Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Одеська юридична академія»

Івано-Франківський факультет

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

«Господарське процесуальне право»

на тему:

ПІДВІДОМЧІСТЬ І ПІДСУДНІСТЬ СПРАВ ГОСПОДАРСЬКИМ СУДАМ

Підготував:

К.ю.н., доц. Ковальчук С.О.

Івано-Франківськ – 2011

1. Поняття та критерії підвідомчості спорів господарським судам

Визначення підвідомчості в ГПК України на сьогодні відсутнє. Взагалі під цією категорією розуміють предметну компетенцію господарського суду як коло справ, віднесених законом до розгляду та вирішення системою господарських судів. Підвідомчість дозволяє відмежувати господарські справи від всіх інших справ, віднесених до відання інших органів.

Вищий господарський суд України у роз’ясненні від 08.02.1996 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» визначив поняття підвідомчості та підсудності, якими потрібно користуватися господарським судам.

Підвідомчість – це визначена законом сукупність повноважень господарських судів із розгляду справ, віднесених до їх компетенції ст. 12 ГПК України.

Підсудністю називається розмежування компетенції із розгляду справ між окремими господарськими судами, визначене ст. ст. 13 – 16 ГПК України).

При визначенні підвідомчості справ господарським судам потрібно опиратися на критерії підвідомчості, які вироблені та використовуються процесуальною доктриною та практикою. До таких критеріїв належать суб’єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.

Згідно з першим критерієм, господарським судам підвідомчі всі господарські спори, які виникають між юридичними особами, а також громадянами – суб’єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, господарські суди мають право вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно – суду або господарському суду, або вказано на вирішення спору в судовому порядку, господарському суду потрібно виходити із суб’єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, визначеного ГПК України. При цьому необхідно мати на увазі, що при об’єднанні декількох пов’язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші – господарському суду, всі вимоги підлягають розгляду в суді, незалежно від статусу учасників спору.

За другим критерієм справи і спори визначені ч. 1 ст. 12 ГПК України, відповідно до якої господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

2. Справи, підвідомчі господарським судам

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі справи у спорах, які виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів і з інших підстав. Щодо підвідомчості господарському суду спорів, які виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів (ст. ст. 10 і 11 ГПК України), вони підвідомчі господарським судам незалежно від того, як вони укладалися (добровільно або примусово), та їх виду.

Невиконання або неналежне виконання зобов’язань, які виникають з укладених договорів, тягне за собою цивільно-правову відповідальність. Згідно з нормами зобов’язального права відповідальність наступає не тільки за порушення зобов’язань, але й внаслідок охоронних зобов’язань.

Вимоги організацій щодо вжиття заходів майнової відповідальності, передбачених законодавством або договором, про відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням договорів, підвідомчі господарським судам. До цієї категорії спорів належать і спори, пов’язані з розрахунками за передані товари, виконану роботу, а також за надані послуги та виконані роботи.

При виникненні питання про те, чи підвідомчі господарським судам спори про тлумачення змісту угоди, потрібно виходити з положень Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році». Так, у ньому наголошується, що, згідно з ч. 2 ст. 213 ЦК України, на вимогу однієї або обох сторін суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту угоди.

Вичерпний перелік справ, підвідомчих господарським судам, наводиться в ч. 1 ст. 12 ГПК України. Згідно з п. 1 цієї норми, до підвідомчості господарських судів віднесені, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, і з інших підстав. Таким чином, тлумачення змісту угоди господарським судом можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різні уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) угоди.

Крім того, необхідно мати на увазі, що, згідно з ч. 1 ст. 1 ГПК України, вказані в ній юридичні та фізичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ.

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи у спорах, пов’язаних з визнанням права на майно, на яке накладений арешт, і про звільнення майна з-під арешту, з розглядом позовів проти юридичної особи, яка зобов’язана проводити стягнення засобів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи (ст. ст. 59 і 86 Закону України «Про виконавче провадження»), – за умови, що сторонами у судовому процесі є підприємства або організації в розумінні ст. 1 ГПК України.

Що стосується скарг, що подаються до суду на підставі ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 121-2 ГПК України, то на підставі останньої з вказаних норм їх розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідна справа розглянута в першій інстанції.

Справи у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу або окремої його частини; оскарження відмови в державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення цього випуску; зміну засновника (складу засновників); вимоги громадян, юридичних осіб і державних органів про спростування опублікованої інформації підвідомчі загальним судам (ст. ст. 18, 19, 20 і 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»). Справи у спорах, пов’язаних із спростуванням відомостей, які не відповідають дійсності або викладені недостовірно, які порочать ділову репутацію підприємств або організацій або завдають шкоду їх інтересам, підлягають вирішенню загальними, а не господарськими судами.

Справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної розповсюдженням таких відомостей органом масової інформації, можуть розглядатися господарськими судами тільки тоді, коли вказаний орган не надав позивачу відомостей про автора та всю вину за розповсюдження відомостей взяв на себе, за умови попереднього вирішення питання про їх спростування в суді загальної юрисдикції або органом масової інформації на вимогу заявника. До відповідної позовної заяви повинні бути додані докази такого спростування. У разі неподання цих доказів господарський суд повинен повернути позовну заяву на підставі п. 3 ст. 63 ГПК України, а якщо справа вже порушена – залишити позов без розгляду згідно з п. 5 ст. 81 ГПК України.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, захист прав та інтересів юридичних осіб, що охороняються законом, незалежно від форм власності майна та організаційних форм, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку отримали статус суб’єкта підприємницької діяльності, покладена на господарський суд. Таким чином, спори, пов’язані із застосуванням або порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвідомчі господарським судам на загальних підставах, якщо інше не встановлене чинним законодавством, міжнародними договорами або угодами (п. 3 ст. 12 ГПК України).

Згідно з ч. 7 ст. 50 Закону України від 02.09.1993 р. «Про нотаріат», спір про право, засноване на вчиненій нотаріальній дії, розглядається судом у порядку позовного провадження. При вирішенні питань підвідомчості такого спору потрібно виходити з того, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного або іншого органу в розумінні ст. 5 ГПК України (ст. ст. 87 – 89 Закону України «Про нотаріат»). Справи, пов’язані з оскарженням виконавчого напису, підвідомчі загальним судам (ч. 1 ст. 50 Закону України «Про нотаріат», розділ 3 ГПК України). Зацікавлена особа, яка вважає неправомірною вчинену нотаріальну дію або відмову в здійсненні нотаріальної дії, має право подати про це скаргу в районний, районний у місті, міський суд за місцем знаходження державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради або робочого місця приватного нотаріуса.

У той же час потрібно враховувати, що згідно зі ст. 88 вказаного Закону, нотаріус здійснює виконавчий напис, якщо подані документи підтверджують безперечність заборгованості. Якщо виник спір з приводу стягнення заборгованості з орендної плати та / або пені за її несвоєчасне внесення, справа у відповідному спорі підвідомча господарському суду на загальних підставах.

Спори між релігійними організаціями та іншими юридичними особами, зокрема спори про повернення або передачу культових споруд і майна у власність релігійних організацій підвідомчі господарським судам, за виключеннями, встановленими законодавством. Так, згідно зі ст. 17 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», рішення місцевих органів державної виконавчої влади про володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому ЦПК України. Таким чином, встановивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен відмовити в його ухваленні з посиланням на п. 1 ст. 62 ГПК України. Такий самий порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статут релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (ст. 16 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації»).

Не підлягають розгляду господарським судом також позови релігійних організацій про витребування культової будівлі та майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод в користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі або майна релігійної організації у володіння або користування, оскільки, згідно з п. 10 ст. 18-1 Закону України «Про виконавче провадження», таке рішення є виконавчим документом і згідно з п. 14 ст. 3 вказаного Закону підлягає виконання Державною виконавчою службою.

Підвідомчі господарським судам також спори, що виникають у процесі управління корпоративними правами. Згідно зі ст. 167 ГК України, корпоративними правами є права особи, частка якої визначається в статутному фонді (майні) господарської організації, включаючи правомочність на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої згідно із законом, а також інша правомочність, передбачена законом і статутними документами.

Визначення корпоративних прав міститься також у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затвердженої Постановою Правління НБУ № 122 від 16.08.1999 р. У згаданих нормативних актах корпоративні права визначені як право власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, включаючи право на управління та отримання відповідної частини прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації згідно з чинним законодавством. Крім того, п. 1.8 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» додає до вказаного вище визначення «незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах», тобто прямо називає корпоративними правами також права засновників (власників статутного фонду) юридичної особи, статутний фонд якої не розподілений на частки (державні та приватні підприємства), а також юридичної особи, статутний фонд якої розподілений на частки, але вони належать одному власнику (корпоратизовані підприємства).

