49. Мова та мовлення. Види мовлення. Функції мовлення.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним, неповторним.

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

Мо́влення — спілкування людей між собою за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення по радіо чи телебаченню.

Термін “мовлення” позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст – усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.

Усне мовлення. Таке мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв'язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його прийом; 2) говоріння й аудіювання. Говоріння – це озвучення думки, кодовий перехід з мислиннєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідна гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання - це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання – мислиннєвий код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв'язку. Недоліками можна назвати різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування.

Письмове мовлення. Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо – це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо – це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка запису – накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило). Інший вид письмового мовлення – це читання (вголос і про себе). Процес читання – це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті.

№ 50. Емоції та почуття, їх характеристики, види.

Часто слова «емоція» та «почуття» використовують як синоніми. Проте ці поняття необхідно відрізняти. Почуття - це внутрішнє відношення людини до того, що відбувається в її житті, що вона пізнає або робить, яке переживається в різноманітній формі. А емоція, в більш вузькому значенні, - це безпосереднє, тимчасове переживання якогось певного більш постійного почуття.

ЕМОЦІЇ - безпосередні, ситуативні переживання якогось більш менш постійного почуття. Так, емоція це не любов, наприклад, до живопису, а той стан захвату, який виникає в людини, коли вона дивиться на витвори цього мистецтва.

Звернемося до почуттів. У порівнянні з емоціями почуття є більш стійкими психічними явищами, що мають чітко виражений предметний характер. Почуття завжди відноситься до когось чи до чогось та виражають відношення до цього людини. Виникають почуття у результаті узагальнення емоційного досвіду. З’являються почуття пізніше, ніж ситуативні емоції, та залежать від виховних впливів більше ніж емоції. Тепер же вони , а не безпосередньо події. що відбуваються , надають певного емоційного забарвлення переживанням людини. Наприклад, почуття відповідальності виховательки дитячого садка за доручених їй дітей забарвлює всі її емоційні переживання, пов’язані з ними: радість за досягнення малюків, тривога за їх здоров’я, тощо.

Як ми бачимо, емоції та почуття тісно пов’язані один з одним. Для свого виникнення і прояву почуття потребують емоцій, тобто емоція – це фаза виникнення і протікання почуттів. А почуття виступають фазою розкриття, виявлення і прояву емоцій. На емоціях, як на безпосередніх переживаннях, формується ставлення. А почуття і є саме ставленням.

Одним з найбільш загальних є поділ емоцій (в залежності від модальності переживання) на позитивні, негативні та нейтральні.

Різні дослідники по різному класифікують емоції в залежності від сфери явищ, що визначають їх виникнення.

Пригадуєте, ми вже трохи про них говорили. Тут ще потрібно відмітити, як саме відбувається такий поділ. Якщо певні предмети, явища оточуючого світу відпоповідають нашим потребам,вони викликають в нас позитивне відношення та, відповідно, виникають позитивні емоції. Якщо ж те, що відбувається не не відповідає нашим потребам, то виникає негативне відношення та негативні емоції. Існують й інші класифікації емоцій.

Наступний поділ емоцій відбувається за характером впливу на організм. Тут виділяють стенічні та астенічні емоції.

СТЕНІЧНІ ЕМОЦІЇ (від грецького слова “стенос’- сила) підвищують активність,енергію та життедіяльність, викликають підйом та бадьористь. Це радість,захоплення, ненависть.

АСТЕНІЧНІ ЕМОЦІЇ (від грецького слова “астенос’- слабкість, безсилля) зменшують активність та енергію людини, пргнічують життедіяльність. Це пригніченість, смуток, туга.

Наступна класифікація є однією з найбільш повних. Вона була розроблена Б.І. Додоновим. У ній виділяють наступні види емоцій:

АЛЬТРУІСТИЧНІ ЕМОЦІЇ. Виникають на основі потреби у співпраці, допомозі іншим людям: бажання приносити людям щастя і радість,хвилювання за долю кого-небудь і т.д.

КОМУНІКАТИВНІ ЕМОЦІЇ – виникають на основі потреби у спілкуванні. Це почуття симпатій, прихильності, і т.д.

ГЛОРИЧНІ ЕМОЦІЇ (від лат. “слава’), пов’язані з потребою в самотвердженні і славі: почуття гордості, переваги.

ПРАКСИЧНІ ЕМОЦІЇ, що викликаються діяльністю, її змінами, успішністю чи неуспішністю, труднощами здійснення: захоплення роботою, приємна втома, приємне задоволення від того, що справу зроблено.

ПУГНІЧНІ ЕМОЦІЇ (від лат. “боротьба’), визначаються потребою у безпеці, інтересом до боротьби: почуття спортивного азарту, спортивна злість.

РОМАНТИЧНІ ЕМОЦІЇ: устремління до всього незвичайного, таємного: почуття містичного, почуття особливої значущості того, що вібувається.

