12. Організаційно-педагогічна робота класного керівника. Умови підвищення ефективності виховної роботи класного керівника.

Класні керівники — педагоги, які постійно спілкуються з учнями, закріпленими за ними, різнобічно впливають на них і водночас працюють за предметною системою. Тоб­то, крім викладання певного предмета він дбає про об'єд­нання зусиль учителів, які працюють у певному класі, координацію їхніх вимог для поліпшення результатів ви­ховної та навчальної роботи з учнями класу.

Завдання і зміст виховання всебічно розвиненої осо­бистості визначають функції класного керівника:

— забезпечувати оптимальні умови для всебічного гармо­нійного розвитку вихованців, їх самореалізації;

— у співдружності з батьками, вчителями, дитячими громадськими організаціями здійснювати всебічне вихо­вання школярів у процесі навчально-виховної роботи в школі та за її межами;

— систематично аналізувати індивідуальні анатомо­фізіологічні і соціально-психологічні особливості розвит­ку учнів класу; давати рекомендації іншим учителям, бать­кам щодо необхідності враховувати індивідуальні та віко­ві особливості розвитку кожного вихованця;

— здійснювати організацію і виховання первинного уч­нівського колективу, всебічно вивчати динаміку його розвит­ку, координувати діяльність учителів які працюють у класі;

— організовувати виховні та організаційні заходи для створення оптимальних умов, які сприяли б зміцненню та збереженню здоров'я учнів;

— здійснювати організаційно-виховну роботу з учня­ми, батьками та учителями для формування в школярів старанності, дисциплінованості у процесі навчальної діяль­ності з урахуванням їх індивідуальних можливостей;

— організовувати позакласну виховну роботу з учня­ми, сприяти залученню їх до роботи позашкільних дитя­чих виховних закладів, дитячих громадських організацій;

— здійснювати цілеспрямовану організаційно-педаго­гічну роботу з батьками, забезпечувати системність у фор­муванні їх психолого-педагогічної культури;

Робота класного керівника з вивчення учнів

Основним обов'язком класного керівника є вивчення уч­нів і координація на цій основі роботи вчителів, які працю­ють з ними. Процес вивчення учнів має відбуватися з дотри­манням певних правил:

— вивчення потрібно спрямовувати на виявлення особ­ливостей фізичного, психічного і соціального розвитку кон­кретного вихованця;

— дослідження процесів розвитку школярів має трива­ти впродовж усіх років навчання;

— вихователь у процесі вивчення учнів має бути сповне­ний педагогічного оптимізму щодо їх розвитку і соціально-психологічного зростання;

— вивчення учнів має охоплювати всі аспекти їх фізич­ного, психічного і соціального розвитку;

— дослідження соціально-психічного розвитку слід здійс­нювати в природних умовах навчально-виховного процесу;

— дослідженням повинні бути охоплені усі учні, таке вивчення має стати систематичним;

— вивчення учнів поєднують з виховним впливом на них;

— вивчаючи учнів, слід акцентувати увагу на позитив­них, а не негативних рисах характеру та поведінки.

№ 13. Дидактика.

Дидактика (грец. didaktikos - повчальний) - галузь педагогіки, спрямована на вивчення і розкриття теоретичних основ організації процесу навчання (закономірностей, принципів, методів, форм навчання), а також на пошук і розроблення нових принципів, стратегій, методик, технологій і систем навчання.

Виокремлюють дві функції дидактики; науково-теоретичну та конструктивно-технологічну (В. О. Попков , О. В. Коржуєв).

Науково-теоретична функція полягає у вивченні, систематизації та узагальненні педагогічного досвіду, його науковому обґрунтуванні, поясненні на основі відкритих психологією закономірностей і механізмів пізнавального, психомоторного розвитку особистості.

Конструктивно-технологічна функція дидактики розроблення місту, ефективних методів, прийомів і засобів навчання, конструювання навчальних технологій. Вона допомагає з'ясувати, як, відповідно до об'єктивних закономірностей навчального розвитку студентів, організувати навчальний процес для забезпечення його максимальної ефективності; які форми, методи і засоби є оптимальними в конкретних ситуаціях; якими принципами і правилами слід керуватися викладачу та ін.

