36. Народницький період національно-культурного відродження

Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагодилися контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, був створений спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

Навколо Київського університету, відкритого 1834 p., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету М.Костомарову, письменнику, історикові й етнографу П.Кулішу, відомим у майбутньому культурним діячам України В.Білозерському і М.Гулаку, етнографу П.Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822- 1899 р.) і Миколи Костомарова (1817-1885 pp.) вони заснували політичну таємну організацію "Кирило-Мефодіївське братство", до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Шевченко. Впродовж 14 місяців його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені у "Книзі буття українського народу" ("Закон Божий") — політичному маніфесті братства. Праця, авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак, написана у дусі романтизму й ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Вона закликала до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40 —50-х років XIX ст. На їхню думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати власну культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними до тих, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою на шлях федерації повинна була стати Україна, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найпригніченішою та найелі-тарнішою з-поміж усіх слов'янських суспільств.

Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, після заслання проживали кири-ло-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників — І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський.

У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у п'яти томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и ма-зеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович (1834 — 1908 pp.). Він очолював* історичне товариство Нестора-літописця і був автором численних праць з історії, археології, етнографії.

26. ВНЕСОК ПЕТРА МОГИЛИ В РОЗВИТОК ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Серед видатних меценатів вітчизняної освіти виділяється постать українського культурно-освітнього, церковного, політичного

діяча, одного з засновників Київської академії Петра Могили.

Петро Могила народився 1596 року в сім’ї молдавського господаря Симеона та угорської княжни Маргарет. Симеон спочатку був

господарем Валахії (1601–1607), згодом Молдавії (1607–1609). У жорстокій боротьбі за владу батько Петра Могили загинув, і княжна

разом із сином покинула Молдову й перебралася до Польщі, де була прийнята родичами – князями Стефаном Потоцьким,

Самуїлом Корецьким та Михайлом Вишневецьким. Усі троє були одружені на дочках діда Петра Могили – Ієремії, господаря

Молдови.

Сімейство Могил дотримувалося православ’я і мало тісні зв’язки з Львівським братством, постійно допомагало йому коштами.

Саме в школі львівського братства навчався Петро Могила. Ректором школи за часи його навчання був Іов Борецький. Вищу освіту Петро Могила здобув у навчальних закладах Франції та Польщі. Дослідники вважають, що це могла бути Сорбонна або колегія Ла Флеш в Анжу, чи Замойська академія в Замості.

Лицарського мистецтва й шляхетних справ навчався при дворі коронного канцлера і гетьмана Станіслава Жолкевського, який був

його опікуном. Влітку 1620 року Петро Могила брав участь у Цецорській битві, під час якої загинув Жолкевський. Через рік він знову стикається з турками й татарами під Хотином. Петро Могила почав часто відвідувати Київ, у його околицях придбав помістя – поселення Рубежівка. Очевидно, під упливом Іова

Борецького, який після відновлення Київської митрополії з 1620 року став митрополитом київським, почав брати діяльну участь у

справах віри. 1625 року Петро Могила постригся в ченці. Багато видатних людей того часу обирали цей шлях, уважаючи його

найдоцільнішим і дієвим для досягнення політичних, ідеологічних, просвітницьких цілей. 1627 року він був обраний

архімандритом Києво-Печерської лаври. В тридцятирічному віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше.

Очевидно, цьому сприяло кілька причин: підтримка Борецького і впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, також особисте багатство П.Могили, яке вселяло великі надії для Лаври. 1628 року польський король Сигізмунд ІІІ затвердив Петра Могилу на цій посаді.

Новий архімандрит усі свої сили зосередив на обороні православної церкви, розбудові Києво-Печерської лаври, розвитку освіти й

друкарства. Він розширив територію лаври, підпорядкував їй Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, завів нагляд над священнослужителями в селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати

покаранню, своїм коштом побудував при лаврі притулок для жебраків. Петро Могила розширив Печерську друкарню, придбав для неї латинський шрифт.