ГНОСТИЧНІ ЕМОЦІЇ (від грецьк. “знання’), пов’язані з потребою в пізнавальній гармонії: бажання проникнути у сутність явищ, подив при зіткненні з проблемою, радість відкриття істини.

ЕСТЕТИЧНІ ЕМОЦІЇ, пов’язані з ліричними переживаннями: насолода гармонієєю і красою об’єкта чи явища, насолода звуками, поетично-споглядальні переживання.

ГЕДОНІСТИЧНІ ЕМОЦІЇ пов’язані із задоволенням потреби в тісному та душевному комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями – від смачної їжі, тепла, сонця, почуття безтурботності.

АКІЗИТИВНІ ЕМОЦІЇ (від. франц. “придбання’), що породжуються інтересом, тяжінням до накопиченнь, приємне відчуття від перегляду своїх накопичень.

В структурі особистості ступінь представленності окремих видів емоцій може мати велику кількість додаткових відтінків, форм прояву, може бути індивідуальною.

Психологи нерідко користуються поняттям фундаментальних (базових, первинних) емоцій. Емоція вважається фундаментальною, якщо вона має свій власний механізм виникнення (специфічний внутрішньо детермінований нервовий субстрат), виражається ззовні особливими мімічними чи нервово-мімічними засобамии і володіє особливим суб’єктивним переживанням (феноменологічною якістю).

До фундаментальних емоцій відносяться (згідно К.Є. Ізарду):

ІНТЕРЕС – позитивна емоція,що мотивує навчання, розвиток навичок та вмінь, творчі устремління.

РАДІСТЬ – позитивне емоційне збудження, що виникає при появі можливості досить повно задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до цього моменту була невисокою чи невизначеною.

ГОРЕ – емоція зумовлена комплексом причин, пов’язаних з невідтвореними життєвими втратами.

ГНІВ. Може викликати бажання покарати, наказати.Може сприяти мобілізації сили, викликати відчуття впевненності у правильності власних дій.

ОГИДА – часто виникає разом з гнівом, але має свої власні ознаки і по-іншому переживається. Огида являє собою бажання позбавитись від когось чи від чогось.

ПРЕЗИРСТВО - емоція, що відображає втрату іншою людиною чи цілою групою своєї значущості для індивіда, переживання останнім своєї переваги в порівнянні з іншими.

СТРАХ – переживання, зумовлене отриманням прямої чи опосередкованої інформації про реальну чи уявну загрозу, очікування невдачі при здійсненні дій, обумовленої ситуацією, що виникла. Вважається, що страх являється однією з найбільших негативних емоцій. Страх може паралізувати людину, а може і мобілізувати її енергію.

ПОДИВ – різке підвищення нервової стимуляції, що виникає в наслідок несподіваних подій.Виникнення даної емоції сприяє миттєвій орієнтації всіх пізнавальних процесів на об’єкт, що викликав подив.

СОРОМ – виникає як переживання неузгодженності (дійсного чи тільки уявного) між нормою поведінки і фактичною оцінкою, прогнозування засуджуючої чи різко негативної оцінки оточуючих.Сором мотивує бажання сховатися, зникнути.

ПРОВИНА - емоція, схожа на сором, оскільки також виникає у результаті неузгодження очікуваної та реальної поведінки. Однак сором може з’являтися внаслідок будь-яких помилок, вина ж виникає при порушеннях морального чи етичного характіру, при чому в ситуаціях, в в яких людина відчуває особливу відповідальність.

№ 51. Воля, теорії волі.

Ще Аристотель увів поняття волі в систему категорій науки про душ для того, щоб пояснити, яким образом поводження людини реалізується у відповідності зі знанням, що саме по собі позбавлено спонукальної сили. Воля в Аристотеля виступав як фактор, поряд із прагненням здатний змінювати хід поводження: ініціювати його, зупиняти, змінювати напрямок і темп. Один з істотних ознак вольового акта полягає в тім, що він завжди зв'язаний з додатком зусиль, прийняттям Рішень і їхньою реалізацією. Воля припускає боротьбу мотивів. По цій істотній ознаці вольова дія завжди можна відокремити від інших. Вольове рішення звичайне приймається в умовах конкуруючих, різнонаправлених потягів, Жодне з який не в змозі остаточно перемогти без прийняття вольового рішення.

Воля припускає самообмеження, стримування деяких досить сильних потягів, свідоме підпорядкування їх іншим, більш значимим і важливим цілям, уміння придушувати безпосередньо виникаючі в даній ситуації бажання і імпульси. На вищих рівнях свого прояву воля припускає опору на духовні цілі і моральні цінності, на переконання й ідеали.

