5. Санітарно-гігієнічні вимоги до умов праці

Величина освітленості у лабораторії повинна бути в межах 200-300 люкс. На працездатність в лабораторії впливають параметри мікроклімату, які повинні бути:

а) в теплу пору року температура - 22-25ºС, відносна вологість - 40-60%, швидкість руху повітря - 0,1-0,2 м/с.

б) в холодну пору року температура - 21-24ºС, відносна вологість - 40-60%, швидкість руху повітря - 0,1 м/с.

Вентиляційна система повинна бути розрахована на трикратну заміну повітря за 1годину.

На кафедрі заборонено їсти, пити, зберігати харчові продукти.

Рівень шуму не повинен перевищувати 50 ДБА.

6. Заходи безпеки під час роботи з обладнанням, об’єктами дослідження і речовинами

При виконанні роботи використовуються лише справні електроприлади, добре ізольовані з’єднувальні шнури. Самі корпуси приладів повинні бути заземлені шляхом приєднання їх до загального корпусу заземлення. Опір заземлення має бути не більше 4 Ом. Кожного разу перед вмиканням електроприладу необхідно візуально переконатись у справності заземлення.

7. Протипожежні заходи

Основними причинами виникнення пожежі на робочому місці є оголеність дротів електричних приладів, незаземлені прилади, коротке замикання, необережне поводження з легкозаймистими речовинами.

Щоб запобігти займанню та виникненню пожежі необхідно:

• проходи і робочі місця звільнити від зайвих речей;

• електроприлади вмикати, перевіривши їх ізоляцію, заземлення;

• у випадку спалаху необхідно повідомити співробітників, виключити пальники, вентиляцію, ліквідувати пожежу, використовуючи найбільш ефективні для цього випадку засоби гасіння пожежі.

На випадок гасіння пожежі в корпусі (кафедрі) повинні бути первинні засобу гасіння пожежі: не менше двох вогнегасників марок ОХП-5 і ОУ-5, пісок, відра, лопати.

Отже, кафедра придатна для проведення наукових досліджень. Відповідає вимогам безпеки та охорони праці. Для того, щоб уникнути виникнення непередбачених ситуацій та нещасних випадків працівники кафедри та виконавці дипломних робіт чітко повинні дотримуватись правил техніки безпеки при роботі з технічним обладнанням.

Висновки

Конституція України передбачає, що діяльність щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини є основоположним обов’язком держави, права та свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Інформатизація різних сфер життєдіяльності суспільства докорінно змінила роль і значення інституту прав і свобод людини та громадянина. На сьогодні існує різна інтерпретація змісту і сутності права на інформацію, оскільки ця категорія має не лише юридичний аспект, а й глибокий багатогранний філософський, моральний тощо.

Протягом багатьох століть поняття інформації не раз змінювалося, то розширюючи, то суттєво звужуючи свої межі. Тривалий час право на інформацію розглядалося виключно наукою конституційного права. Нині ж право на інформацію знайшло своє відображення і в інших галузях права, зокрема в адміністративному законодавстві.

На сьогодні термін «інформація» – один із найпопулярніших у нашому лексиконі. Існує велика кількість визначень інформації. У загальному розумінні інформація – це певні відомості, сукупність будь-яких даних, знань. У вітчизняному законодавстві легальна дефініція інформації знайшла своє відображення ще з часу прийняття Закону України «Про інформацію». Інформація на сучасному етапі визначається як будь-які дані та/або відомості, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному варіанті.

Питання класифікації інформації є важливим для визначення типу правового регулювання, що стосується суспільних відносин пов’язаних із цією інформацією. В українському законодавстві є кілька підстав класифікації інформації залежно від режиму доступу, галузі та виду інформації.

Залежно від режиму доступу інформація поділяється на вільну та з обмеженим доступом. У свою чергу, інформація з обмеженим доступом поділяється на таємну, конфіденційну та службову інформацію.

Іншою підставою для класифікації є галузі інформації: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна.

Найбільш розгалуженою і деталізованою є класифікація інформації за видами: статистична; адміністративна; масова; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування; правова; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Що стосується «права на інформацію», то воно знайшло своє закріплення у ч.2 ст.34 Конституції України, як право, яке дозволяє людині вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір.

Уперше в Україні право на інформацію визначено у 1992 році у Законі України «Про інформацію». Відповідно до чинного законодавства право на інформацію це не лише одержання, використання, поширення та зберігання інформації, а й її захист.

Право на інформацію знайшло своє правове закріплення і в міжнародних актах, зокрема у Загальній Декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Відповідно до цих нормативних актів, кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів та має право на вільне вираження свого погляду, що включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи інших форм.

На сьогодні законодавче регулювання права на інформацію є недосконалим, недостатньо розвиненим, оскільки немає єдиного нормативно-правового акта, який би врегулював інформаційні відносини. Більшість нормативно-правових актів, що регулюють зазначені відносини, потребують узгодженості, системності. Мають місце суперечності у регулюванні відповідних суспільних відносин різними законами, частина положень яких є застарілою. Чимало положень інформаційного законодавства сформульовано недостатньо чітко, що створює труднощі для їх розуміння.

В Україні весь масив інформації за режимом доступу класифікується на два види: відкрита інформація й інформація з обмеженим доступом, остання у свою чергу, поділяється за своїм правовим режимом на конфіденційну та таємну. Відкритою за доступом є інформація, що не є державною таємницею чи інформацією з обмеженим доступом, віднесення до яких регулюється законом.

Основною формою звернення щодо надання інформації є запит до органів державної влади та місцевого самоврядування. Існує два види запитів:

1. інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів;

2. запит щодо надання письмової або усної інформації про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, їх посадових осіб з окремих питань.

Запит може бути індивідуальним або колективним. Право на його подання мають громадяни України, органи публічної влади, організації та об’єднання громадян, іноземці. У випадку, якщо запитувана інформація не підлягає наданню для ознайомлення, то орган публічної влади має право письмово відмовити у задоволенні запиту. У разі неможливості надання запитуваної інформації, у передбачений законом строк, орган публічної влади має право письмово повідомити про відстрочку задоволення запиту із зазначенням терміну, за який буде задоволено цей запит.

Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної сфери належать до найважливіших засад формування правової держави та громадянського суспільства. Право на інформацію забезпечуються системою гарантій, а саме: створенням механізму реалізації права на інформацію; створення можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, баз даних, інших інформаційних ресурсів; обов’язком суб’єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов’язком суб’єктів владних повноважень визначати спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Конституція України регламентує також окремі інформаційні аспекти особистого життя громадян. Гарантією невтручання в особисте і сімейне життя є положення про заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації особи без її згоди, окрім випадків, визначених законом. Гарантується також судовий захист громадян спростувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім’ї та право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та пошуком подібної інформації.

У другій половині ХХ ст. утвердилися наднаціональні, міжнародні засоби захисту прав людини, які спираються на розуміння того, що додержання прав людини не може вважатися внутрішньою справою держави. Українське законодавство визнає пріоритет міжнародно-правових норм над національними. Крім того, кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, що створює реальні правові передумови для більш ефективного захисту громадянами своїх прав.