Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Одеська юридична академія»

Івано-Франківський факультет

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

«Господарське процесуальне право»

на тему:

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І МЕТОД ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Підготував:

К.ю.н., доц. Ковальчук С.О.

Івано-Франківськ – 2011

1. Історія розвитку та сучасний стан господарського процесу

Хоча сам арбітраж як засіб розгляду спорів був відомий ще з античних часів, спеціальні торгові суди вперше створюються у Стародавньому Римі. Історичними прообразами сучасних господарських судів є три види комерційних судів: морські, консульські та ярмаркові.

Причиною появи морських судів стала необхідність вирішення спорів між учасниками морських перевезень, що належали до різних держав. Оскільки зробити це за допомогою місцевого права було неможливо, у таких судах застосовували іноземне право.

Консульські суди з’явилися внаслідок станового поділу середньовічного суспільства: кожен стан мав свій суд. Виникла також необхідність у створенні спеціальних судів для купецтва. Найбільш яскраве виділення так званої «купецької юрисдикції» виявилося в Італії, де всі спори, що виникали між членами корпорації, розглядалися судом виборних. Із часом ці суди, що мали характер третейських, почали визнаватися державою з наданням відповідного статусу.

Ярмаркові суди виникли у Франції у зв’язку з поширенням ярмаркової торгівлі. Оскільки торговці, які приїжджали на ярмарок з різних місць, не могли створювати корпорації, спори між ними повинен був вирішувати суд, спеціально створений для цього. При цьому від процесу були потрібні швидкість і простота розгляду справ.

У найбільш поширеному вигляді торгові суди виникли в Італії як вузько спеціалізовані морські торгові суди. З Італії ідея особливого торгового суду з часом була перенесена в інші країни Європи, перш за все до Франції, де на час проведення ярмарку створювалися тимчасові торгові суди. Постійний комерційний суд вперше був створений у Парижі в листопаді 1563 року.

У Київській Русі перші купецькі корпорації та суди для торговців в Україні з’явилися у XII столітті та не були відокремлені від адміністрації.

Перша спроба створити постійний спеціальний купецький суд належить цареві Олексію Михайловичу (1667 рік), який повелів зібрати всі справи купецькі в одному місці. Подальший розвиток торгові суди отримали за Петра I, який у 1721 році створив Головний магістрат спеціально для розгляду торгових справ. Саме у цей період вищою судовою інстанцією стає Сенат, який прийшов на зміну Государевій Боярській Думі та Розправній Золотій Палаті. Суди, створені при митницях і ратушах, мали різні назви, залежно від підлеглості – митні суди, міські магістрати тощо.

На території України відлік створення господарських судів у сучасному розумінні ведуть з часу заснування комерційного суду в м. Одесі у 1808 р., коли був затверджений Перший Статут комерційного суду для міста Одеси. У подальшому комерційні суди з’явилися у Феодосії (1819 рік) та Ізмаїлі (1824 рік). Досить важливим кроком в історії торгового судочинства став Указ від 14 травня 1832 року, який заснував комерційні суди з особливою компетенцією, що проіснували до 1917 року. У компетенцію комерційних судів входив розгляд торгових і вексельних справ та справ про неспроможність. При цьому спори розглядалися не тільки на основі Статуту торгового судочинства, але й за нормах Статуту цивільного судочинства. Характерною особливістю судочинства в комерційних судах були швидкість та оперативність розгляду справ.

Указом від 14 травня 1832 року було встановлено, які види діяльності відносяться до торгового обороту. Зокрема, торговим оборотом визнавалися: 1) всі види оптової, роздрібної, дрібної торгівлі як вільної для всіх станів, так і обмеженої виданими свідоцтвами; 2) торгівля фабрична та заводська, лавочна, коморна, магазинна тощо; 3) торговий промисел з будівництва, купівлі, ремонту та найму судів та їх відправки; 4) справи за купецькими наказами, продажем, перевезенням і постачанням товарів або так звані «справи комісійні, експедиційні та маклерські»; 5) грошові перекази у російські та іноземні міста, справи вексельні та банкірські.

