1. Порушення провадження у справі про банкрутство
Відповідно до ст. 4-1 ГПК України, провадження у справах про банкрутство регулюється Господарським процесуальним кодексом України з урахуванням особливостей, що передбачені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Однак, норми ГПК України розраховані, в основному, на позовне провадження, у той час як провадження у справах про банкрутство є особливою формою господарського процесу з притаманними тільки їй техніко-юридичними конструкціями, що не властиві позовному провадженню. Це пояснюється тим, що метою провадження у справах про банкрутство є не вирішення спору по суті (спір як такий відсутній), а встановлення юридичного факту – банкрутства суб’єкта підприємницької діяльності.
Відмінність провадження у справах про банкрутство від позовного провадження, законодавчо було відображено лише у 1997 році, коли ГПК України було доповнено ст. 4-1, яка остаточно визнала провадження у справах про банкрутство окремою формою господарського провадження. Однією з особливостей провадження у справах про банкрутство є те, що для справ цієї категорії законодавством не передбачено додержання заходів досудового врегулювання. Це пояснюється тим, що при зверненні до суду заявник посилається на безспірні вимоги до боржника, які вже отримали належне підтвердження.
Першою стадією господарського провадження у справах про банкрутство є стадія порушення справи. У світовій практиці історично склалися п’ять способів початку провадження у справах про банкрутство: 1) за клопотанням кредиторів; 2) за клопотанням інших осіб; 3) за клопотанням боржника; 4) на вимогу прокурора; 5) за рішенням суду. В Україні широко застосовується перший спосіб, значно рідше третій та четвертий, а застосування п’ятого законодавством не передбачено взагалі. Незначна кількість справ, що порушені третім і четвертим способами, пояснюється їх недостатнім законодавчим врегулюванням. Іншими особами, що можуть ініціювати порушення справи про банкрутство, є власник майна боржника (або власник боржника) та ліквідаційна комісія – у випадку, що передбачений ст. 51 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Необхідно відзначити, що серед осіб, які подають заяву про визнання боржника банкрутом відповідно до ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», не вказані фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. Проте, таке право випливає із визначення поняття «кредитор», наведеного у ст. 1 вказаного Закону.
Відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», справа про банкрутство порушується господарським судом при додержанні трьох умов: 1) безспірність вимог; 2) дотримання кредитором встановленого терміну, протягом якого такі вимоги не задовольняються боржником; 3) безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.
Безспірність вимог кредиторів визначається на підставі виконавчих документів або на підставі визнаної боржником претензії. Перелік виконавчих документів міститься у нормах Цивільного процесуального кодексу України. Відповідно до існуючої практики виконавчими документами також визнаються розпорядження органів, установ, підприємств, які відповідно до законодавства України мають право безспірного списання коштів з рахунків боржників. Крім наведеного, прирівнюються до виконавчих документів платіжні доручення самого боржника на перерахування податків та інших обов’язкових платежів, що подані ним до обслуговуючого банку, але не виконані банком у зв’язку з відсутністю коштів на рахунку боржника. Такі платіжні документи, поряд з іншими виконавчими документами, що не виконані банком через відсутність коштів на рахунку боржника, вміщуються до картотеки. Якщо ці платіжні доручення враховані у картотеці протягом трьох місяців, відповідний стягувач має право звернутися до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство боржника.
Кредитор, який має не грошові вимоги до боржника (наприклад, за товарообмінними операціями) не є кредитором у розумінні законодавства про банкрутство. Отже, такий кредитор буде позбавлений права подати заяву про банкрутство боржника. Це призводить до невиправданого звуження підстав, необхідних для порушення справи про банкрутство, оскільки, крім грошових, у боржника може бути значна кількість інших зобов’язань перед кредитором, які мають грошову оцінку. Тому у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мова повинна йти не лише про грошові вимоги, але й про вимоги, що мають грошову оцінку взагалі, у тому числі вимоги за товарообмінними операціями.
