4. Повноваження суду апеляційної інстанції

Повноваження суду апеляційної інстанції з розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції вичерпно визначені в ст. 103 ГПК України, яка не передбачає можливості передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Таке право надане апеляційній інстанції лише у разі скасування ухвал, вказаних у ч. 4 ст. 106 ГПК України.

Таким чином, якщо у процесі перегляду справи апеляційним господарським судом буде встановлено, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, неправомірно відмовив у задоволенні частини позовних вимог, припинив провадження або залишив без розгляду позов у певній частині або не розглянув одну або декілька заявлених вимог, суд апеляційної інстанції повинен самостійно усунути відповідне порушення. Він не має права передавати справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під повноваженнями суду апеляційної інстанції розуміють сукупність його прав та обов’язків, пов’язаних зі здійсненням встановлених законом процесуальних дій щодо рішення або ухвали, які не набули чинності та є об’єктом перевірки за апеляційною скаргою.

За своїм змістом повноваження апеляційного господарського суду можуть бути наочними і функціональними. Наочними повноваженнями є такі повноваження органу судової влади, які визначають межі юрисдикції вказаного суб’єкта правовідношення. Функціональні повноваження – це різного роду дії вказаного судового органу в процесі здійснення правосуддя, пов’язані з вирішальними діями суду з керівництва процесом.

Таким чином, повноваження суду апеляційної інстанції ґрунтуються на принципах диспозитивності та змагальності, які є визначальними принципами апеляційного провадження. Можливість апеляційного господарського суду досліджувати нові докази обумовлена вимогами господарського процесуального законодавства, повноваження апеляційного суду при розгляді справи в апеляційній інстанції не пов’язані доводами апеляційної скарги. Право апеляційного господарського суду скасувати рішення суду першої інстанції або змінити його чи ухвалити нове рішення є характерним повноваженням суду апеляційної інстанції.

Апеляційна інстанція за наслідками розгляду апеляційної скарги має право: 1) залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу без задоволення; 2) скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення; 3) скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково; 4) змінити рішення.

Апеляційний суд має право прийняти додаткову постанову за заявою особи, яка бере участь у справі, або за своєю ініціативою, якщо він скасував рішення господарського суду першої інстанції повністю або частково та прийняв нове рішення (п. 2 ст. 103 ГПК України). Додаткова ухвала може бути прийнята апеляційним судом щодо позовної вимоги, яка була розглянута в засіданні господарського суду, але щодо якої не ухвалене рішення або не вирішене питання розподілу господарських витрат або повернення державного мита з бюджету.

За загальним правилом суд апеляційної інстанції повинен мати певні критерії, за допомогою яких він міг би перевірити правильність рішень місцевого суду. Такими критеріями є підстави для скасування або зміни судового рішення. У зв’язку з цим ГПК України містить досить докладний перелік підстав, за наявності яких рішення суду першої інстанції підлягає перегляду.

Підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду (ч. 1 ст. 104 ГПК України) є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Із цього випливає, що перші три з наведених вище підстав свідчать про необґрунтованість судового рішення, а остання – про його незаконність.

Таким чином, обґрунтованим вважається рішення, яке повно відображає обставини, що мають значення для справи, а висновки суду щодо встановлених обставин і правових наслідків є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, які досліджені в судовому засіданні. Недотримання цих правил є підставою для скасування рішення суду.

Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Залежно від правових наслідків, обумовлених порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, виділяють наступні порушення, які у всіх випадках призводять до скасування рішення, їх зазвичай називають безумовними підставами для скасування рішення суду.

Порушення норм процесуального права у будь-якому випадку є підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо (ч. 3 ст. 104 ГПК України): 1) справу розглянуто господарським судом у незаконному складі колегії суддів; 2) справу розглянуто господарським судом за відсутністю будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про місце засідання суду; 3) господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 4) рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 5) рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу; 6) рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності; 7) рішення прийнято господарським судом з порушенням правил виключної підсудності (справа, прийнята господарським судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду).