Разом з комерційними судами, які проіснували до 1917 року, Указом від 14 травня 1832 року в Росії були також встановлені особливі правила судочинства. Так, ще до реформи 1864 року в Росії Статутом судочинства у торгових справах була визначена підвідомчість комерційних судів.

Статут судочинства у торгових справах складався з 16 розділів (про підсудність, про виклик та явку до суду, про відвід, про зняття показань сторін, про розгляд через посередників, про докази взагалі та їх різновидах, про письмові документи та особливі їх види, про доказування за допомогою свідків, про доказування присягою, про відповіді та спростування, про перевірку доказів і спростувань, про рішення та їх виконання, про скарги на рішення комерційних судів і про апеляцію, про судові витрати із провадження справ у комерційному суді тощо.

Таким чином, комерційні суди розглядали всі спори і позови щодо торгового обігу, векселів, договорів і зобов’язань письмових та усних, всі справи про неспроможність, незалежно від звання осіб. Не підлягали розгляду комерційним судом спори про купівлю і продаж товарів за готівковий розрахунок у рядах, у магазинах, на ринках, торгах та ярмарках, так само як і справи ремісників між собою та з іншими особами, в яких потрібно було платити за особисту роботу, всі торгові спори, сума в яких не перевищувала 150 рублів сріблом.

Що стосується підсудності комерційного суду, то його юрисдикція розповсюджувалася не далі міста, в якому він був заснований, і повіту. На початок XX століття комерційні суди діяли у Москві, Петербурзі, Одесі та Варшаві. Діяли вони на підставі Статуту торгового судочинства 1903 року.

Після революції 1917 року в Україні, разом з державними установами, створюється і судова система. Декретом № 1 «Про суд» комерційні суди в Росії були ліквідовані. У роки громадянської війни, у період так званого «військового комунізму», діяв адміністративний порядок вирішення господарських спорів. Декрет № 2 «Про суд», виданий у 1918 році, містив пряму заборону судових позовів між різними казенними установами. Фактично господарські спори того часу розглядалися адміністративним шляхом, часто – партійними органами. Продовжував свою роботу Одеський комерційний суд, який був скасований тільки у 1920 році, але нові комерційні суди не були створені, хоча нормативна база для цього існувала.

Період НЕПу вимагав відмови від адміністративного способу вирішення господарських спорів, який вже тоді відрізнявся громіздкістю, неефективністю і практично повною відсутністю процесуального оформлення. Наслідком цього стала господарська реформа, що почалася в 1921 році. Нею був запроваджений комерційний розрахунок, підприємства отримували оперативну та майнову самостійність. Взаємовідносини між господарськими організаціями почали переходити на договірну основу, у зв’язку з чим виникла необхідність у спеціальних органах для врегулювання спорів між господарюючими суб’єктами. Постановою від 03 квітня 1922 року Президія Вищої Ради Народного Господарства заснувала Арбітражну комісію при ВРНГ та арбітражних комісіях при її місцевих органах – промбюро в губсовнаргоспах. Постановою ВЦВК і РНК РСФСР від 21 вересня 1922 року були створені попередники органів державного арбітражу – Арбітражна комісія при Раді праці та оборони та арбітражні комісії при обласних і губернських економічних радах, а також затверджене Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами і підприємствами. Очолювала цю систему Вища арбітражна комісія при Українській економічній Раді.

У 1926 році Постановою ЦВК і РНК було прийнято Положення про Арбітражну комісію Вищої Ради Народного Господарства СРСР, яке містило заборону на передачу спорів, що виникають між установами і органами системи ВРНГ, на вирішення цивільного суду.

Спори вирішувалися в порядку, близькому до норм цивільного судочинства, з урахуванням ряду особливостей. 14 березня 1923 року приймаються Правила провадження справ в арбітражних комісіях. Організаційно арбітражні комісії були підпорядковані органам управління народним господарством.

