3. Передача спорів на розгляд третейських судів

Підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), окрім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, які виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Можливість здійснення захисту прав третейськими судами передбачена Законом України від 11.05.2004 р. «Про третейські суди». Третейський суд – це недержавний незалежний орган, який утворюється за угодою або відповідним рішенням зацікавлених фізичних та / або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом України «Про третейські суди», для вирішення спорів, які виникають з цивільних і господарських правовідносин.

Юридичні та / або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних або господарських правовідносин, окрім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам вказаного Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до ухвалення компетентним судом рішення про спору між тими самими сторонами, з того самого предмету і на тих самих підставах.

Третейські суди у порядку, передбаченому Законом «Про третейські суди», можуть розглядати будь-які справи, які виникають з цивільних і господарських правовідносин, за виключенням:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) справ у спорах, які виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов’язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають з сімейних правовідносин, окрім справ у спорах, що виникають зі шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

6) справ, однією зі сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа або організація, казенне підприємство;

7) інших справ, які згідно із законом підлягають вирішення виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

8) справ, коли хоча б одна зі сторін спору є нерезидентом України.

В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди і третейські суди для вирішення конкретної спору (суди ad hoc). Всі вони утворюються без статусу юридичної особи.

4. Поняття та види підсудності

Якщо норми про підвідомчість встановлюють коло справ, віднесених до вирішення господарськими судами як окремої системи юрисдикційних органів, то інститут підсудності дозволяє розмежувати справи, підвідомчі господарським судам, у межах системи господарських судів між окремими її елементами.

Підсудністю є коло господарських справ, вирішення яких віднесене до компетенції певного господарського суду. Отже, правила підсудності в своїй сукупності складають критерій обрання компетентного господарського суду для розгляду та вирішення конкретної господарської справи.

Розрізняють предметну, територіальну підсудність і виключну підсудність справ.

Правила предметної (родової) підсудності дозволяють визначити, господарський суд якої ланки розглядатиме справу в першій інстанції. Предметна підсудність залежить від предмету спору або суб’єктного складу сторін спірних правовідносин. Ч. 1 ст. 13 ГПК України встановлене положення, згідно з яким місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції всі справи, підвідомчі господарським судам. Більшість справ вирішуються саме в першій інстанції судами найбільш низької ланки – місцевими судами, що обумовлене необхідністю створення для осіб, що потребують судового захисту своїх прав та інтересів, якнайкращих умов для участі в судочинстві, залучення всіх зацікавлених у справі осіб.

Територіальною підсудністю є підсудність, яка визначається за місцем знаходження сторони. Територіальна підсудність дозволяє розмежувати компетенцію господарських судів одного рівня. Територіальна підсудність справ визначена ст. 15 ГПК України, згідно з ч. 1 якої справи у спорах, зокрема, про визнання договорів недійсними, розглядаються господарським судом за місцем знаходження сторони, зобов’язаної за договором зробити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

У зв’язку з цим виникає питання щодо визначення територіальної підсудності справ у спорах про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами у цих договорах (прокурорів, органів державної податкової служби тощо), коли відповідачами вказані обидві сторони того або іншого договору.

Згідно з Інформаційним листом Вищого господарського суду України від 26.03.2002 р. «Про деякі питання практики визначення підсудності справ і передачі справ з одного господарського суду до іншого господарського суду», у разі, коли договором, що є предметом спору, передбачені відповідні обов’язки обох сторін, то територіальна підсудність у таких випадках повинна визначатися згідно з ч. 3 ст. 15 ГПК України, і розгляд справи здійснюється тим господарським судом, в який звернувся позивач.

Ч. 2 ст. 15 ГПК України передбачено, що справи у спорах, які виникають при виконанні господарських договорів і з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцем знаходження відповідача. У даному випадку мова йде про загальну територіальну підсудність, яка формує основне правило розмежування компетенції однорівневих господарських судів. Згідно з цим правилом, господарський позов подається до суду за місцем перебування (місцем знаходження) відповідача. Загальна територіальна підсудність встановлена на користь відповідача, якому зручніше підготуватися до захисту за місцем свого знаходження.