Порушення норм процесуального права, вказані в п. п. 1 – 7 ч. 3 ст. 104 ГПК України, є у будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, у тому числі й тоді, коли суд першої інстанції повно з’ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. У такому разі апеляційний суд скасовує рішення місцевого господарського суду повністю та на підставі п. 2 ст. 103 ГПК України ухвалює нове рішення. Таким чином, перелік підстав, вказаних у ст. 104 ГПК України, дає можливість зробити висновок про те, що всі підстави для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення можна звести до незаконності та необґрунтованості рішення.

Вивчення кожного з вказаних видів порушень має як теоретичне, так і практичне значення. Лише чітко з’ясувавши, яке конкретне з наведених у законі порушень допустив суд першої інстанції, апеляційна інстанція може правильно викласти мотиви скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення. Таким чином, аналіз підстав для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення свідчить про те, що перелік цих підстав є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Необхідно вказати, що ГПК України не передбачає таку підставу для скасування рішення, як відмова позивача від позову. У ст. 104 ГПК України немає підстав для скасування рішення першої інстанції і закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову в апеляційній інстанції. Проте, в апеляційному суді позивач має право відмовитися від позову, а сторони – укласти мирову угоду за загальними правилами про ці процесуальні дії, незалежно від того, хто направив апеляційну скаргу.

Ст. 99 ГПК України встановлює порядок розгляду апеляційної скарги та визначає, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених в розділі XII ГПК України. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції, з урахуванням повноважень, якими він користується при розгляді справ, як і суд першої інстанції, має право прийняти відмову позивача від позову. Якщо апеляційний суд відмовляє позивачу в праві відмовитися від позову, то тим самим він примушує позивача продовжувати брати участь у господарському процесі проти його волі. Суд зобов’язує позивача захищати своє право, обмежуючи його в праві вільно розпоряджатися своїми правами і свободами, порушує принцип диспозитивності звернення особи і примушує його здійснювати дії, проти яких він заперечує або здійснювати які не бажає.

Згідно з принципами, закріпленими у ст. ст. 3 і 8, ч. 1 ст. 19 Конституції України, суд не може визначати, що позивач не має права відмовитися від позову в стадії апеляційного провадження. Відсутність прямої норми прав щодо наслідків розгляду відмови від позову в апеляційній інстанції не може перешкоджати здійсненню позивачем вільного волевиявлення при вирішенні питання щодо судового захисту порушеного права або відмови від такого захисту.

Принцип права не може бути проігнорований або порушений з посиланням на відсутність норми прав. Суд може не прийняти відмову від позову, якщо це порушує права та інтереси третіх осіб. При цьому суд здійснює превентивну функцію щодо недопущення порушення прав інших осіб, а не позивача та відповідача.

Тим часом, позивач має право та повинен самостійно визначатися щодо здійснення або нездійснення захисту своїх прав у господарському процесі. У випадку, якщо відмова від позову не порушує прав і законних інтересів третіх осіб, апеляційний суд зобов’язаний прийняти його. Невизначеність у ГПК України правових наслідків відмови від позову в апеляційній інстанції не є підставою для порушення Конституції України, зокрема, положень ст. 64, які не допускають обмеження прав і свобод, окрім випадків, встановлених Конституцією України.

Обмеження позивача в праві на відмову від позову є обмеженням конституційного принципу верховенства права. Верховний Суд України при перегляді рішень господарських судів у порядку повторної касації неодноразово вказував, що відсутність у ГПК України певного правового наслідку перегляду судового рішення не є процесуальною перешкодою для прийняття Верховним Судом України рішення, непередбаченого ГПК України. При цьому Верховний Суд України посилався навіть не на принцип верховенства права, а на свій статус найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції та на обов’язок забезпечити законність при здійсненні правосуддя (ухвала Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у справі № 3/157 від 17.10.2006 року).