До цього часу загалом була завершена організація арбітражних комісій як органів, що вирішували майнові спори між господарюючими суб’єктами, проте їх правова природа була суперечливою, а положення про них – недостатньо зрозумілим. Це було пов’язано з подвійним правовим статусом: з одного боку, арбітражні комісії вирішували економічні спори між державними організаціями і підприємствами, з іншої – підкорялися державному органу, який мав право скасовувати і змінювати їх рішення. Таким чином, вже із самого початку формування арбітражних комісій була потрібна їх термінова реорганізація.

Постановами ЦВК і РНК СРСР від 13 грудня 1929 року і 04 березня 1931 року були ліквідовані відповідно відомчі та державні арбітражні комісії з метою «...укріплення єдності судової системи СРСР, підняття господарської дисципліни і підвищення відповідальності господарських органів за свою роботу». Загальні суди, на які було покладено розгляд господарських спорів, не справилися з цим завданням, тому вже через 16 днів державна арбітражна система була відновлена. 03 травня 1931 року було прийняте Положення про державний арбітраж, згідно з яким органи Держарбітражу не мали права розглядати спори між господарськими органами відомства, заснованого на загальнодержавному або місцевому бюджеті. Поступове вирішення майнових, а у подальшому й переддоговірних спорів між господарськими органами одного відомства почали доручати спеціально створеним у відомствах підрозділам – відомчим арбітражам.

У 1934 році були прийняті Правила розгляду і вирішення майнових спорів, що містять процесуальні норми про порядок порушення справи, підготовку позовних матеріалів до слухання і вирішення спорів в органах Держарбітражу. Саме ці Правила і поклали початок історії арбітражного процесу.

У подальшому приймається низка нормативних актів, покликаних удосконалити роботу державного арбітражу (Постанова «Про покращення роботи державного арбітражу» від 23 липня 1959 року, Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня 1960 року; відповідні положення про державні арбітражі союзних республік тощо. Постановою РМ СРСР «Про подальше вдосконалення організації і діяльності органів державного арбітражу» від 17 січня 1974 року Держарбітраж СРСР був перетворений у союзно-республіканський орган.

Згідно зі ст. 163 Конституції СРСР 1977 року, спори між підприємствами, установами та організаціями вирішувалися органом, який не входив у судову систему, але здійснював широкі юрисдикційні функції відносно прав та інтересів соціалістичних юридичних осіб.

Органи державного арбітражу в межах наданої їм широкої компетенції захищали права та охоронювані законом інтереси соціалістичних юридичних осіб при вирішенні господарських спорів, а також сприяли організації належного правового регулювання відносин, що виникають у господарському обігу, у різних його сферах. Відомчий арбітраж виконував ті самі завдання у межах, обмежених певною сферою.

Окрім системи Держарбітражу СРСР і відомчих арбітражів, механізм вирішення господарських спорів включав також інші ланки: органи, інстанції, структури тощо. Статус вказаних органів був змінений у 1987 році: вони перетворилися на єдину відокремлену систему, а їх повноваження були закріплений у Конституціях СРСР і союзних республік.

Зміни в економічному і суспільному житті, поява ринкових механізмів, плюралізму по відношенню до права власності тощо вимагали чіткого порядку вирішення спорів між господарюючими суб’єктами. Законом України «Про арбітражний суд» 5 державних арбітражів у 1991 році були перетворені на судові органи, покликані здійснювати правосуддя в господарських відносинах. У тому ж році приймається й Арбітражний процесуальний кодекс України, яким встановлювалася процедура захисту прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності.

Подальший розвиток арбітражних судів пов’язаний із Концепцією судово-правової реформи в Україні 1992 року, яка відіграла позитивну роль у визначенні основних напрямів реформування судів, а також кола супутніх проблем, без вирішення яких було неможливим становлення судової влади як самостійної гілки державної влади.