Що ж стосується трьохмісячного терміну невиконання боржником безспірних вимог, то потрібно відзначити, що у попередній редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» цей термін дорівнював одному місяцю. Проте, в юридичній літературі висловлювалися думки про доцільність збільшення терміну, що надає підстави для звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство у випадку незадоволення вимог за виконавчими документами. Зокрема, М.І. Титов пропонував продовжити цій термін до трьох місяців. Основним аргументом прихильників збільшення цього терміну була недостатність місячного терміну для задоволення вимог кредиторів. Однак, при цьому не враховується, що з моменту виникнення зобов’язань перед кредиторами до моменту їх визнання безспірними проходить значний проміжок часу. Таким чином, збільшення вказаного терміну значно зачіпає інтереси кредиторів, та в той же час не надає будь-яких гарантій щодо задоволення їх вимог.
У випадку банкрутства селянського (фермерського) господарства ст. 50 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлено шестимісячний термін неможливості задовольнити безспірні вимоги кредиторів, який починається після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт. Проте, невизначеність терміну завершення відповідного періоду сільськогосподарських робіт обов’язково призведе до непорозумінь при практичному застосуванні цієї норми.
Наявність такого критерію як мінімальний розмір вимог є безперечно позитивною відмінністю нової редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від попередньої редакції. Необхідно знизити мінімальний розмір вимог для тих випадків, коли єдиними кредиторами є працівники боржника у частині невиплаченої ним заробітної плати, оскільки триста розмірів мінімальної заробітної плати є досить великою сумою.
Із метою подолання бар’єра мінімального розміру вимог до боржника кредитори мають право об’єднувати свої вимоги до боржника та звертатися до суду з однією заявою. Але у цьому випадку залишається неврегульованим питання сплати судового збору: чи повинні всі заявники сплачувати повний розмір судового збору окремо, чи єдиний судовий збір сплачується на всіх кредиторів пропорційно сумі їх вимог. Як вбачається, судовий збір повинен сплачувати кожен із заявників у повному обсязі, оскільки вони є окремими учасниками провадження.
Якщо на момент подання заяви про порушення справи про банкрутство до суду вже надійшли одна або кілька заяв про порушення справи про банкрутство одного боржника, суд розглядає всі заяви. При цьому провадження у справі порушується за наявністю підстав для цього за заявою, що надійшла першою. Іншим кредиторам надсилаються копії ухвали про порушення справи про банкрутство, а їх заяви з доданими до них документами додаються до порушеної справи. Якщо проти одного боржника помилково порушено кілька справ про банкрутство, провадження у справі повинно продовжуватися за заявою, що надійшла першою, а матеріали інших справ мають бути приєднані до неї.
На відміну від попередньої редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ст. 7 нової редакції чітко визначає випадки, коли боржник повинен звертатися до господарського суду за власною ініціативою в місячний термін з моменту виникнення певних обставин. У попередньої редакції боржник повинен був звернутися до суду у випадку його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. Саме така невизначеність призводила до того, що заяви про визнання банкрутом майже ніколи не подавалися боржником.
Боржник подає заяву до господарського суду за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат. Для селянських (фермерських) господарств, відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», заява подається лише за письмовою згодою всіх членів такого господарства.
Якщо ж майна боржника – юридичної особи не вистачає для покриття судових видатків або якщо протягом 12 місяців не проводилися операції на рахунку боржника, а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької або іншої діяльності боржника, процедура банкрутства відбувається за спрощеною формою, яка передбачена для відсутнього боржника ст. 52 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Однак при банкрутстві відсутнього боржника ініціаторами початку процедури банкрутства виступають кредитори, а не боржник.
У разі, якщо справа про банкрутство порушується за заявою боржника, боржник зобов’язаний одночасно подати план санації відповідно до ч. 6 ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Тобто мова повинна йти не про обов’язок, а про право боржника, оскільки у випадку небажання боржника відновити свою платоспроможність не можна розраховувати на ефективний план санації. На користь цієї точки зору свідчить те, що громадянин – підприємець може (але не мусить) подати план погашення своїх боргів. Позитивним є те, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлено перелік документів, які додаються до заяви.