За його турботу на Великдень 1630 року Печерська друкарня привітала свого архімандрита пишним панегіриком – “Імнологією”, що складався з 10 віршів, авторами якого були Памво Беринда й Тарас

Земка. Багато робить Петро Могила для примирення уніатів і православних. Проте ця ідея в ті часи не знаходить підтримки серед

більшості українського населення й особливо козацтва. Найболючішого удару в сподіваннях Могили на примирення завдала смерть Іова Борецького у січні 1631 року. У своєму

духовному заповіті він радив Петру Могилі вступити до Київського братства. Посада архімандрита Києво-Печерської лаври

відкривала шлях до зайняття митрополичої кафедри. Однак митрополитом тоді було обрано Ісайю Копинського.

Петро Могила зосередився на освітніх справах. Він задумав докорінно змінити ту систему освіти, що практикувалася до того часу

в руських школах Речі Посполитої.

Спостерігаючи хід боротьби з латино-польською агресією, він прийшов до думки, що для більшого успіху в захисті підвалин

руського культурно-релігійного й національного життя треба пересадити на православний грунт основи західноєвропейської і польської науки. Для цього він вирішив створити в Україні таку школу, яка, залишаючись суворо православною, насаджувала б освіту за зразками й программами західноєвропейських і польських колегіумів.

Прямуючи до здійснення цього завдання, він звернувся із проханням до константинопольського патріарха – дозволити відкрити в Києві школу латинського та польського навчання й, не дочекавшись

відповіді, приступив до її організації.

Влітку 1631 р. Могилі довелося бути у Львові на освяченні Успенської братської церкви, що будувалася при значній підтримці молдавських господарів, його найближчих родичів. Тут він зайнявся пошуком учителів для задуманої ним школи й запросив до Києва двох

братських дидаскалів, людей з вищою богословсько-філософською освітою – Сильвестра Косова та Ісайю Трофимовича-Козловського. Восени у Лаврській школі розпочалося навчання. Префект Лаврської

школи С.Косів писав, що тут працювали професори, які навчалися в академіях латинських у Польщі, Литві, Відні.

Для нової школи Петро Могила вибрав місце з городом і садом, біля шпитальної Троїцької церкви, поставленої над печерськими воротами, і дав від себе фондаційний запис, за яким зобов’язувався утримувати школу власним коштом. Викладання у Лаврській школі – “гімназіоні” – велося латинською й польською мовами. У ній навчалося понад 100 учнів. Школу було задумано як філософське

відділення із п’яти нижчих класів: інфіми, граматики, синтаксими, риторики й піїтики.

На першому році існування лаврської школи учні класу риторики під час великодніх свят 1632 року піднесли П. Могилі панегірик

“Євхарістеріон, або вдячність”, написаний професором риторики Софронієм Почаським.

Він був проголошений у школі в присутності міщан, ченців лаври, вчителів і прочан. Розпочинався він із прозової присвяти „пастырю, патрону и фундатору” школи. Через увесь твір проходять дві головні теми, які переплітаються між собою, – теми патріотизму й шанування науки. Закінчується “Євхарістеріон” молитовною просьбою шанувати тих, хто опікується освітою, засновує навчальні заклади, дбає про культурний розвиток народу.Проте лаврська школа проіснувала недовго. Популярності серед киян лаврська школа не мала, оскільки в її програмі переважала латинська мова, що викликало підозру й невдоволення членів Київського братства та старшин реєстрового козацтва, які вбачали в цьому посягання церковників на православну

“козацьку віру”. Також лаврська школа об’єднувала вчених і письменників, що відстоювали інтереси духовенства і багатої

шляхти, в той час як братська школа – інтереси ремісників, козаків. Київське братство порушило питання про об’єднання двох шкіл.

Петро Могила, виконуючи заповіт І. Борецького, вступив до Київського богоявленського братства. Наприкінці 1631 року 32 братчики склали акт, у якому Могила називався старшим братом, блюстителем і пожиттєвим опікуном братства. Прохання

братства підтримав і новий митрополит І. Копинський. У березні 1632 року до П. Могили звернувся гетьман реєстрових козаків Іван Кулага-Петражицький з “Листом військовим”, у якому також просив об’єднати

школи, обіцяючи зі свого боку їх захищати.

У результаті всіх цих дій 1632 року виник новий навчальний заклад – Києво-Печерська колегія. Петро Могила за згодою братства став

її “старшим братом”, “довічним охоронцем і наставником”. Хто і коли назвав її Могилянською – невідомо, але пам’ять про людину, яка зробила все можливе для існування й процвітання колегії, береглася.