Наступним етапом у реформуванні судової системи стала Конституція України 1996 роки, що встановила основні принципи судочинства. Були внесені зміни до законів України «Про статус суддів», «Про органи суддівського самоврядування», «Про судоустрій України», а також до Арбітражного процесуального кодексу. Так, замість арбітражних були установлені господарські суди як спеціалізовані суди у системі судів загальної юрисдикції, Арбітражний процесуальний кодекс України, відповідно, став Господарським процесуальним кодексом, а Вищий арбітражний суд України – Вищим господарським судом України.

Для господарської юрисдикції, як системи спеціалізованих судових установ, конститутивними ознаками є: організаційна єдність при диференціації функції правосуддя щодо різних ланок спеціалізованих судів, єдиний предмет судового захисту та судової діяльності, єдина процесуальна форма та процесуальне законодавство, яке регламентує процесуальний порядок розгляду та вирішення справ. Окрім цього, спеціалізовані суди, як гілка судів загальної юрисдикції, повинні мати єдину організаційно-процесуальну основу діяльності зі здійснення правосуддя у визначеній процесуальним законом сфері правовідносин. Єдність системи судів і правосуддя забезпечується єдиним статусом суддів як носіїв судової влади та єдністю основних конституційних принципів судочинства.

З урахуванням цього структура господарських судів, відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, складається з місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів і Вищого господарського суду України. Всі господарські суди незалежно від ланки здійснюють правосуддя шляхом вирішення господарських спорів і розгляду інших справ, віднесених до їх компетенції законодавством.

На сьогодні господарські суди розглядають весь комплекс питань правового регулювання господарських відносин, які виникають між суб’єктами права, перш за все, суб’єктами підприємницької діяльності. Враховуючи комплексний характер таких відносин, предметом судового захисту є суб’єктивні права та законні інтереси вказаних суб’єктів (суб’єктивна ознака обсягу судового захисту), а предметом судової діяльності є господарські спори (об’єктивна ознака обсягу судового захисту).

Основними завданнями господарського суду є наступні:

1) захист прав і законних інтересів учасників господарських правовідносин;

2) сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;

3) внесення пропозицій, направлених на удосконалення правового регулювання господарської діяльності.

Місцевими господарськими судами є господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. Місцеві господарські суди є судами першої інстанції, а також розглядають у зв’язку з нововиявленими обставинами господарські справи у передбачених законом випадках. Основною діяльністю місцевих господарських судів є вирішення господарських спорів, розгляд справи по суті.

Апеляційні суди є другою ланкою в системі господарських судів України. Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції розглядають справи в апеляційному порядку згідно з процесуальним законом, у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядають справи відповідної судової юрисдикції як суди першої інстанції, аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику, надають місцевим судам методичну допомогу в застосуванні законодавства. На сьогодні відповідно до Указу Президента України «Про мережу апеляційних господарських судів» від 12 серпня 2010 року № 811/2010, створено та діє вісім таких судів: Дніпропетровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Рівненський, Севастопольський і Харківський.

Вищою ланкою в системі господарських судів є Вищий господарський суд України. Як суд касаційної інстанції він розглядає справи у касаційному порядку згідно з процесуальним законом, у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи як суд першої або апеляційної інстанції, аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ господарської юрисдикції.

2. Предмет господарського процесуального права

Що стосується визначення поняття господарського процесуального права, то варто згадати про традиційне для вітчизняної правової доктрини розуміння галузі права як органічної сукупності норм, які регулюють певні відносини за допомогою певного методу. Грунтуючись на такому методологічному посиланні, багато правознавців поділяють галузі права за предметом і методами правового регулювання. При цьому галузь національного права охоплює суспільні відносини, які характеризуються певною єдністю, хоча й не є зовсім тотожніми.

Таким чином, господарське процесуальне право характеризується, перш за все, своїм предметом і методом. Предмет господарського процесу у спрощеному вигляді можна визначити як сукупність суспільних відносин, які виникають у зв’язку з розглядом господарських спорів і регулюються нормами господарського процесуального права. Проте, це питання потребує детального дослідження.

