та перешкоджання неправомірному розголошенню, збиранню та використанню. Отже, суб’єктом визначення доступу до такої інформації виступає власник відповідної інформації або особа якій надано право розпоряджатися цією інформацією на законних підставах, наприклад, керівник підприємства.

Комерційної таємниці не становлять:

1. установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;

2. інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

3. дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів;

4. відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

5. документи про сплату податків і обов’язкових платежів;

6. інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

7. документи про платоспроможність;

8. відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

9. відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Органи державної влади зобов’язані охороняти комерційну таємницю, яка надана їм у процесі їх діяльності.

Нормами ч.4 ст.25 Господарського кодексу України передбачено обов’язок держави забезпечувати захист комерційної таємниці суб’єктів господарювання¹.

Неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці розглядається як вид недобросовісної конкуренції, що вважається правопорушенням.

Українське законодавство передбачає кримінальну відповідальність за протиправні дії щодо інформації, яка становить комерційну таємницю. Зокрема, встановлює кримінальну відповідальність за розголошення та незаконний доступ до комерційної таємниці.

Одним із специфічних видів інформації з обмеженим доступом є конфіденційна інформація про фізичну особу –інформація доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. До такої інформації належать наступні свідчення про особу: освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан, дані про судимість тощо.

Кожна особа має право:

1. знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються ;

2. доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається;

3. вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону;

4. на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів;

5. на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом.

Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядником інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.

Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для досягнення мети, якої ця інформація збиралася.

Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Більше того, незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації визнано ст. 182 Кримінального кодексу України злочином¹.

Таємна інформація – це інформація, доступ якої обмежується відповідно до законодавства, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Доступ до інформації може бути обмежено виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; якщо розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; коли шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю слідства та іншу передбачену законом таємницю.

Державна таємниця – це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому законом, державною таємницею і підлягають охороні державою¹.

Процес надання фізичним особам права на отримання та використання такої інформації передбачає проведення певної, визначеної законодавством процедури та за умови додержання особою певних вимог. Ця процедура складається з двох основних етапів, першим із яких є надання допуску до державної таємниці, тобто оформлення права громадянина на доступ до секретної інформації. За загальним правилом допуск до державної таємниці може надаватися лише дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують його за умови своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання.

Надання допуску громадянам до державної таємниці передбачає:

1. визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією;

2. перевірку громадянина у зв’язку з допуском до державної таємниці;

3. взяття громадянином на себе письмового зобов’язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;

4. одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв’язку з його допуском до державної таємниці;

5. ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

Громадянину може бути відмовлено у наданні допуску до державної таємниці у разі:

1. відсутності у нього обґрунтованої необхідності в роботі із секретною інформацією;

2. сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, а також окремих іноземців чи осіб без громадянства, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України, або участі громадянина в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена у порядку, встановленому законом;

3. відмови громадянина взяти на себе письмове зобов’язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена, а також за відсутності його письмової згоди на передбачені законом обмеження прав у зв’язку з допуском до державної таємниці;

4. наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку;

5. наявності у громадянина психічних захворювань, які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України і Службою безпеки України.

У наданні допуску до державної таємниці може бути відмовлено у разі повідомлення громадянином під час оформлення допуску недостовірних відомостей про себе; постійного проживання громадянина за кордоном або оформлення документів на виїзд для постійного проживання за кордоном; невиконання громадянином обов’язків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше.

Окремою процедурою є надання допуску до державної таємниці керівникові органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, допуск до державної таємниці якого передбачений його службовими обов’язками. В таких випадках допуск до державної таємниці надається наказом чи письмовим розпорядженням посадової особи, що призначає його на посаду.

За наявності у громадянина відповідним чином оформленого допуску до державної таємниці та відповідної потреби або у зв’язку з виконанням службових обов’язків ухвалюється рішення про надання доступу до державної таємниці.

Існує також механізм надання доступу до державної таємниці за посадою, що її займає особа. Так, доступ до державної таємниці усіх ступенів секретності надається після взяття ними письмового зобов’язання щодо збереження державної таємниці Президентові України, Голові Верховної Ради України, Прем’єр-Міністру України, Голові Верховного Суду України, Голові Конституційного Суду України, Генеральному прокурору України, Голові Служби безпеки України, народним депутатам України.

Розголошення або надання доступу до професійної таємниці перебуває у компетенції власника, а обов’язки та відповідальність щодо її захисту несе особа, якій цю інформацію довірив власник у зв’язку з виконанням нею своїх професійних обов’язків, як правило в інтересах власника інформації. Більше того, обов’язки особи щодо захисту професійної таємниці та запобігання її розголошенню без дозволу власника визначаються законодавством, яким регулюється відповідний вид професійної діяльності.