ГПК України встановлює альтернативну підсудність або підсудність за вибором позивача. Це означає, що позивачеві надається можливість вибору господарського суду, в який може бути поданий позов. Так, ч. 3 ст. 15 ГПК України визначає, що справи у спорах за участю декількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцем знаходження одного з відповідачів за вибором позивача.

Крім того, цією статтею встановлено, що справи у спорах за участю боржника та стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягнутого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцем знаходження відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Місце розгляду справи у господарському спорі, в якому однією із сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва і Севастополя, визначає Вищий господарський суд.

Справи про банкрутство, згідно з ч. 6 ст. 15 ГПК України, розглядаються господарським судом за місцем знаходження боржника. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», суб’єктами банкрутства можуть бути тільки юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності. Тому справи про банкрутство порушуються виключно відносно юридичних осіб, а не їх відокремлених підрозділів (філій, представництв, відділень). Згідно з ч. 6 ст. 15 ГПК України, справи про банкрутство розглядаються господарськими судами за місцем знаходження боржника, тобто юридичної особи, а не його відокремленого підрозділу (філії, представництва, відділення).

Вищий господарський суд України в своєму листі від 20.12.1995 р. «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про банкрутство» вказав, що порушена помилково справа про банкрутство відокремленого підрозділу юридичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності підлягає припиненню з посиланням на ст. 80 Кодексу і п. 19 роз’яснень Президії Вищого арбітражного суду України від 15.04.1993 р. № 01-6/481 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про банкрутство».

При непідвідомчості справи про банкрутство юридичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності даному господарському суду останній направляє матеріали справи за встановленою підвідомчості згідно з вимогами ст. 17 ГПК України.

Територіальна підсудність має виключення, які охоплюються поняттям виключної підсудності. Виключна підсудність робить неможливим вибір позивачем іншої підсудності, ніж та, яка встановлена господарським процесуальним законом для розгляду даної категорії спорів.

Згідно з ч. 1 ст. 16 ГПК України, віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договорів перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу. Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у користуванні майном, згідно з ч. 2 ст. 16 ГПК України, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

У роз’ясненні Вищого господарського суду України від 08.02.1996 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» вказується, що місцезнаходження майна повинно бути достовірно встановленим і підтвердженим документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження, підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі ст. 15 ГПК України.

Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності за правилами ч. 3 ст. 16 ГПК України розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення. Якщо однією зі сторін у справі про право власності на майно, або про витребування майна з чужого незаконного володіння, або про усунення перешкод в користуванні майном є найвищий або центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, такі справи, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

Вищий господарський суд України в своєму Інформаційному листі від 26.03.2002 р. «Про деякі питання практики визначення підсудності справ і передачі справ з одного господарського суду до іншого господарського суду» вказав, що при застосуванні правила підсудності, встановленого ч. 4 ст. 16 ГПК України, виникає питання про визначення підсудності відповідних справ у випадку, якщо позивач вказує центральний орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача разом з іншими відповідачами без достатніх на це підстав.

У такому разі, якщо позивач з якихось причин вважає, що одним з відповідачів у справі повинні бути центральний орган виконавчої влади або державна адміністрація, та у зв’язку з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або у разі передачі відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останнього в процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача має право вирішити питання про виключення центрального органу виконавчої влади або державної адміністрації з числа відповідачів (ст. 24 ГПК України). Якщо у такому разі справа стала підсудною іншому господарському суду, вона, згідно з ч. 3 ст. 17 ГПК України, повинна бути розглянута господарським судом міста Києва.

При виникненні питання про підсудність зустрічних позовних заяв у справах, які віднесені до виняткової підсудності господарських судів, згідно з ч. 4 ст. 16 ГПК України, Вищий господарський суд України у своєму Інформаційному листі від 11.04.2005 р. «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, зачеплених в доповідних записках про роботу господарських судів в 2004 році», вказав, що у вирішенні відповідного питання потрібно виходити з того, що за змістом ч. 1 ст. 60 ГПК України зустрічний позов завжди розглядається спільно з первинним позовом у тому самому суді, у провадженні якого знаходиться справа за первинним позовом, включаючи випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організацією, вказаною в ч. 4 ст. 16 ГПК України.