58. Японія: особливості політ. Та соц.-екон. Р-ку(50-80-ті рр. 20 ст).

Японське "економічне диво.Темпи економічного зростан-ня країни були найвищими серед держав Заходу. У 1968 р. Японія -друге місце у західному світі за обсягом ВВП і вийшла на перше місце з виробництва сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки, фотоапаратури. У 1981 р. стала пер-шою у виробництві легкових автомобілів.

З 1955 р. –при вдалі – демократи - курс на розвиток ліберальної демократії та соціальне спрямованої економіки, у зовнішній — на співробітництво зі США. Головною опозиційною партією є Соціалістична партія Японії, яка виступає за нейтралітет країни.

Економічна криза 70-х років та її наслідки завдали Япо-нії відчутної шкоди. Уряд і японський бізнес приступили до реалізації програми структурної перебудови економіки. Центр ваги було вирішено перенести з енерго-і матеріалоємних галузей у наукоємні, які, попри незначні сировинні та енергетичні затрати, потребують кваліфіко-ваних інженерів та робітників. Реалізація цієї програми спричинила зростання державних витрат та інфляцію. У 1982 р. уряд Японії обрав антиінфляційний курс, ско-рочуючи державні витрати та сприяючи розвитку ринко-вих відносин. Було знижено податки з підприємців, поча-лася приватизація залізниць і телекомунікацій. Зіткнувшись у роки кризи зі спробою багатьох країн обмежити японсь-кий експорт товарів, японський бізнес приступив до екс-порту капіталів, створюючи виробничі потужності в інших країнах. У 80-х роках Японія стала одним із найбільших світових інвесторів, а напри. 90-х - пе-ред загрозою фінансової кризи.

Політичний розвиток Японії. У 70-х роках Японія вступила в смугу труднощів. Оскільки з 1955 р. при вла-ді незмінне перебувала ЛДП, питання про прем'єр-мініст-ра фактично почало вирішуватись не в парламенті, а в са-мій партії. У ній склалося кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно вирішували питання складу уряду. Так виник сприятливий грунт для зловживань та корупції. Найбіль-шим скандалом була справа "Локхід", яка закінчилась ареш-том і засудженням прем'єр-міністра Танаки. Це послабило авторитет ЛДП. У 1993 р. суперечки всередині партії ви-кликали розкол, і на парламентських виборах вона зазнала поразки. До влади прийшов блок опозиційних партій. Уряд очолив колишній член ЛДП М. Хосокава. На початку 1996 р. ЛДП повернула собі посаду прем'єр-міністра, але колишньої могутності та авторитету вже не має: для фор-мування уряду вона змушена вступати в коаліції з іншими партіями.

У 80-х роках змінились акценти у зовнішній політиці Японії. У відносинах із СРСР вона зайняла жорсткішу по-зицію. Питання розширення економічних зв'язків тісно по-в'язувалось із вирішенням територіального питання. Япо-нія намагається стати постійним членом Ради Безпеки ООН і відгравати вагомішу роль на світовій арені.

17)

36. Турецька експансія на Балканах 14-15 ст.

Політ. ситуація, що склалася на Балканах наприкінці 14 ст., якнайкраще сприяла агресивним замірам турків.

Болгарія остаточно розпалася в 1363 р. на Тирновську, Відинську і Добруджу (держави). Відсутність у їхніх правителів прагнення до об'єднання зробила Болгарію жертвою осман. завоювання.

Відцентровані тенденції поширювались і у Сербії. Після царювання Стефана Душана (1331-55) його наступник Урош (1355-1371) не спромігся зберегти єдності країни. Кін. 70-х рр. 14 ст. – в Сербії утворилися 2 полюси тяжіння: північними й центральними областями володів князь Лазар Хребелянович, південними – Вука Бракович.

Хорвати сповідували католицизм і політ. єдність сприяла зближенню з Угорщиною: з 1102 р. ці 2 країни перебували в унії.

Війни між балкан. країнами поряд із феодал. суперечками в кожній із низ полегшували завдання турецьким завойовникам. Турецьке військо було значно могутнішим за феодальні ополчення південних слов'ян. У др. чв. 14 ст. османи обмежувались окремими наскоками на балкан. держави, але з 1352 р. вони перейшли до завоювань. Турки захопили важливі опорні пункти на європ. березі протоки Дарданелли – Цимпе і Галліполі. У ході завоювання балкан. держави створювали союзи проти турків, або ж вступали у змову з турками. Така двоїста політика лише збільшувала шанси турків на успіх.

1371 р. – на р. Мариці турки розбили серб. правителів Македонії – братів Вукашина і Углеша. Частина серб. феодалів визнали себе васалами султана. Розправившись з болгарами, турки вдерлися у Сербію. 15 червня 1389 р. – битва на Косовому полі сербів і босняків з армією Мурада І. Сербські феодали після поразки союзників визнали себе васалами султана. Поразка Сербії наблизила остаточну втрату Болгарією незалежності. 1395 р. – османи завоювали Добруджу. 1396 р. – хрестоносці зазнали поразки під Нікополем. На 5 століть болгар. землі опинилися під владою османів.

Серби зблизилися з Візантією, а князь Стефан Лазаревич (1389-1427) дістав від візант. імператора титул деспота. Сербія стала називатися «деспотовиною». Але зміцнення Сербії виявилося недовготривалим: її ослаблювали війни з Венецією, внут. міжусобиці, васал. залежність від Осман. імп. та Угорщини. З др. чв. 15 ст. С. вступила в період занепаду. Не було єдності серед феодалів: частина орієнтувалася на Угорщину, інші – на османів. 1439 р. – турки захопили м. Смедерево й оволоділи всією Сербією.

1453 р. – завоювання Константинополя, новий етап експансії османів. До 1459 р. підкорили Серб. деспотовину. Самостійність її було остаточно ліквідовано. К-ка десятиліть турки намагалися загарбати Боснію. Король Стефан Томашевич заручився підтримкою папи і відмовився сплачувати османам данину. Мехмед ІІ у 1463 р. рушив на Боснію. Місто Борвац здалося без бою, трохи більше місяця знадобилося туркам щоб остаточно підкорити Боснію.