3. Метод господарського процесуального права

Метод господарського процесуального права визначається двома обставинами. По-перше, виникнення господарського процесу, його розвиток, перехід від однієї стадії до іншої залежать від волі зацікавлених осіб. По-друге, суд, що є обов’язковим суб’єктом господарських процесуальних відносин, має владні повноваження у цих правовідносинах, які носять публічно-правовий характер. Тому у методі правового регулювання поєднуються методи субординації та координації.

Субординаційний (імперативний) метод виражається в наступному:

1) процесуальні норми забезпечують керівне становище суду як органу державної влади;

2) суд має право контролю за діями сторін;

3) всі дії відбуваються згідно з чітко встановленим нормами права порядком здійснення правосуддя;

4) рішення суду в необхідних випадках виконується за допомогою примусу.

Координаційний (диспозитивний) метод виявляється в наступному:

1) встановлюється рівність сторін перед законом і судом;

2) закріплюється свобода користування сторонами своїми процесуальними правами;

3) встановлюються гарантії прав суб’єктів господарського процесу.

Оскільки поняття господарського процесу тісно пов’язане з правом на захист, це право закріплене у ст. 1 ГПК України, згідно з якою підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (зокрема іноземні), громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку отримали статус суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду відповідно до встановленої підвідомчості господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та інтересів, що охороняються законом, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, направлених на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду також мають право звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсним.

Право на звернення до суду є специфічним процесуальним правом. Це право може розглядатися в двох аспектах:

1) як абстрактне право, тобто як потенційна можливість відповідних суб’єктів на звернення до господарського суду за захистом порушеного права або законного інтересу;

2) як персоніфіковане право, тобто як право конкретної юридичної або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності, яка вважає, що її права та інтереси, що охороняються законом, порушені та необхідне втручання органу судової влади для їх визнання та належної реалізації.

Право на звернення до господарського суду як абстрактне право є невід’ємним елементом правового статусу всіх юридичних осіб, зареєстрованих у встановленому законом порядку, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку отримали статус суб’єкта підприємницької діяльності.

Право на звернення до господарського суду як абстрактне право перетворюється на конкретне право у разі наявності у суб’єкта потреби у захисті своїх прав та інтересів. Право на звернення до господарського суду як суб’єктивне право реалізується у формі права на пред’явлення позову.

Ч. 1 ст. 1 ГПК України встановлює коло осіб, які мають право на звернення до господарського суду. До них відносяться: підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (зокрема іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку отримали статус суб’єкта підприємницької діяльності. Закріплено також право вказаних осіб на звернення до господарського суду не тільки за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та інтересів, що охороняються законом, але й для вжиття передбачених ГПК України заходів, направлених на запобігання правопорушенням.

Право на звернення до господарського суду закріплене також за державними і іншими органами, громадянами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, у випадках, встановлених законодавством України. Зокрема, прокурори та їх заступники згідно із законом мають право на звернення до господарського суду на користь держави. Рахункова палата звертається до господарського суду на користь держави у межах повноважень, передбачених Конституцією і законами України тощо.

Крім того, можливість участі у господарському процесі громадян, які не виступають суб’єктами підприємницької діяльності, випливає із Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Громадянин може бути кредитором юридичної особи (наприклад, власником цінних паперів, випущених юридичною особою), а тому має право звернутися до господарського суду.

Форми судового процесу встановлені ст. 4-1 ГПК України, за загальним правилом якої господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження.

Позовне провадження є основним видом як господарського, так і цивільного судочинства, правова природа якого визначається особливостями відповідних матеріальних правовідносин і суб’єктів, що характеризуються рівністю. Будь-який учасник цих правовідносин, який вважає поведінку іншого суб’єкта неправомірною, може звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів або для вжиття передбачених ГПК України заходів, направлених на запобігання правопорушенням.

Засобом порушення господарської справи є позов. Позовна форма захисту права характеризується рівністю сторін спору, а також дією принципів змагальностіта диспозитивності.

Окрім позовного провадження, у ГПК України закріплено положення, згідно з яким господарські суди розглядають справи про банкрутство в порядку провадження, передбаченому ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Президія Вищого господарського суду України в своїх рекомендаціях від 04 червня 2004 року «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вказує, що запровадження передбаченого Законом особливого порядку, направленого на відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, і застосування ліквідаційної процедури має на меті задоволення вимог кредиторів (повне або часткове). При цьому наслідки порушення провадження у справі про банкрутство впливають на права та обов’язки всіх кредиторів боржника. Підставою для запровадження такого порядку є стан неплатоспроможності боржника, який встановлюється судом за наявності передбачених Законом ознак. Господарські суди повинні враховувати, що встановлення в Законі особливого порядку задоволення майнових вимог кредиторів не допускає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку (оскільки ст. 12 Закону передбачає запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів одночасно з порушенням провадження у справі), а повинно забезпечити визначення обсягу його майна впродовж всієї процедури банкрутства, створити необхідні умови як для подолання неплатоспроможності боржника, так і для більш повного задоволення вимог кредиторів, що виявляється у забезпеченні всіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав і законних інтересів, забезпеченні конституційного принципу рівності всіх перед законом, а також у разі, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення всіх вимог кредиторів.

За таких умов у справі про банкрутство вирішується завдання справедливого та пропорційного розподілу серед кредиторів майнової (конкурсної) маси боржника. Таким чином, господарські суди не повинні допускати під час провадження у справі про банкрутство індивідуального задоволення вимог окремого кредитора за рахунок майна боржника, що входить у конкурсну масу, що порушує права та законні інтереси інших кредиторів й учасників провадження у справі про банкрутство і суперечить встановленому законом спеціальному регулюванню.

Виключення з цього правила можуть бути встановлені лише самим Законом, зокрема, у разі задоволення вимог поточних кредиторів, вимог щодо виплати (стягнення) заробітної плати та інших вимог, на які не розповсюджується дія мораторію.

Провадження у справах про банкрутство складається зі стадій встановлення факту неплатоспроможності боржника та безперечності вимог кредитора, що ініціює провадження (якщо справа порушується за заявою кредитора), виявлення кредиторів та інвесторів, проведення санації (якщо остання є можливою) або визнання боржника банкрутом і його ліквідації, або укладення мирової угоди. Всі вказані процедури складають цілісний і відокремлений від позовного провадження процес, метою якого є задоволення вимог кредиторів у разі неможливості відновлення платоспроможності боржника.

При розгляді справ про банкрутство господарським судам також слід враховувати, що спеціальні норми, які регулюють питання задоволення вимог кредиторів під час провадження у справах про банкрутство, можуть міститися і в інших законодавчих актах. Так, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» встановлений мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств і господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави складає не менше 25 %, норми якого є спеціальними по відношенню до норм Закону. Під час дії Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» господарські суди не повинні виносити ухвали про визнання банкрутами державних підприємств і господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави складає не менше 25 %, про відкриття ліквідаційної процедури і вирішувати питання про продаж об’єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, які забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (доль, паїв), що належать державі у майні інших господарських товариств і переданих до статутних фондів цих підприємств.