16. Поняття регулятивного капіталу і методика його розрахунку та аналізу.

Регулятивний капітал оцінюється як власний капітал, який банківська установа повинна мати у своєму розпорядженні при здійсненні операцій та наданні послуг, зогляду на вимоги регулюючого органу. Методика визначення і розрахунку величини регулятивного капіталу базується на засадах, розроблених Базельським комітетом у 1988 р.

Згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні регулятивний капітал складається з основного (капіталу 1 рівня) та додаткового капіталу (капіталу 2 рівня). Із нього здійснюються також певні відрахування.

Основний капітал банків складається із фактично сплаченого зареєстрованого статутного капіталу та розкритих (оприлюднених) резервів. До елементів розкритих резервів зараховуються дивіденди, що направлені на збільшення статутного капіталу, емісійний дохід від випуску власних акцій, резервні фонди, а також загальні резерви, створені під невизначений ризик.

До складових додаткового капіталу належать резерви під стандартну заборгованість інших банків та клієнтів за кредитними операціями банків, результат переоцінки основних засобів, прибуток поточного року та субординований капітал. Загальний розмір субординованого капіталу обмежується 50 % основного капіталу, а сукупний розмір додаткового капіталу – 100 %.

З основного та додаткового капіталу здійснюються відвернення, які охоплюють:

• різницю балансової вартості цінних паперів з нефіксованим прибутком, що випущені банками, у торговому портфелі банку і у портфелі банку на продаж та фактично сформованого резерву за пайовими цінними паперами у портфелі банку на продаж, які обліковуються за собівартістю;

• суму вкладень у капітал асоційованих та дочірніх установ, а також вкладень у капітал інших установ у розмірі ≥ 10 % (зменшену на суму фактично сформованого резерву за цими вкладеннями);

• балансову вартість акцій власної емісії, прийнятих в якості застави в рамках наданих банком кредитів (інших вкладень);

• розмір перевищення загальної суми операцій над встановленим значенням Н7 та Н9;

• суму операцій, що здійснені з інсайдерами на сприятливіших за звичайні умовах;

• суму коштів, що вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу;

• розмір перевищення регулятивного капіталу вартостями основних засобів.

17.Аналіз структури зобов’язань банку витратності та ефективності формування і використання зобов’язань банку.

Під зобов'язаннями банку слід розуміти вимоги до активів банківської установи, що зобов'язують її сплатити фіксовану су­му коштів у визначений час у майбутньому. До них відносяться: кошти на поточних рахунках клієнтів; кредиторська заборгованість, заборгованість за нарахо­ваними процентами та відстрочена дебіторська заборгованість за доходами, але не включаються доходи, прибуток та внутрішньобанківські розрахунки.Метою аналізу зобов'язань банку є оцінка та визначення шля­хів оптимізації їх структури за двома критеріями:

— зниження середньої вартості ресурсів банку;

— підвищення стабільності ресурсної бази та надійності банку в цілому.

Всі зобов'язання банку можна розділити на дві групи: депо­зити та інші зобов'язання, такі як кредиторська заборгованість та цінні папери власного боргу. До особливих залучених коштів належить субординована заборгованість банку. За своєю приро­дою такий вид ресурсів належить до зобов'язань, але при розра­хунку суми регулятивного капіталу субординована заборгова­ність включається до його складу і вираховується із загальної суми зобов'язань.

Чим вища частка зобов'язань перед клієнтами банку (підпри­ємств та організацій) на довгостроковій основі, тим вища стабіль­на частина ресурсів комерційного банку, що позитивно впливає на його ліквідність і зменшує залежність від міжбанківських позик. Проте строкові депозити є дорожчими, що негативно впливає на рентабельність та прибутковість роботи банку. Водночас збіль­шення частки (понад 30 %) банківських позик підвищує ризик незбалансованої ліквідності, оскільки посилюється залежність банку від зовнішніх джерел фінансування. Необхідно зазначити, що, враховуючи дефіцит вільних коштів у суб'єктів господарювання, на сьогодні частка МБК у структурі зобов'язань сягає 30—40 %.

   Зростання частки строкових депозитів (незважаючи на те, що це більш дорогий ресурс) позитивно впливає на ліквідність бала­нсу та сприяє стійкості та надійності ресурсної бази. Аналіз строкових депозитів проводиться за допомогою систе­ми показників.

