33. Перший професійний історик України Микола Костомаров.

Микола Костомаров належить до найвидатніших учених середини XIX ст. й до засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого почався самостійний український суспільно-політичний рух.

Народився він 4 травня 1817 р. в селі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Походження зумовило певну двозначність долі хлопчика. Він з'явився на світ до шлюбу місцевого поміщика Івана Костомарова із кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Мильниковою, і за законами Росії був кріпаком власного батька. Іван Петрович, капітан, учасник взяття Ізмаїла, 1790 р. пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. Він належав до відомого з середини XVI ст. дворянського роду і вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчив французьку, в оригіналі читав Вольтера, Дідро, інших просвітителів, але залишався жорстоким кріпосником. Уже немолодий, він відіслав Тетяну вчитися до Москви у приватний пансіон, бажаючи з нею одружитися. Обвінчалися вони у вересні 1817-го, вже маючи сина.

Раптова смерть батька 14 липня 1828 р. поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола, як кріпак батька, перейшов у спадок його найближчим родичам — Ровнєвим. Ті були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили "місце" в передпокої. Лакеї зловтішно говорили йому: "Годі панствувати, Миколко, — ти ж бо такий холоп, як і ми!"

Юнака цікавили різні сфери гуманітарних знань. Він вивчав давні й нові мови, цікавився античною історією, німецькою філософією, новою французькою літературою, вчився гри на фортепіано, віршував. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на історичний процес відіграв професор кафедри грецької словесності Михайло Лунін. Його лекції захоплювали: саме він викликав у Костомарова "переворот. В університетські роки Микола дуже багато читав. Перевантаження навіть позначилось на його здоров'ї — ще тоді значно погіршився зір. У січні 1837-го Костомаров склав іспити з усіх предметів і 8 грудня 1837 року був затверджений у статусі кандидата.

У 1840 році М. Костомаров склав магістерські іспити і взявся до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 р. Друга дисертація Костомарова, підготовлена за півтора року, називалася "Про історичне значення російської народної поезії". Ідеологічних закидів тепер не було, тож вона була успішно захищена 1844 р. Костомаров одержав звання магістра й зосередився на науковій праці та педагогічній діяльності. Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького.

Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала талановиту молодь, зокрема, В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша й О. Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 р. вони створили слов'янофільське українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався й Тарас Шевченко. Він наїжджав до Києва з Петербурга від 1843 р. й остаточно перебрався сюди навесні 1845-го. Своє завдання "братчики" бачили в поширенні передових ідей "слов'янської взаємності". Незабаром був написаний статут товариства, що передбачав повну свободу віросповідання, "відкидання єзуїтського правила про освячення засобів метою", вивчення слов'янських мов і культур.

Більшість кирило-мефодіївців, зокрема й Костомаров, були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос мав у них характер майже релігійної віри. Але якщо М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський були швидше слов'янофілами, то П. Куліш і Т. Шевченко утворювали патріотично-українське крило.

Програмні документи кирило-мефодіївців, і насамперед написана Костомаровим "Книга буття українського народу", відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема "Книги народу польського і пілігримства польського" А. Міцкевича, виданої в Парижі 1832 р.

Кирило-мефодіївці виклали свої ідейно-політичні ідеали і прагнення в кількох програмних документах-прокламаціях: "До братів українців" та "До братів великоросів і поляків"; у Статуті і згадуваній "Книзі буття..." Вони прагнули перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність і волю людей.

14 червня 1847 р. Костомарову, який перебував у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Аліною Крагельською. Познайомилися вони в жіночому пансіоні, де Костомаров викладав. Вихованки прозвали свого вчителя Опудалом Морським, що не заважало їм захоплюватися його знаннями й талантом оповідача. Аліна полонила Костомарова своєю жвавістю, безпосередністю і щирою обдарованістю, її грою на фортепіано захоплювався навіть Ференц Ліст, який відвідав Київ із гастролями.

Арешт Костомарова різко все змінив. Микола Іванович боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Посприяла їхньому розриву й мати нареченої. Шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років.