У той же час у політичному житті Речі Посполитої відбуваються значні події. У квітні 1632 року помер Сигізмунд ІІІ. За польськими

звичаями, по смерті короля мав зібратися так званий “конвокаційний” сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля,

обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався “елекційний” сейм, на якому обирався новий король. Делегацію на сейм обрала й козацька

Рада. Від імені митрополита Ісайі Копинського

та всього духовенства був делегований Петро

Могила. На сеймі Могила мав вимагати

скасування всіляких актів, що забороняли

православним будувати церкви, відкривати

колегії, друкарні, повернення єпархій, які були

закриті польською владою або віддані уніатам,

церковних маєтків, суворого покарання тих, хто

буде ображати православних людей.

Оскільки Польща тоді була в неприязних

стосунках із Москвою, то Владислав розумів,

що прихильність козаків й українського народу

є досить важливою для короля і всієї Польщі і

видав православним „диплом”, яким гарантував

вирішити козацькі питання, віддати

православним Київську митрополію, повернути

всі її маєтки, монастирі й навіть львівське

єпископоство. Також “диплом” надавав повну

свободу переходу як із православ’я в унію, так і

з унії в православ’я; київського митрополита

мав за давнім звичаєм висвячувати

константинопольський патріарх; православним

віддавали луцьку єпархію; перемишльску

єпархію постановлено віддати по смерті

тодішнього уніатського єпископа; засновано

нову єпархію у Мстиславі; заборонялося

чинити всіляки образи православним людям

Православні дворяни, що були на сеймі, і

духовенство вирішили віддалити з митрополії

Ісайю Копинського як людину престарілу й

хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом

було обрано Петра Могилу.

12 березня 1633 року Владислав затвердив

митрополитом П.Могилу й видав йому

„привілей” на це. Королівською грамотою

Могилі віддавалася Софієвська церква у Києві,

утримувалася за ним і Києво-Печерська

архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-

Микільським монастирем, також давалося

право перетворити київську братську школу в

колегію. Посланий у Царгород ректор київської

школи Ісайя Трофимович випросив для Петра

Могили патріарше благословення, і тоді

волоський єпископ у Львові висвятив П.Могилу

митрополитом. Зі вступом Петра Могили на

первосвятительську кафедру православної

церкви відкрилися широкі можливості для його

діяльності в ім’я культури й утвердження

православ’я.

Настанова Могили митрополитом у Києві

викликала незвичайну радість. Студенти колегії

написали йому пенегірик “Мнемозину”

польською мовою, а друкарня – “Евфонію

веселобремячую”. У “Мнемозині” П. Могилу

вихваляли за захист православної церкви,

“Евфонія” веліла щезнути смуткові з

українських земель, бо після бурхливих часів

наступає благодатний спокій. Окрема посвята

славила Могилу за те, що власними коштами

фундував школи, утримував професорів,

допомагав убогим студентам і не шкодував

видатків на друкарню [2, 380].

Першою справою Петра Могили рісля

повернення до Києва стало вилучення в уніатів

й упорядкування Софійського собору, який він

називав „одинокою окрасою православного

народу, головою і матір’ю всіх церков”. Після

хазяйнування уніатів ця споруда перетворилася

на пустку й поступово руйнувалася. Для її

реставрації Петро Могила запросив відомого

італійського архітектора Октавіана Манчіні та

українських живописців братів Зинов’євих.

Крім Софійського собору, він реставрував

церкву святого Василя, церкву Спаса на

Берестові, Успенський собор Печерського

монастиря та ін. З його ініціативи почалися

розкопки Десятинної церкви – першого

кам’яного храму Київської Русі, зведеного за

часів князювання Володимира Святославича.

Коли робітниками був знайдений гроб святого

Володимира, Могила виставив голову

святителя у Печерському монастирі для

загального поклоніння. На місці Десятинної

церкви поставив нову кам’яну церкву.

Будучи київським митрополитом, за

короткий час Петро Могила надав українській

православній церкві чіткої організаційної

структури, здійснив реформу церковного

обряду, розробив догматику, забезпечив її

необхідною новою богословською літературою,

підняв освіту духовенства.