Існують певні критерії віднесення інформації до професійної таємниці. До них належать:

1. інформація довірена або стала відомою особі виключно у зв’язку з виконанням нею своїх професійних обов’язків;

2. особа, якій довірено інформацію, не перебуває на державній або муніципальній службі;

3. заборона на розповсюдження довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може зашкодити правам або законним інтересам довірителя, встановлено законом;

4. інформація не належить до відомостей, що становлять державну або комерційну таємницю.

За такими критеріями розрізняють лікарську, адвокатську, нотаріальну, страхову та інші види таємниці.

В Україні на законодавчому рівні лікарську таємницю закріплено в «Основах законодавства України про охорону здоров’я». Ст. 40 цього Закону визначає, що «медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків»¹.

Таким чином, особливістю лікарської таємниці є конфіденційність інформації щодо ідентифікації відомостей медичного характеру з конкретною людиною, за допомогою яких можна дізнатися про стан здоров’я конкретної особи. Відповідно, лікар зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров’я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Ця норма практично є єдиним випадком, коли людина може бути обмежена в отриманні інформації про себе, яка не становить державної таємниці.

Встановлення законодавством адвокатська таємниця, яку адвокат зобов’язаний зберігати, є однією із гарантій сумлінного виконання адвокатом своїх професійних обов’язків та забезпечення прав і законних інтересів його клієнта. Згідно із Законом України «Про адвокатуру», предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків. Крім того, дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв’язку з виконанням ним своїх професійних обов’язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об’єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб¹.

Адвокати, винні в розголошенні конфіденційних відомостей, що становлять адвокатську таємницю, несуть дисциплінарну відповідальність, а у разі розголошення ними без дозволу слідчого або прокурора даних попереднього слідства – і кримінальну відповідальність.

Відповідно до ст.8 Закону України «Про нотаріат», таємниця вчинюваних нотаріальних дій полягає в тому, що нотаріуси та інші посадові особи, що вчиняють нотаріальні дії, зобов’язані додержувати таємниці цих дій. Обов’язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків.

Довідки про вчинення нотаріальної дії та документи і копії з них видаються: тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії; на письмову вимогу суду, прокуратури, органів дізнання і слідства у зв’язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що перебувають у їх провадженні; на письмову вимогу державної податкової адміністрації, необхідну для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування; довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Законом передбачено відповідальність за порушення нотаріальної таємниці.

Дуже схожою за своїми ознаками з нотаріальною є таємниця страхування, передбачена Законом України «Про страхування», у ст.19 якого одним з обов’язків страхувальника названо «тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України».

Ще одним специфічним видом конфіденційної інформації є банківська таємниця. Так, ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що «інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносини з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею»¹.

Банківською таємницею, зокрема, є:

• відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

• операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів;

• системи охорони банку та клієнтів;

• інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності;

• відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

• інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

• коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», банки мають обов’язок щодо обмеження кола осіб, які мають доступ до інформації, що становить банківську таємницю; організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Законодавством встановлено також обов’язки і відповідальність осіб, які мають доступ до банківської таємниці, щодо дотримання режиму обмеження доступу:

- працівники банку в разі прийняття їх на роботу підписують зобов’язання щодо збереження банківської таємниці;

- керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов’язків;

- аналогічний обов’язок щодо охорони довіреної їх банківської таємниці встановлено і щодо приватних осіб та організацій, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку отримали інформацію, що є банківською таємницею.

У разі заподіяння розголошенням банківської таємниці шкоди інтересам банку чи клієнта вона підлягає відшкодуванню за рахунок особи, винної у її розголошенні.

Інформація про юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

1. на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2. на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3. органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України, Державної податкової служби України (з питань оподаткування або валютного контролю);

4. спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу або у разі виникнення підозр;

5. органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів.

Отримавши запит про розкриття інформації, що становить банківську таємницю, банк зобов’язаний розкрити цю інформацію або дати мотивовану відповідь про неможливість надання відповідної інформації протягом 10 робочих днів з дня отримання вимоги.

Важливою вимогою є те, що банку дозволяються надавати відомості лише щодо конкретної юридичної або фізичної особи, зазначеної у запиті, та лише у випадку, якщо ця особа є клієнтом цього банку. Розкриття ж інформації про інших осіб не допускається.

Так, банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо вони зазначені в документах, договорах та операціях клієнта, якщо інше не зазначено в дозволі клієнта іншого банку або вимозі, рішенні (постанові) суду.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод та обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.