Одночасно з Костомаровим був арештований М. Гулак, а незабаром — Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович та інші кирило-мефодіївці. Для проведення слідства всі вони були відправлені до Петербурга, згодом — засуджені. Але, як на мірки миколаївського часу, здебільшого (крім Т. Шевченка, засланого рядовим до Оренбурга, а потім до Новопетровського укріплення, із забороною писати і малювати) — без зайвої жорстокості. Граф Орлов розумів, що ніякої політичної роботи кирило-мефодіївці так і не почали, обмеживши діяльність періодичними зустрічами, складанням і обговоренням документів. Цікаво, що під час слідства засудженим допомагали самі ж службовці із жандармського корпусу, підказуючи, як правильніше поводитися на допитах.

24 червня 1848 p., відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов. Рік в'язниці не минув для Миколи Івановича даремно. За кілька місяців ув'язнення він вивчив грецьку й іспанську мови, й тепер легко міг читати Гомера й Кальдерона в оригіналі.

Як людина вразлива і слабка здоров'ям, Микола Іванович важко переносив удари долі, що сипалися на нього, особливо невдачу зі шлюбом. Але світогляд його майже не змінювався.

1858 р. Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки.

Навесні 1859 р. Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету У листопаді він почав читати лекції. Вступна лекція в університеті запам'яталася йому над усе: "Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки й винесла з університетського приміщення до екіпажа". Хтось із сучасників точно зазначив: "Лекції Костомарова кликали на площу!" Вплив ученого на петербурзьку інтелігенцію був величезним.

У північній столиці він зустрівся зі старими київськими друзями П. Кулішем і В. Білозерським, які повернулись із заслання. Разом вони створили й очолили петербурзьку українську "Громаду", в ідейному спектрі якої Костомаров обстоював принципово ліберальні погляди. У 1861—1862 pp. петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв'язки з аналогічними гуртками в Києві та інших містах України, видавали журнал "Основа". У ці роки Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма ліберальними й демократичними діячами, листувався з лідером російської політичної еміграції О. Герценом і регулярно друкувався в його "Колоколе", що видавався в Лондоні. На його сторінках без цензурних обмежень, на тлі найгострішого польсько-російського протистояння початку 1860-х pp., Костомаров опублікував гострі історико-публіцистичні статті "Правда москвичам про Русь" і "Правда полякам про Русь".

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 p., Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. На знак протесту Костомаров подав 1862 р. у відставку, чим викликав гнів начальства..

Він цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 р. брав активну участь у періодичному виданні томів (їх вийшло 15) зібрань документів з історії України та Білорусі XIV—XVII ст. під загальною назвою "Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані й видані Археографічною комісією". Основними працями його життя стали "Богдан Хмельницький" (перше видання вийшло в 1857 p., третє, у трьох томах, — у 1876-му), "Руїна" (1879—1880), присвячена трагічним подіям по смерті вождя визвольної війни, "Мазепа" і "Мазепинці" (1882—1884), а також фундаментальна праця "Руська історія в життєписах її найважливіших діячів" (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене "Північноруське народоправство" (1863) і "Смутний час Московської держави" (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка "Останні роки Речі Посполитої". Ці та інші численні роботи, як і мужня громадянська позиція, забезпечили Костомарову повагу й визнання громадськості, почесне місце в українській культурі.

1873 p., розлучені долею багато років тому, Микола Іванович і Аліна Крагельська зустрілися знову. Він — так і не одружений самотній "дід", вона — вдова і мати трьох дітей. 9 травня 1875 р. вони обвінчались і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

Фатальним чином вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восени 1881 p., переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був збитий ломовим візником. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січня 1885 р. Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж — цього разу просто під аркою Генерального штабу.

6 квітня , у день пам'яті св. Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Лікар давав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові, куди багато років поспіль приходила вся освічена громадськість Петербурга.

Поховали Миколу Івановича 11 квітня 1885 р. на Волковому цвинтарі. Серед тих, хто прийшов провести його в останню дорогу, було дуже багато студентів.

Роль Костомарова в розвитку української та російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, який радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

"Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.