1.Історія становлення науки про політику. Основні напрямки в сучас.Пол-гії.

1857 р. – Френсіс Лейбер прочитав перший курс полі-ої теорії у Колумбійському університеті. Створено 1 кафедру політичної науки.

1903 р. – створено Американську Асоціацію політичної науки, в рамках якої об’єдналися вчені, які займалися політичними дослідженнями.

1948 р. – у Парижі відбувся міжнародний колоквіум з питань політичної науки, на якому було визначено ті питання, які мають досліджувати політична наука.

1949 р. – було створено Міжнародну Асоціацію політичних наук, яка об’єднала вчених і організації, які займалися політичними дослідженнями.

Основні напрямки політичної науки:

1.Інституціоналізм – першочергова увага приділяється дослідженню політичних інститутів. Характер досліджень описовий, а не аналітичним.

2.Біхевіоралізм – це методологічна орієнтація, мета якої полягає у дослідженні політ явищ шляхом спостереження поведінки індивідів та груп. Головні переваги цього підходу: враховано психологічний аспект політики; застосування кількісних методів аналізу.

Недоліки біхевіоралізму: поза увагою дослідників залишалися ті аспекти політики, які не піддавалися кількісному аналізу; жорстка орієнтація вирішення вузьких конкретних питань не дозволяла виробити теоретичне бачення політики в цілому.

3.Структурно-функціональний аналіз передбачає з’ясування структури суспільства або будь-якої його сфери і подальше виявлення функцій, які виконують її елементи.

4.Теорія модернізації – досліджується процес переходу від традиційного суспільства до сучасного.

5. Теорія раціонального вибору - головну увагу приділяє окремому учаснику соціальної діяльності. Цим суб’єктом може бути як індивід, так і група. Діям суб’єкта приписують такі головні ознаки: вони егоїстичні; вони раціональні. Це означає, що будь-які дії суб’єкта спрямовані на досягнення користі.

6.Неоінституціоналізм – політичні інститути розуміються більш широко. Вони розуміються як певні обмеження, у рамках яких здійснюється влада. Виходячи з такого підходу, досліджуються не лише формальні владні установи, але й неформальні інститути.

2. Політика як соціальне явище: її сутність і структура

Термін „політика” походить від давньогрецького слова „поліс” (місто-держава) та його похідних. Єдиного визначення поняття „політика” немає.

Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса. Вебер вважав, що політика — це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах. Він розрізняв політику у широкому та вузькому розуміннях: у широкому — це політичні відносини, пов’язані з управлінням окремими сферами суспільного життя, а у вузькому — керівництво політичною організацією, передовсім державою. Д.Істон розглядає політику як реалізований владою розподіл цінностей.

Політика – це діяльність у сфері відносин між соціальними групами, метою якої є завоювання, утримання та використання державної влади.

Структуру політики становлять суб’єкти політики, об’єкти політики, політична діяльність, політичні відносини, політичні інтереси, політична свідомість, політична психологія, політична культура, і крім того, виділяють нормативний аспект. Під суб’єктами політики розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і самостійно. Є три рівні суб’єктів політики: соціальний (індивіди, класи, натовп, корпоративні групи); інституційний (партії, органи державної влади, суспільні організації); функціональний (армія, органи розвідки, опозиція).

Об’єктами політики виступають суспільні явища, на які спрямована діяльність суб’єктів політики, зокрема влада. Суб’єкти, здійснюючи політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з приводу використання влади. Ці взаємодії будуть керуватися політичними інтересами учасників, які є безпосередньою спонукальною причиною політичної активності. Нормативний аспект виражений конституціями, законами, програмними документами партій і політичних рухів. Політика може бути різних видів: економічна, соціальна, культурна, правова та державна. У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань, політика поділяється на внутрішню і зовнішню.