11. Політичне вчення м. Вебера

Вебер був автором теорії раціональної бюрократії. Найефективнішою системою державної організації він вважав бюрократію, оскільки вона ґрунтується на строгому розділенні обов'язків, професіоналізмі і дисципліні. Для ідеального типу бюрократія характерні:

- розподіл праці, обумовлений правами і законами;

- підкорення нижчих посадовців;

- призначення службовців на основі професійної кваліфікації, а не через вибори;

- оплата праці працівників відповідно до рангу;

- робота в державній установі є основним заняттям;

- службовець не є власником установи, в якій працює.

Наявність цих правил привносить одноманітність в діяльність державних органів, чітко визначає відповідальність кожного інституту держави, обмежує свавілля начальника відносно підлеглого.

Слід зазначити, що раціональна бюрократія - всього лише виконавський орган, за допомогою якого реалізується управлінська функція держави. Вона не ухвалює політичних рішень, її задача - виконання розпоряджень політичної еліти.

Вебер також пропонував інші шляхи забезпечення стабільності. Не сподіваючись на інститути представницької демократії, він бачив вихід в посиленні авторитарної влади харизматичного лідера, якого відрізняють виняткові здібності, доблесть, що викликає до нього з боку населення абсолютну відданість і віру. М.Вебер запропонував теорію плебісцитарної демократії, в якій харизматичний лідер спирається на пряму підтримку народу в боротьбі проти бюрократії, що посилюється і не підзвітна ні перед ким. Ідея плебісцитарної демократії замислювалася для забезпечення єдності суспільства та його стабільності. Проте на практиці ця ідея привела в Німеччині до встановлення фашистської диктатури в 30-х роках ХХ століття.

12. Соціально-політична доктрина ісламу. Сутність халіфату

Концепція халіфату як мусульманської форми правління виникає протягом 9-11 ст. Серед вчених, що її розробляли, Аль-Маварді, Ібн Таймія. Основне питання, що потребувало вирішення – як керувати державою у відповідності до волі Аллаха. Оскільки релігія є визначальною у соціально-політичному житті. Ця проблема викликана тим, що в релігійних джерелах ісламу немає прямих вказівок щодо суспільного устрою. Так, в Корані лише 2 згадки з цього приводу: община має підкорюватися носію влади; правитель має радитись з підданими.

В цих умовах для створення концепції за зразок форми управління взято реальну практику правління Мухаммеда. Базовий постулат – це те, що джерелом влади є Аллах. Він довіряє владу людям, тобто общині мусульман. Тут постає питання: хто має право на владу. Виникають такі концепції:

1. Влада може належати представникам племені пророка;

2. Тільки представникам родини пророка за чоловічою лінією.

Утверджується перша концепція, згідно з якою община вибирає гідного заступника пророку – халіфа. Він поєднує світську і духовну владу у своїх руках. Але він не править необмежено. Шаріат – божественне право – це норми, які обмежують халіфа. Як стверджується в Корані, завжди при халіфі функціонує виборний орган. Завдання общини – беззаперечна покора. Але це тільки теоретична модель, як проіснувала лише за правління 4-х послідовників пророка. Надалі правління стає династичним, а також світська влада відходить до султана. Халіфу ж лишається лише духовна.