У ст. 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначені випадки, коли господарські суди повинні відмовляти у прийнятті заяв про порушення справи про банкрутство. Так, суддя господарського суду відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо: 1) боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до реєстру суб’єктів підприємницької діяльності; 2) подано заяву про порушення справи про банкрутство ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи; 3) стосовно боржника юридичної чи фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності вже порушено справу про банкрутство; 4) якщо вимоги кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство, в сумі складають менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, якщо інше не передбачене Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; 5) вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою. У разі відмови у прийнятті заяви виноситься ухвала, яка направляється заявнику не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви разом з заявою та доданими до неї документами.
Залишається нез’ясованою ситуація, коли подано заяву кредиторами, які об’єднали свої вимоги, щоб подолати мінімальний бар’єр, але потім один з кредиторів виявив бажання відкликати заяву. У цьому випадку існує дві проблеми. Перша – чи має кредитор таке право взагалі, адже подається спільна заява кредиторів. Друга – що робити із заявою, адже сума вимог не відповідає встановленому мінімальному рівню. Як вбачається, кожен з кредиторів є носієм власної волі, тому може приймати рішення про відкликання своїх вимог. Якщо внаслідок цього розмір вимог буде меншим, ніж встановлений мінімум, господарський суд повинен припинити провадження у справі про банкрутство. Проте, така ситуація не передбачена ні Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ні ГПК України.
Ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачає можливість та визначає умови відкликання заяви кредитором. Позитивним моментом є те, що право відкликання заяви надається державним органам, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів). Раніше вони такого права не мали, що не дозволяло у випадку погашення заборгованості боржником не доводити справу до господарського розгляду та не нести у зв’язку з цим додаткові витрати.
Із тексту Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» також незрозуміло, чи може відкликати заяву боржник. Доцільним є внесення до вказаного закону наступного уточнення: «Відкликання заяви боржником здійснюється лише за згодою кредиторів», як це було передбачено попередньою редакцією Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Новим також є поняття мораторію на задоволення вимог кредиторів, який вводиться з моменту порушення провадження у справі про банкрутство. Мораторій вводиться на задоволення всіх вимог кредиторів, крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Мораторій поширюється на зобов’язання, строки виконання яких настали до подання заяви про порушення справи про банкрутство. У даному випадку мова повинна йти про зобов’язання, які виникли на цю дату, а не про ті, строк виконання яких настав. Адже задоволення вимог кредиторів, які існували на момент порушення справи про банкрутство, але строк виконання яких тоді ще не настав, зменшує майно боржника, тобто зменшує ймовірність отримати задоволення вимог, строк виконання яких вже настав. Отже, надії кредитора – ініціатора порушення справи про банкрутство отримати задоволення своїх вимог стають примарними. Такий порядок навряд чи буде стимулювати кредиторів на ініціювання процедури банкрутства: кредитори, строк виконання чиїх вимог боржником настає пізніше, можуть отримати задоволення раніше.
Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства, а також не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).
Після закінчення дії мораторію на задоволення вимог кредиторів у зв’язку із закінченням або достроковим припиненням процедури санації або ліквідаційної процедури чи затвердження господарським судом мирової угоди неустойка (штраф, пеня), а також суми завданих збитків, які боржник зобов’язаний був сплатити кредиторам за грошовими зобов’язаннями та зобов’язаннями щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), можуть бути заявлені до сплати у розмірах, які існували на дату введення мораторію.
Однак, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не передбачає відшкодування можливих збитків кредиторів, що виникають не тільки із-за несвоєчасного погашення боржником своїх боргів, але й через інфляційні процеси і неодержані кредитором доходи за час чинності мораторію. Наприклад, норми щодо відшкодування збитків кредиторів під час дії мораторію існують у законодавстві Російської Федерації. Тому у випадку відновлення платоспроможності боржника для захисту інтересів кредиторів від інфляції їхні вимоги, що підлягають оплаті, повинні бути збільшені на індекс інфляції за період дії мораторію. Така компенсація могла б виплачуватися боржником в розстрочення протягом 12-ти місяців з моменту закінчення дії мораторію. Heодержані кредитором доходи могли б розраховуватися як банківська депозитна ставка для юридичних осіб, і погашатися боржником на тих же умовах, що й інфляційний коефіцієнт.