4. Джерела господарського процесуального права
Джерелами господарського процесуального права є нормативно-правові акти, які містять норми, що регулюють порядок здійснення правосуддя в господарських відносинах.
Ст. 4 ГПК України встановлює, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Господарського процесуального кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Провіддне місце серед цих нормативно-правових актів займає Конституція України. Конституція України є вищим правовим актом, який визначає місце судової влади у системі органів державної влади, встановлює вимоги до порядку та умов її здійснення, основи організації судової системи і діяльності судів, основні положення про судоустрій. Ст. 8 Конституцій України свідчить, що Конституція має вищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Суди при розгляді конкретних справ повинні оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативного акту з погляду відповідності їх Конституції та у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.
Господарські суди безпосередньо застосовують Конституцію в таких випадках: 1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) якщо закон, що діє до ухвалення або введення в дію Конституції, після цього суперечить їй; 3) якщо правовідношення, яке розглядається судом, не врегульоване законом, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою України або Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; 4) якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» встановлено положення, згідно з яким у разі, коли зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон, який заснований на Конституції і не суперечить їй.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року визначає правові основи організації судової влади і здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги до формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів і регулює інші питання судоустрою. Цим законом встановлена система господарських судів та їх повноваження.
Основним джерелом господарського процесуального права виступає Господарський процесуальний кодекс України.
Господарські суди вирішують господарські справи також на підставі норм чинного законодавства. Так, частина норм господарського процесуального права міститься в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року. Норми вказаного закону передбачають особливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними по відношенню до норм цього Кодексу.
При вирішенні спорів господарськими судами застосовується широке коло законів та інших нормативних актів, що містять окремі норми, які стосуються провадження в господарських судах, зокрема, про визначення підвідомчості спорів господарському суду (закони України «Про господарські товариства», «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо).
Діяльність господарського суду регулюється і деякими нормами цивільно-процесуального та адміністративно-процесуального законодавства. Так, на підставі ст. 26 ГПК України у разі об’єднання декількох пов’язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші – господарському суду, всі вимоги підлягають розгляду в суді. Згідно з п. 6 Прикінцевих і перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, встановлюється підвідомчість адміністративних справ, які розглядаються господарськими судами, до початку діяльності місцевих (окружних) і апеляційних адміністративних судів. Такі справи, підвідомчі господарським судам, відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішуються відповідним господарським судом за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Господарські суди застосовують при вирішенні спорів також міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Міжнародним договором України, згідно із Законом України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України», є договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Ст. 19 вказаного Закону встановлює порядок дії міжнародних договорів України на території України, за яким чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Якщо міжнародним договором України, який набув чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Господарські суди повинні керуватися вимогами ст. 4 ГПК України при виборі законодавства, що підлягає застосуванню у рішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації. Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК України передбачена можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов’язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту), господарським судам потрібно виходити з наступних положень.
Вибір сторонами українського права для регулювання їх відносин за угодою означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, які регулюють відповідні відносини сторін. У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо вживаного права, господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як у міжнародних договорах, які згідно зі ст. 9 Конституцій України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.
Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, укладена державами-учасницями СНД у м. Києві 20 березня 1992 року, ст. 11 якої встановлює правила застосування цивільного законодавства однієї держави-учасниці СНД на території іншої держави-учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов’язки сторін за договором визначаються законодавством країни – місця укладення такого договору, якщо інше не передбачене угодою сторін.
Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка повинна застосовуватися до спірного правовідношення, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства, а саме до розпоряджень Закону України «Про міжнародне приватне право ».
Згідно з ч. 5 ст. 4 ХПК, у разі відсутності законодавства, яке регулює спірне відношення за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.
Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв’язків у ряді випадків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговою палатою Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів (ред. 1993 р., видавництва МТП № 500), Уніфіковані правила для інкасо (ред. 1978 р., видавництва МТП № 322), Офіційні правила тлумачення торгових термінів «Інкотермс» (ред. 2000 р., видавництва МТП № 560).
Згідно з Указом Президента України «Про заходи із впорядкування розрахунків за договорами, укладеними суб’єктами підприємницької діяльності України» від 04 жовтня 1994 року № 566/94, розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеним суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються згідно з Уніфікованими правилам і звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами для інкасо Міжнародної торгової палати. Суб’єкти підприємницької діяльності України під час укладення та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) повинні забезпечувати дотримання вимог, передбачених вказаними Уніфікованими правилами. Згідно з Указом Президента України від 04 жовтня 1994 року № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів», вказані правила можуть застосовуватися під час укладення суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, зокрема зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.