Навчання, викладання, учіння - основні категорії дидактики.

Навчання - спосіб організації освітнього процесу. Воно є найнадійнішим способом здобування систематичної освіти. В основі будь-якого виду чи типу навчання закладено систему "викладання - навчання".

Викладання - діяльність науково-педагогічних працівників, яка виявляється у:

■ передаванні інформації; ■ організації навчально-пізнавальної діяльності студентів; ■ наданні допомоги в разі труднощів у процесі навчання; ■ стимулюванні інтересу, самостійності й творчості студентів; ■ оцінці навчальних досягнень студентів.

Учіння — діяльність студента, що складається з:

■ засвоєння, закріплення і застосування знань, навичок і вмінь;■ самостимулювання до пошуку, розв'язання навчальних завдань, самооцінки навчальних досягнень; ■ усвідомлення особистісного змісту і соціальної значущості культурних цінностей і людського досвіду, процесів і явищ навколишньої дійсності.

Стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі:

відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров'я, забезпечення пріоритетності розвитку людини, відтворення й трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків;

виведення освіти в Україні на рівень освіти розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад; подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів; глибокої демократизації традиційних навчально-виховних закладів; формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти.

№ 14.Специфічні Особливості процесу виховання на прикладі Макаренка і Сухомлинського

Досить специфічним методом виховання є покарання.

Покарання — це метод виховання, що передбачає вплив педагога на особистість вихованця з метою осудження чи гальмування його негативних дій і вчинків. У педагогічній теорії та практиці ставлення до цього методу не однозначне. Авторитарна педагогіка особливо була схильна до широкого використання покарань у навчально-виховній роботі з дітьми і суспільства взагалі. Такий підхід був спрямований на пригнічення особистості та формування "соціального раба".

Тому не дивно, що В.О. Сухомлинський сміливо (для свого часу) висунув тезу — виховання без покарання. З погляду теорії ця теза не викликає заперечень. Проте з погляду реальної дійсності навряд чи можна уникнути покарань. При цьому треба усвідомлювати, що покарання не повинне нести на собі тягар "кари" в традиційному розумінні з позицій авторитарної педагогіки, що спрямоване на пригнічення особистості, приниження її гідності. Педагогічне покарання має виступати як вид вимоги, як засудження. A.C. Макаренко мав рацію, коли писав: "Розумна система покарання не тільки законна, а й необхідна. Вона допомагає сформуватися міцному людському характеру, виховує почуття відповідальності, людську гідність, вміння опиратися спокусі переборювати її.

У процесі застосування покарань (стягнень) треба насамперед дотримуватися тактовності, щоб не ранити своїми діями душу вихованця. Тут доречний девіз лікаря "Не зашкодь!" І головне — покарання не повинні переважати заохочення. Треба виходити з об'єктивних реалій: дитина, не маючи достатнього соціального досвіду, вступає в стосунки з іншими людьми і припускається помилок. Це природно. То чи варто стояти над дитиною з "педагогічною палицею" і весь час залякувати її? Адже насилля викликає зворотну реакцію та примножує зло.

У застосуванні покарань доречно дослухатися до порад A.C. Макаренка, який писав: "Наше покарання повинно задовольняти такі вимоги: а) воно не повинно мати метою і не повинно фактично заподіювати просте фізичне страждання; б) воно має смисл тільки тоді, якщо покараний розуміє, що вся справа в тому, що колектив захищає спільні інтереси; в) карати треба тільки тоді, якщо дійсно порушуються інтереси колективу і якщо порушник відкрито і свідомо йде на порушення, нехтуючи вимогами колективу; г) в деяких випадках покарання треба касувати, коли порушник заявляє, що він підкоряється колективу і готовий в майбутньому не повторювати своїх помилок (звичайно, коли ця заява не є прямим обманом); д) в покаранні є важливим не стільки самий зміст накладення процедури, скільки сам факт його накладення і виражений в цьому факті осуд колективу; е) покарання повинно виховувати. Покараний повинен точно знати, за що його карають, і розуміти смисл покарання". І хоча у цій думці A.C. Макаренка проглядається тенденція використання колективу як інструмента пригнічення особистості, проте педагогічний сенс вимог щодо використання покарань е.