Найбільше ж уваги П. Могила приділив

київській колегії. Як колегія, так і братський

монастир на Подолі утримувалися, головним

чином, на кошти митрополита. Важливим було

те, що в монастирі перебували лише ті монахи,

які були наставниками в колегії. Всі вони

вийшли з Печерської лаври й відзначалися

освіченістю та вірністю православ’ю.

Із самого початку існування колегії у 1632–

1633 рр. він закупив близько 100 книжок із

писанням святих отців-богословів, учителів

церков, історичних творів, у тому числі

латинський словник Кнапа, трагедії Сенеки,

твори Ювенала, Горація, “Метаморфози” Овідія

з коментарями Понтана, промови Цицерона,

підручники з тригонометрії, логіки, метафізики.

На утримання братської колегії і монастиря

Могила записав дві лаврські волості, подарував

власне село Позняківку, надавав грошову

допомогу вчителям та учням. За його

прикладом і вмовлянням записана в братство

шляхта допомагала колегії різними дарами й

щорічно вибирала старост – для нагляду й

допомоги навчальному закладу.

Петро Могила, будучи прибічником

західноєвропейських форм навчання, водночас

спирався на давні традиції вітчизняної школи,

зміцнював і розвивав їх. Колегія не

перетворилася на закритий навчальний заклад

для заможних і знаті, а зберегла принцип

всестановості. Ідеалом для Могили був такий

українець, який, зберігаючи свою віру й мову,

ступенем своєї освіти й духовними

здібностями, стояв би на рівні з поляками. Цій

меті були підпорядковані зміст і методи

навчання й виховання. У той же час Києво-

Могилянська колегія своєю структурою,

змістом навчальних програм, рівнем навчання

відповідала вимогам європейської вищої освіти.

Адміністрація колегії складалася з ректора,

його заступника – префекта, суперінтенданта із

викладачів; візитатора, сеньйора, директора й

цензора – із студентів. Учителів молодших

класів називали дидаскалами, магістрами,

просто вчителями, старших – професорами.

Ректор колегії водночас був й ігуменом

Києво-Братського монастиря, а також

професором богослов’я в найстаршому класі. В

його обов’язки входив нагляд за братчиками

монастиря, його матеріальним становищем,

фінансами й за всіма справами колегії.

Викладачі й професори повинні були подавати

йому на перегляд свої звіти й конспекти лекцій,

а учні – “окупації” та „екзерциції”, віршовані й

епістолярні твори, заяви про переходи в інші

класи чи школи. Ректор чинив суд над

школярами й викладачами, якщо вони того

заслуговували, пильно стежив за дотриманням

православної віри.

Префект поєднував обов’язки інспектора,

економа й професора філософії колегії.

Суперінтендант обирався із професорів на один

рік. До його обов’язків входив нагляд за

поведінкою вихованців колегії, а також за

парафіяльними школами.

Частина студентів, а це були незаможні,

проживала в бурсі – гуртожитку, який

утримував Петро Могила, частина – на

квартирах. Але всі вони були під наглядом

колегіального начальства. На допомогу

суперінтенданту призначалися „візитатори” із

студентів, явні й таємні, по кілька з класу, які

стежили за порядками. Він призначав у кожну

кімнату бурси „сеньорів” та одного „директора”

із старших за віком і кращих за успіхами учнів,

які також стежили за порядком у кімнатах та

поведінкою школярів у класах і поза ними. За

поведінкою у церквах наглядали „цензори” із

студентів. Цензори були і в кожному класі.

Вони наглядали за чистотою, мали ключ від

класу, тримали в порядку журнал із списком

учнів, де відзначали присутність школярів,

їхню поведінку.

На допомогу вчителям призначалися також

“магістри” та “інспектори”. Всі вони повинні

були доповідати на початку уроків як про

успіхи, так і про ледарство та пустощі

товаришів, над якими вчиняли розправу. Для

виконання екзекуцій із учнів обирали

“філаксів” і “калефакторів”, які повинні були

мати при собі різки та лінійки; вони ж

виконували обов’язки опалювачів груб у бурсах

і класах, несли караул, були посильними.

Колегія мала братства. Члени молодшого

братства з молодших класів називалися учнями,

або школярами, спудеями, а старшого –

студентами. Взірцем великої й малої

конгрегацій для Київської колегії стали подібні

студентські організації західноєвропейських

вищих шкіл. Вступ до таких конгрегацій був

добровільним, однак майже всі учні й студенти

вважали за честь бути їхніми членами.