Таким чином, господарський суд при вирішенні спорів застосовує звичаї у сфері міжнародної торгівлі у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.
Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі згідно з вимогам розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року. У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III вказаної Конвенції.
Договори, які набули чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються в «Відомостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради України і в «Збірнику чинних міжнародних договорів України». Публікація міжнародних договорів України у «Збірнику чинних міжнародних договорів України», а також забезпечення їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює Міністерство закордонних справ України. Міжнародні договори СРСР, що є обов’язковими для України як правонаступника, опубліковані в «Збірнику міжнародних договорів СРСР».
Судам потрібно мати на увазі, що порядок і терміни набрання чинності міжнародними договорами України визначаються такими договорами або іншим способом, узгодженим сторонами договору. У разі неповноти, незрозумілості, суперечності або відсутності законодавства, господарські суди повинні вирішувати спір за допомогою аналогії закону та аналогії права.
Застосування аналогії закону можливе за тасих умов: 1) відносини сторін знаходяться у сфері дії господарського права, тобто є господарським правовідношенням; 2) вказані правовідносини не врегульовані господарським і цивільним законодавством; 3) існують норми, які регулюють подібні господарсько-правові відносини.
Якщо використовувати аналогію закону для врегулювання господарсько-правових відносин неможливо, наприклад, через відсутність подібних норм, то застосовується аналогія права. Аналогія права полягає в застосуванні загальних основ господарського та цивільного права, встановлених законодавством. Умови застосування аналогії права є наступними: 1) відносини сторін знаходяться у сфері дії господарського права; 2) вказані правовідносини не врегульовані господарським і цивільним правом; 3) відсутні норми, які регулюють подібні правовідносини.
Крім того, подолання пропусків можливе за допомогою використання окремих видів судової практики, що значення якої залежить від системи приватного права. В англо-американській системі вона відноситься до форм цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль. Українська традиція приватного права належить до континентальних систем, тому судовий прецедент офіційно не виступає джерелом права в Україні. Разом з тим, не можна недооцінювати значення судової практики, а її роль потребує спеціального розгляду.
Перш за все, потрібно звернути увагу на те, що поняття «судова практика» має декілька аспектів.
По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз’яснення вищих судів щодо застосування господарського законодавства. Такі роз’яснення містяться в Постановах Пленуму Верховного Суду України і керівних роз’ясненнях Вищого господарського суду України. Вони приймаються на основі аналізу та узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення та є обов’язковими при вирішенні господарських спорів у справах відповідної категорії.
По-друге, існує така форма як «правові позиції щодо розгляду окремих категорій господарських справ», висловлені існувавшою до введення в дію Законом України «Про судоустрій і статус суддів» судовою колегією у господарських справах Верховного Суду України, які, безумовно, не виступають джерелом господарського права, хоча й слугують орієнтиром при розгляді певних категорій справ.
Таким чином, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судовий прецедент не є визнаним, але з іншого – всі державні органи, і, перш за все, суди зобов’язані керуватися тлумаченням норм, яке дали Верховний Суд України і Вищий господарський суд України. У зв’язку з цим з приводу оцінки правової природи керівних роз’яснень вищих судів існують різні точки зору: одні правознавці відзначають, що керівні роз’яснення Верховного Суду містять норми права, інші заперечують такий підхід.
Виходячи з положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, Верховний Суд України і Вищий господарський суд України аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику та надають методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дають судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ господарської юрисдикції. Фактично роз’яснення Пленуму Верховного Суду України і Вищого господарського суду України носять рекомендаційний характер для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, щодо якого дано роз’яснення.
По-друге, термін «судова практика» використовується для позначення багаторазового, уніфікованого вирішення судами однієї і тієї самої категорії справ. Судова практика, якщо трактувати її як сукупність судових рішень, не є формою (джерелом) права. Кожен суддя, вирішуючи справу, в якій є судова практика, що склалася, у той самий час не пов’язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить ухвалу, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося унаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи. Проте, при цьому потрібно враховувати, що п. 1 ч. 1 ст. 111-16 ГПК України в якості однієї з підстав для подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судових рішень господарських судів передбачає неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалені різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.
Таким чином, судова практика відображає тенденції тлумачення та застосування законодавства і може послугувати причиною непрямого впливу на рішення у кожному окремому випадку. Тому вивчення та аналіз практики судів різних рівнів, що склалася, безумовно, є доцільним.