Дещо специфічним методом виховання є метод "вибуху", який описав і запроваджував A.C. Макаренко. "Під вибухом, — зазначав A.C. Макаренко, — я зовсім не розумію такого положення, щоб під людину підкласти динаміт, підпалити і самому тікати, не чекаючи, поки людина злетить у повітря. Я маю на увазі раптову дію, яка перевертає всі бажання людини, всі її прагнення".

Метод "вибуху" передбачає вплив педагога на вихованця засобами, які є протилежними тим, що їх звично чекає від вихователя особистість. Це досить специфічний засіб впливу, який потребує від вихователя прояву особливої майстерності. Метод можна застосовувати з урахуванням таких чинників: у процесі необхідності перевиховання школярів, глибокого знання індивідуальних особливостей вихованця, досконалого володіння технікою застосування такого методу, наявності позитивного соціального клімату, в якому перебуває вихованець.

Ми переконані, що метод "вибуху", можливо, був доцільним у тих специфічних умовах, коли працював A.C. Макаренко. В умовах переходу до будівництва відкритого, демократичного, громадянського, гуманістичного суспільства його використання є недоцільним.

№ 15.Назвіть основні ознаки комунікативної культури вчителя і на конкретному прикладі покажіть їх вплив на навчально-виховний процес.

Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості.

Володінню мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися. А.С. Макаренко зазначав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість. Мовлення вчителя - це мовлення, пристосоване для розв'язання специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності, спілкуванні.

Мовлення вчителя буває у двох різновидах - у монолозі (монологічне мовлення).

Аналізуючи мовлення педагога, часто використовують вираз "комунікативна поведінка".

В сучасній науковій літературі під комунікативною поведінкою розуміють таку організацію мовлення й відповідно до нього невербальної поведінки вчителя. Яка впливає на створення емоційно-психологічної атмосфери педагогічного спілкування, на характер взаємин між учителем та учнями, на стиль їхньої діяльності.

Вимоги до комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені функціями, які воно виконує в педагогічній діяльності. Головними серед них виступають такі:

1) комунікативна - встановлення і регуляція взаємовідносин між учителем і учнем, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку учнів.

2) Психологічна - створення умов для забезпечення психологічної свободи учня, прояву індивідуальної своєрідності його особистості; зняття соціальних затисків, які заважають цьому.

3) Пізнавальна - забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації учнями, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань.

4) Організаційна - забезпечення раціональної організації навчально-практичної діяльності учнів.

За яких умов мовлення вчителя може бути інструментом продуктивного розв'язання педагогічних завдань?

По-перше, професійне мовлення вчителя повинно відповідати вимогам культури мови. Це важливий показник рівня його інтелігентності, освіченості, загальної культури.

По-друге, професійне мовлення вчителя має бути своєрідною "словесною дією", мета якої - здійснення інтелектуального, емоційно-вольового, морального впливу на учнів.

Третя умова ефективності професійного мовлення вчителя - його спрямованість, зверненість до учнів.

Компоненти техніки мовлення - голос, темп, дикція, інтонація - визначаються як акустична система відтворення людини людиною. Вони виконують при цьому важливі функції: створюють імідж людини, який закріплюється у свідомості довколишніх; дають змогу виявити психічну індивідуальність людини, визначити її емоційний стан.

Існуються такі шляхи у формуванні мовленнєвої культури:

1. Самоконтроль і розвиток культури мовлення, створення установки на оволодіння літературною мовою в різних ситуаціях спілкування.

2. Самоконтроль і розвиток умінь виразного мовлення.

3. Самоконтроль і розвиток комунікативних умінь, здібностей, соціальних установок у спілкуванні.

4. Розвиток загальних психофізичних особливостей своєї особистості, які є передумовою оволодіння вміннями професійно-педагогічного мовлення.