Справи, пов’язані з питаннями корпоративного управління, можна поділити на дві групи: 1) справи, пов’язані з особливостями управління державними корпоративними правами (державні підприємства та корпоратизовані підприємства); 2) справи, пов’язані з управлінням корпоративними правами інших форм власності.

Залежно від категорії спорів, які розглядаються судом, їх можна класифікувати таким чином:

– спори про визнання недійсними засновницьких документів та / або внутрішніх нормативних актів повністю або частково;

– спори про визнання недійсними рішень органів господарських товариств (загальних зборів акціонерів, наглядової ради, правління) або рішень державних органів, уповноважених управляти державними корпоративними правами.

Учасниками у справах вказаної категорії найчастіше є юридична особа (емітент корпоративних прав) і власники цих корпоративних прав. У деяких категоріях справ стороною у справі може виступати Фонд державного майна України як єдиний державний орган, уповноважений управляти державними корпоративними правами.

Згідно зі ст. 123 ГПК України, іноземні підприємства та організації мають право звернення до господарських судів згідно зі встановленою підвідомчістю та підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та інтересів, що охороняються законом.

Ч. 1 ст. 12 ГПК України спеціально обумовлено, що непідвідомчі господарським судам справи у:

- спорах про приватизацію державного житлового фонду;

- спорах, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

- спорах про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

- спорах, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

- інших спорах, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Це положення закону засноване на тому, що для розгляду вказаних питань потрібні не тільки юридичні знання, але й знання в інших галузях науки, а також на тому, що розгляд таких питань віднесений до компетенції спеціально створених для цього органів.

2. Справи про банкрутство розглядаються господарськими судами за правилами, встановленими ГПК України, з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», зокрема розділом II цього Закону «Провадження у справах про банкрутство». Ст. 6 вказаного Закону встановлюються підвідомчість, підсудність, прав і підстави порушення справи про банкрутство.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцем знаходження боржника. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор. Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безперечні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником впродовж 3 місяців після встановленого для їх погашення терміну, якщо інше не передбачене Законом.

Згідно з роз’ясненням Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безперечності вимог кредитора, який ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення всіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Всі вказані процедури складають цілісне та відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у разі неплатоспроможності боржника.

Підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство є письмова заява кого-небудь з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

У відповідності до п. 2 ст. 121 Конституції України і п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», прокурори також мають право звертатися до господарського суду із заявами на користь громадян і держави в порядку, передбаченому Законом. Повноваження прокурора визначаються ст. 29 ГПК України.

Сторонами у справах про банкрутство є кредитори, а у випадках, передбачених ст. 11 Закону України, – збори або комітет кредиторів і боржник (після винесення ухвали у порядку, передбаченому ст. 13 Закону, боржник отримує статус банкрута).

Кредиторами, що мають право порушити справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, підтверджені наявними належними документами майнові вимоги до боржника, окрім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Вказані документи повинні свідчити про те, що боржник не в змозі задовольнити впродовж одного місяця визнані ним претензійні вимоги або погасити борг за виконавчими документами.

Кредиторами у розумінні Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є органи державної податкової і контрольно-ревізійної служби, оскільки вони уповноважені державою здійснювати її функції щодо стягнення недоїмок і фінансових санкцій з платників до державного бюджету, державних цільових або позабюджетних фондів.

Суб’єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані в установленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема, державні підприємства, підприємства з часткою державної власності в статутному фонді, підприємства, закріплені за якими об’єкти згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації. Так, суб’єктами банкрутства можуть бути споживчі кооперативи і сільськогосподарські виробничі кооперативи. Ст. 18 Закону України «Про споживчу кооперацію» передбачена можливість визнання банкрутом тільки споживчого товариства, тому союз споживчих товариств не може бути суб’єктом банкрутства, окрім випадків реєстрації його як суб’єкта підприємницької діяльності.

Не можуть бути суб’єктами банкрутства відокремлені підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення та підрозділи). Крім того, згідно зі ст. 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», не може бути суб’єктом банкрутства казенне підприємство. Оскільки, згідно з ч. 3 ст. 2 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи не мають на меті отримання прибутку, на них не розповсюджується дія Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Згідно з п. 3 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», боржник може звернутися до господарського суду за власною ініціативою у разі його фінансової неспроможності або загрози такій неспроможності. Ініціація боржником порушення справи про банкрутство однозначно свідчить про відсутність між боржником і його кредиторами спору про наявність і несплату (реальну або потенційну) боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини. Тому від боржника не вимагається подання доказів несплати його боргів на момент звернення до господарського суду.

3. Господарським судам підвідомчі також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.