Враховуючи, що виникненню господарського процесу передувала тривала історія становлення та розвитку арбітражного процесу, то для нього можна використовувати ті самі категорії.

У радянській літературі протягом тривалого часу продовжувалися дискусії щодо визначення як самого поняття «арбітражний процес», так і галузевої приналежності відповідних норм. Так, деякі автори визначали арбітражний процес як діяльність арбітражного суду з розгляду та вирішення господарських спорів, яка нерозривно пов’язана з арбітражними правовідносинами. Інші дослідники визначали арбітражний процес як порядок вирішення арбітражним судом, третейським судом спорів, що виникають між організаціями при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів або з інших підстав, а також порядок безпосереднього врегулювання цих розбіжностей між учасниками господарських відносин. Існувала також точка зору про те, що діяльність міжнародних комерційних судів, морських арбітражних комісій при торгово-промислових палатах, біржових арбітражів є третейською за своєю природою та не підпадає під поняття арбітражного процесу. Нерідко арбітражний процес, з урахуванням його управлінської природи, відносили також до галузі адміністративного права.

На сьогодні уявлення про господарське процесуальне право як про самостійну галузь сумнівів не викликає. У літературі на підтвердження цього приводяться такі аргументи:

1) чітка визначеність законодавством правової природи господарського суду як органу правосуддя;

2) наявність правових норм, які регулюють їх діяльність і мають свій об’єкт і суб’єкт регулювання та свій зміст;

3) ці норми закріплюють постадійний розвиток процесу, вони об’єднані в окремі інститути і складають певну систему;

4) наявність самостійних джерел права, які містять організаційно-правові та процесуально-правові норми.

Саме поняття «господарський процес» розглядається в декількох аспектах. По-перше, як визначене нормами господарського процесуального права постійний рух справи, що виникла у сфері господарської діяльності між особами, визначеними Господарським процесуальним кодексом. По-друге, як встановлена нормами господарського процесуального права форма діяльності господарських судів, направлена на захист оспорюваних або порушених прав організацій і громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

Таким чином, предметом господарського процесуального права визнають господарські та інші спори, що розглядаються господарськими судами у межах встановленої для них підвідомчості та підсудності. В юридичній літературі встановлений нормами господарського процесуального права порядок порушення провадження у справі, розгляду та вирішення спорів, їх перегляду, а також виконання рішень, постанов та ухвал господарського суду називають господарською процесуальною формою. Водночас, таке визначення предмету господарського процесуального права не є повним, оскільки господарський процес є категорією більш широкою та включає в себе всю сукупність суспільних відносин, що склалися у сфері вирішення господарських спорів і справ про банкрутство, а також інших справ при здійсненні правосуддя в господарських судах, які врегульовані нормами господарського процесуального права.

Таким чином, предметом господарського процесуального права є відносини, що складаються у зв’язку зі здійсненням господарського судочинства.

Господарське процесуальне право – це сукупність норм і принципів, що встановлюють процедуру розгляду та вирішення господарських спорів і справ про банкрутство при здійсненні правосуддя в господарських судах. Ці процесуальні норми повністю регулюють всі процесуальні дії та діяльність учасників господарського процесу.

Господарський процес – це порядок захисту майнових прав і законних інтересів суб’єктів господарювання, за допомогою якого реалізуються норми матеріального права.

Щодо визначення правової природи правовідносин, які охоплюються предметом господарського процесуального права, можна сказати наступне. Виходячи зі свого специфічного змісту, галузі процесуального права направлені, перш за все, на те, щоб забезпечити втілення в життя розпоряджень норм матеріального права. У цьому розумінні, залишаючись самостійними галузями, вони мають похідне значення по відношенню до матеріальних галузей. Тому, говорячи про сутність господарських процесуальних правовідносин, головним критерієм поділу правовідносин потрібно визнати сферу права, в якій вони виникають. Відповідно, при розмежуванні сфери приватного та публічного права потрібно розрізняти приватні та публічні правовідносини.