Конгрегація ставила перед собою високу

морально-виховну мету: кожен її член давав

урочисту обіцянку чесно виконувати свої

обов’язки, добре ставитися до товаришів, бути

вірним славним традиціям колегіуму, по

закінченні морально й за змогою матеріально

підтримувати рідну школу.

Під керівництвом наставника обирали двох

конгрегаційних префектів. Для збору

пожертвувань було заведено спеціальну білу

книгу “Альбум”, з якою ходили префекти

конгрегації разом із асистентами, а то й

настоятелем. Петро Могила збудував

конгрегаційну дерев’яну церкву, в якій

збиралися, за свідченням гетьмана

Самойловича, “пани-студенти” для врочистих

богослужінь із свічками і факелами,

розігрували “шкільні” драми [6, 76].

Київська колегія за часів П. Могили

працювала за стандартами й вимогами

загальноєвропейської освітньої системи. В ній

вивчалися мови – слов’янська, латинська,

грецька, польська і “сім вільних наук”.

Складалася вона на початку з семи класів (з

1680 року – восьми), які називалися школами:

фара (або аналогія), інфима, граматика,

синтаксима, поезія, риторика, філософія, згодом

додалося бослів’я.

Фару вважали найнижчим, підготовчим

класом, у якому вчили читати й писати

слов’янською, латинською та грецькою мовами.

В інфімі вже починали говорити по-латині,

перекладали з латині на рідну мову і навпаки,

писали екзерциції (класні вправи), привчали до

граматичного розбору. В класі граматики

вивчали граматику латинської мови, писали

окупації (домашні завдання), намагалися

розмовляти латинською мовою. В синтаксимі,

окрім граматичного розбору, викладалися ще й

основи катехізму, арифметики, нотного співу та

інструментальної музики. Поезію та риторику

спочатку викладли в одному класі, а потім –

окремо. Під піїтикою розуміли мистецтво

складати вірші, під риторикою – уміння

складати прозою словесні форми, листи,

промови й проповіді на всі випадки життя,

виголошувати вірші та орації в школі й поза

нею. Водночас продовжували вивчати

церковнослов’янську й іноземні мови.

Філософський клас у колегії вважався

найвищим. Філософію поділяли на три основні

частини: філософія мисленна (логіка);

філософія природна, або фізика; філософія

божественна, або метафізика.

Маючи багато схожого із західними

навчальними закладами, Київська колегія мала

й свої особливості, які визначалися

історичними умовами, національними

освітніми традиціями, матеріальними

можливостями й правовими нормами. Так,

Київська колегія не поділялась на факультети,

не надавала своїм учням учених ступенів, курс

наук не завжди був постійним, не завжди

викладалося богослів’я. Їй були властиві власні

принципи зарахування студентів, утримання й

винагородження викладачів. Однак і

європейські вищі навчальні заклади також не

були однотипні.

Одним із привілеїв вищих навчальних

закладів Європи в ті часи було право

організовувати школи й утримувати їх під своїм

наглядом. Київська колегія, не маючи

королівського статусу вищого навчального

закладу, відкривала такі школи й керувала

Випуск 83 СЕРІЯ: ПЕДАГОГІЧНІ НАУКИ  Наукові записки

- 166 -

ними. Так, 1636 року Петро Могила як

митрополит благословив новоутворене

Кременецьке братство й школу при ньому з

умовою, що вона буде влаштована на зразок

київських і підпорядковуватиметься ректору

київської колегії, і викладатимуться в ній

“науки вільні” різними мовами. Аналогічні

колегії були засновані Петром Могилою у

Вінниці (1638) і Гощі на Волині (1639). Не

забув Могила й свою батьківщину,

організувавши в Яссах Слов’яно-греко-

латинську академію (1640), яка стала основою

майбутнього університету.

1640 року П.Могила пропонує цареві проект

організації монастиря зі школою, на взірець

Києво-Братського, у Москві за допомогою сил

київських учених, щоб діти боярські й простого

чину вчилися грецької і слов’янської грамоти.

Однак у ті часи ця ідея не знайшла підтримки.

П.Могила не лише дбав про високий рівень

освіти української молоді, а й про моральність

юнацтва. Спеціально для молодих колегіантів

ним написана й надрукована 1636 року

“Анфологія”. В ній автор подав режим дня,

правила поведінки – про сон; про прибирання і

самообслуговування; про поведінку в церкві,

школі, під час їжі, а також до й після неї тощо.