1. Оборотність депозитних вкладень – відношення обороту з видачі вкладів до середнього залишку вкладів. Цей показник харак­теризує кількість оборотів, що здійснюють депозитні вкладення за певний період.

2.  Тривалість одного обороту депозитних вкладень у днях (або середній термін зберігання вкладених коштів) – відношення добутку середнього залишку вкладів на кількість днів у періоді до обороту з видачі вкладів. Даний показник характеризує стабільність вкладів в динаміці. Чим більший цей показник, тим стабільні­ша ресурсна база.

3. Рівень осідання депозитних вкладень – відношення різниці між залишком вкладень на кінець періоду та на початок до обороту з надходження депозитів. Цей коефіцієнт повинен розраховуватися на кілька дат, щоб простежити загальну тенденцію (поведінку) вкладів. Розрахунок коефіцієнта тільки на дві звітні дати (за один період) може при­звести до помилкового тлумачення реальних подій.

4. Середній термін використання депозитів:

Показник характеризує середній «вік» депозитів.

5. Коефіцієнт нестабільності депозитів – відношення суми довгостроково вилучених депозитів до загальної суми депозитів. Даний коефіцієнт характеризує рівень достроково вилучених строкових депозитів. Зниження середнього терміну використання депозитів у поєднанні зі значним коефіцієнтом нестабільності (більше 10%) говорить про посилення нестабільності депозитної бази, що негативно впливає на ліквідність банку.

6. Коефіцієнт використання депозитів – відношення середніх залишків за кредитними вкладеннями до середніх залишків за всіма залученими вкладеннями. Цей коефіцієнт показує, який процент від загального обсягу залучених ресурсів розміщений у кредити. Якщо коефіцієнт пе­ревищує 75%, то це свідчить про ризиковану агресивну кредитну політику банку. Якщо ж він менший 65%, це свідчить про пасивну кредитну політику.

7. Рівень диверсифікації депозитів – це відношення  суми великих депозитів до загальної суми депозитів. Рівень диверсифікації депозитів визначається кількістю та питомою вагою великих депозитів, які збільшують ризик втрат та порушення ліквідності у випадку дострокового вилучення депо­зиту.

8. Відносна витратність депозитів – це відношення процентних витрат за депозитними вкладами до середніх залишків депозитних вкладень. Цей показник показує, скільки банк витрачає коштів на кожну гривню залучених ресурсів у вигляді строкових депозитів.

Важливою складовою ресурсної бази банку є залишки коштів на поточних рахунках клієнтів та на коррахунках інших банків, тобто депозити до запитання:

-          рахунки ЛОРО;

-          кошти до запитання юридичних осіб;

-          кошти державного бюджету;

-          кошти місцевого бюджету;

-          позабюджетні фонди;

-          кошти до запитання фізичних осіб;

-          кошти за платіжними картками.

  Міжбанківські кредити використовуються: для оперативного регулювання ліквідності балансу банку; для надання кредитів ви­гідним позичальникам. Метою аналізу міжбанківських кредитів є визначення:

·         залежності діяльності комерційного банку від міжбанківсь­ких кредитів;

·         доцільності залучення міжбанківських кредитів;

·         ефективності використання міжбанківських кредитів. Міжбанківський кредит має такі форми:

·         міжбанківські позики на основі кредитного договору і на ос­нові генеральної угоди та співробітництва на ринку міжбанківського кредиту;

·         залишки коштів на кореспондентських рахунках, заброньо­вані на термін під узгоджений банківський процент (оформляється кредитною угодою);

   Для оцінювання ефективності та повноти використання бан­ком своїх зобов'язань застосовуються такі показники:

•  ступінь використання платних пасивів;

•  ступінь використання сукупних зобов'язань.

Ступінь використання платних пасивів банку визначається як відношення дохідних активів до платних пасивів. Як показує практика, норматив використання платних пасивів має становити не менше 90 %.

Для оптимальної діяльності комерційного банку необхідне ефективне використання не тільки платних ресурсів, а й усіх сукупних зобов'язань. Ефективність використання сукупних зобо­в'язань визначають як відношення дохідних активів до сукупних зобов'язань. Вважається, що банк ефективно використовує в господарсь­кому обороті сукупні зобов'язання, якщо наведений показник бу­де не менше 75—80 %.Відносна вартість (витратність) ресурсів визначається у відсот­ках і розраховується як відношення  витрат на залучення кожного виду ресурсів до середньорічних залишків ресурсів.