Проте, при поділі права на публічне та приватне у сучасній юриспруденції, що має значення для класифікації правових явищ, потрібно врахувати два важливі моменти. По-перше, хоча право в цілому має офіційний, державний і в цьому розумінні публічний характер, необхідно мати на увазі, що поняття «публічний» може застосовуватися в юриспруденції також і у вужчому значенні, коли це поняття стосується лише тієї частини права, яка має відношення до функціонування держави як суб’єкта правовідносин. По-друге, публічне і приватне право – це не галузі права в їх традиційному розумінні, а швидше сфери права, які іноді називають «надгалузями права». Будучи надгалузями, що існують на наднаціональному рівні, вони охоплюють групу галузей національного права. Зокрема, до сфери публічного права відносять адміністративне, фінансове, кримінальне, процесуальне право тощо; до приватного – цивільне та деякі інші галузі права.

Публічно-правова сфера враховує, перш за все, публічні, суспільні інтереси, тобто такі, що з певним ступенем умовності можуть бути названі «державними». У цій сфері суб’єктивне право формується за нормативним, вольовим принципом. Тому, коли мова йде про публічне право, саме держава за допомогою законодавчих актів визначає публічний інтерес, що домінує у цих відносинах. Тут виражається воля держави, і за допомогою правових норм відбувається узгодження індивідуальних інтересів з публічними інтересами. На цій основі виявляються особливі властивості публічно-правових і приватно-правових відносин, які акцентують увагу, перш за все, на обов’язках суб’єктів (публічно-правові відносини) або на правах уповноважених учасників (приватно-правові відносини).

Проте, встановлення особливостей публічних і приватних правовідносин є недостатньо для повної характеристики їх як правових явищ. Необхідно також розглянути їх співвідношення з іншими видами у класифікації правовідносин. Ця класифікація має найбільш загальний, універсальний характер, оскільки відображає основний поділ права на сфери як такого суспільного явища, яке є невід’ємною складовою частиною загальної світової цивілізації (культури) і реалізується у правовідносинах відповідного типу.

Враховуючи ту обставину, що публічне і приватне право за своєю суттю є наднаціональними феноменами, які на рівні національних правових систем виявляються у відповідних галузях національного права, логічною підставою наступної класифікації правовідносин за ієрархічним принципом на рівні національних правових систем є галузева ознака. З урахуванням цієї ознаки правовідносини відносять до державно-правових, адміністративно-правових, цивільно-правових, кримінально-правових, процесуально-правових тощо згідно із галуззю національного права, яка на підставі поставлених перед нею завдань (виконуючи свої певні функції) забезпечує регламентацію суспільних відносин певного типу властивими їй юридичними прийомами і засобами.

Процесуальні правові відносини – це особлива самостійна форма суспільних відносин, яка служить для реалізації матеріально-правових відносин. Для розмежування цих правових відносин в юриспруденції свого часу було запропоновано цікаве формулювання, з яким можна з деякими обмовками погодитися, – кожне з них виражає та охороняє різні цінності: матеріальне право – справедливість, процесуальне право – правову безпеку.

Перш за все, потрібно зазначити, що будь-які процесуальні відносини виникають з приводу та у зв’язку з матеріальними правовими відносинами, їх вторинність від останніх виражена в певній діяльності уповноважених суб’єктів. Сам характер процесуальних відносин визначає можливість і необхідність їх детальної правової регламентації в порівнянні з іншими. Підставою для застосування засобів процесуальної відповідальності можуть бути тільки норми процесуального права. Крім того, процесуальні правові відносини виникають, як правило, на підставі сукупності юридичних фактів, тобто фактичного (юридичного) складу, тоді як одиночні юридичні факти у цьому випадку часто не мають значення.

Враховуючи, що кожен процес має публічно-правовий характер, можна зробити висновок, що господарсько-процесуальні відносини також належать до відносин публічного права. Проте, їх особливістю є те, що, хоча вони і регулюються за допомогою імперативного методу, але виникають на основі господарських відносин, що часто мають приватно-правовий характер.