Кожен крок юнака в колегії і поза нею

супроводжувався релігійно-моральними

наставляннями. Детально регламентовані

правила поведінки створювали особливий дух у

школі та своєрідний характер життя.

Найбільшим досягненням свого життя

Петро Могила вважав створення колегії. Всі

свої сили й майно він зосередив на її діяльності.

У передмові до “Анфології” він писав: “С

Божьей помощью постаравшись, по мере

слабых моих сил, на счет доставшихся мне

родовых имений, обновить гимназию, т.е.

Киевские школы, ...я снабжал, снабжаю и

сильно желаю, при помощи небесной, до конца

моей жизни снабжать школы книгами,

учителями, средствами на содержание бедных

студентов, сотоварищей ваших, и другим

необходимым” [8, 94].

На організацію школи й церкви він витратив

більшу частину свого майна. Проте коштів на

утримання колегій як його власних, так і

печерського монастиря, через татарські набіги,

козацькі міжусобиці часто не вистачало, тому

він звертався по допомогу до різних братств.

В своєму духовному заповіті він написав:

“...бачучи занепад у народі Руськім побожної

релігійності не від чого іншого, як від того, що

жодної освіти й наук не одержував, тому

приречення моє зложив перед Господом Богом

моїм, всі мої достатки, від батьків оставлені, і

що тільки від належних послуг святих місць,

мені доручених, прибутків з відповідних

маєтків тут зоставалося, повертати частково на

відновлення зруйнованих Домів Божих, яких

залишилися жалюгідні руїни, частково на

фундації шкіл у Києві, прав і вольностей народу

Руського...

...Колегію заснував я, як єдину запоруку

мою, хотячи залишити з найвищого провидіння

Божого на потомні часи пам’ятку, а оцим моїм

заповітом навіки даю й дарую: по-перше, ті

гроші, що маю в Ясновельможного Його

Милости Пана Адама з Брусилова Киселя,

Каштеляна Київського, Старости Носовського,

від суми п’ятдесят і п’ять тисяч золотих, які

його Милість зобов’язався і записом від нього

даним ствердив, як в тому договірному записові

поширеніше описано, проценти щорічно з них

платити. По-друге, також суму з маєтку, мною

набутого й купленого у їх Милостей панів

Служилих Воєводичів Венденських, тобто на

Мухоїдах і Опачицях, двадцять тисяч золотих

на ту саму Колегію та Отців Колегіятів

Братства Київського Богоявленського даю,

дарую, на вічні часи записую, і ту суму

наступник мій повинний буде з тих згаданих

маєтностей віддати, хотівши володіти

маєтностями, що тепер в посіданні Отців

Колегіятів як маєтність, що має залишитись при

них аж до повернення тої пом’янутої суми.

Притім ще й нині на ту ж колегію готівкою

відписую і записую шість тисяч польських

золотих, також митру мою, справлену власним

моїм коштом, на сріблі позолоченому

оправлену й оздоблену власними клейнотами з

залишених мені батьківських скарбів. Усю

бібліотеку різних мов, фундовану мною ціле

моє життя, зложену в цей час на переховування

Отцю Намісникові Софійському передану, а

реєстр книжок тих переданий згаданим Отцям

Колегіятам за підписом моєї руки. Хрест мій

срібний Митрополитанський на вічну пам’ять

моєї любові, також і саккос білої парчі перлами

гаптований тим же Отцям Колегіятам даю,

дарую й відписую; також зі срібла мого

власного, скільки не є, всього четверту частину,

яку виконавці цього мого заповіту повинні

виділити, на ту ж Колегію записую.

За ці добродійства накладаю на них ту

повинність на прийдешні часи, щоб вони в

школах Київських відповідно до привілегій

Його Королівської Величності, як при житті

моєму, учити мають і самі в спільноті

відповідно до правил, мною заведених, жити,

також Колегію Київську відповідно до фундації

цілковито заховувати, і за душу мою кожного

четверга службу Божу відправляти, і кожного

року день моєї смерті богослужбою обходити”.

Помер Петро Могила 1 січня 1647 р.

Останніми його словами були: “Бережіть

академію”.