9.Пропорційна виборча система в зарубіжних країнах.

Виборча система – це встановлений конституцією і законодавством порядок визначення результатів виборів. Існує 3 різновиди виборчих систем: мажоритарні, пропорційні, змішані. Пропорційна виборча система (проп-на сис-ма) ґрунтується на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів. Нині проп-ні сис-ми є найбільш поширеними в розвинутих країнах. Форми проп-ного представництва характеризуються різноманітністю. Важко знайти 2 країни, де б ці форми збігалися в деталях. Однак всі без винятку форми такого представництва мають певні спільні риси і ґрунтуються на двох началах. Це – необхідність визначення так званого виборчого метра та існування умовної передачі голосів. Виборчий метр (квота) – це найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата за проп-ними системами. Умовна передача голосів – це обов’язкове зарахування голосів, поданих за кандидата понад кількість, визначену виборчим метром, іншому кандидату, який не набрав необхідного числа голосів. Вибори за проп-ми системами проводяться в багатомандатних округах. Враховуючи те, що парламентські вибори за рубежем практично завжди мають партійний характер, виборці голосують не за окремі кандидатури, а за партійні списки. У більшості випадків використовується правило вільних списків, яке дає змогу виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Рідше використовується правило зв’язаних списків, за яким порядок розташування кандидатів у списку визначає сама партія, а виборець голосує за список в цілому (Албанія, Естонія, Ізраїль). У деяких країнах вибір голосуючого обмежується одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). Під час виборів за проп-ми системами звичайно утворюють досить великі за кількістю населення округи. Ідеальним варіантом вважається той, коли вся країна розглядається як єдиний виборчий округ (Нідерланди, Ізраїль). Існує закономірність: у більших округах чіткіше виявляються переваги пропорціоналізму.

10.Інститут омбудсмана.

Омбудсман – це спеціальна посадова особа, до компетенції якої входить розгляд скарг громадян на діяльність органів влади і посадових осіб. Водночас омбудсман звичайно має право з власної ініціативи здійснювати перевірку законності актів управління, процедур їх прийняття, а також дій відповідних посадових осіб. У Фінляндії та Швеції омбудсмани наділені правом контролювати виконання законів і підзаконних актів. Вперше інститут омбудсмана був запроваджений у Швеції ще на початку 18 ст. Крім назви “омбудсман”, яка набула родового характеру, для позначення цієї посади використовуються й інші: контролер (Литва), уповноважений з прав людини (Польща, Росія), народний захисник (Іспанія), посередник або медіатор (Франція). Звичайно омбудсманів обирають парламенти або їх нижні палати на строк власних повноважень. Загальний порядок роботи омбудсманів такий: скарги громадян на дії органів влади і посадових осіб передають омбудсманам, вони починають розслідування. Звичайною формою реагування з боку омбудсманів є різного роду подання чи пропозиції. З ними, зокрема, омбудсман може звернутися до парламенту або уряду, пропонуючи зміни у законодавстві. У Швеції омбудсмани наділені правом законодавчої ініціативи. Практично в усіх країнах омбудсмани мають право звертатися до органів влади і посадових осіб, яких вони контролюють, з рекомендаціями ліквідувати наслідки вчинених порушень. Щороку омбудсмани подають парламенту звіт про свою роботу, який, як правило, розглядається в спеціальній комісії (комітеті). Омбудсмани розглядаються як своєрідні посередники між особою та органами влади. Вони позбавлені права виправляти рішення відповідних органів і посадових осіб. Їхня діяльність за своєю природою є швидше наглядовою, ніж контрольною. Робота омбудсмана є однією із форм контролю парламенту за діяльністю уряду.