Ще одна ознака вольового характеру чи дії діяльності, регульованою волею, — це наявність продуманого плану їхнього здійснення. Дія, що не має чи плану не виконуване по заздалегідь наміченому плані, не можна вважати вольовим. «Вольова дія — це... свідома, цілеспрямована дія, за допомогою якого людина здійснює стоячу перед ним ціль, підкоряючи свої імпульси свідомому контролю і змінюючи навколишню дійсність у відповідності зі своїм задумом»1.

Істотними ознаками вольової дії є посилена увага до такої дії і відсутність безпосереднього задоволення, одержуваного в процесі й у результаті його виконання. Мається на увазі, що вольова дія звичайна супроводжується відсутністю емоційного, а не морального задоволення. Навпроти, з успішним здійсненням вольового акта звичайно зв'язане саме моральне задоволення від того, що його удалося виконати. У.Джемс із цього приводу писав наступне: «Великий світ, що оточує нас з усіх боків, задає нам усілякі питання і випробує нас усіма можливими способами. Деякі з цих іспитів ми переборюємо за допомогою неважких дій і на деякі питання відповідаємо чітко сформульованими словами. Але на самий найглибший із усіх питань, що коли-небудь, пропонуються нам світом, не допускається іншої відповіді, крім німого опору волі і стискання фібр нашого серця, коли ми як би говоримо: «Нехай так, а я все-таки буду робити от так».

Нерідко зусилля волі направляються людиною не стільки на те, щоб перемогти й опанувати обставинами, скільки на те, щоб перебороти самого себе. Це особливо характерно для людей імпульсивного типу, неврівноважених і емоційно збудливих, коли їм приходиться діяти усупереч своїм природним чи характерологічними даним.

Жодна більш-менш складна життєва проблема людини Н6 зважується без участі волі. Ніхто на Землі ніколи ще не домігся видатних успіхів, не володіючи видатною силою волі. Людина в першу чергу тим і відрізняється від всіх інших живих істот, що в нього, крім свідомості й інтелекту, є ще і воля, без якої здібності залишалися б порожнім звуком.

ТЕОРІЇ ВОЛІ

Психологічні дослідження волі в даний час виявилися розділеними між різними науковими напрямками: у біхевиористськи орієнтованій науці вивчаються відповідні форми поводження, у психології мотивації в центрі уваги знаходяться внутріособистісні конфлікти і способи їхнього подолання, у психології особистості основна увага зосереджена на виділенні і вивченні відповідних вольових характеристик особистості. Дослідженнями волі займається також психологія саморегуляції людського поводження. Іншими словами, у новітній період історії психології ці дослідження не припинилися, а лише втратили колишню єдність, термінологічну визначеність і однозначність. Разом з тим вони виявилися розширеними і заглибленими по тематиці за рахунок застосування нових понять, теорій і методів. Зараз багатьма вченими починаються зусилля, спрямовані на те, щоб відродити навчання про вола як цілісне, додати йому інтегративний характер.

Долю психологічних досліджень волі В.А.Иванников — один з вітчизняних учених, що приділяють цій проблемі значна увага, співвідносить з боротьбою двох трудно з’ясовуваних один із одним концепцій людського поводження: реактивної й активний. Відповідно до першого все поводження Людини являє собою в основному реакції на різні внутрішнє і зовнішні стимули і задача його наукового вивчення зводиться до того, щоб відшукати ці стимули, визначити їхній Зв'язок з реакціями. Для такої інтерпретації людського поведінки поняття волі не потрібно.

Визначену негативну роль у відмовленні від психологічних дослідженнях волі і згортанні їх, у твердженні реактивної концепції поводження як єдино прийнятної наукової доктрини зіграли дослідження рефлекторної поведінки: безперечних рефлексів і умовного (неоперантного) обмовлення. Рефлекс у його традиційному розумінні завжди розглядався як реакція на який-небудь стимул. Звідси і розуміння поводження як реакції. Симптоматично, що під впливом рефлекторної концепції поводження в перші десятиліття нашого століття психологія в деяких навчаннях була замінена на реактологію (К.Н.Корнілов) і рефлексологію (В.М.Бехтерев).

Відповідно до іншої концепції, що в останні кілька десятиліть набрала силу і знаходить усе більше прихильників поводження людини розуміється як споконвічно активне, а сам він розглядається як наділений здатністю до свідомого вибору його форм. Для такого розуміння поводження воля і вольова регуляція поводження необхідні. Воно не тільки вимагає повернення психології її колишньої назви як науки про внутрішній досвід, але й приділення гідної уваги проблемі волі в наукових дослідженнях людського поводження. Новітня фізіологія вищої нервової діяльності в особі таких учених, як Н.А.Бернштейн, П.Канохін, удало підкріплює і підтримує цю точку зору з боку природознавства.

Але реактивні концепції поводження, особливо в самої традиційний павловської фізіології вищої нервової діяльності, надалі сильні, і результат наукової боротьби між ними і теорією активного вольового поводження буде істотно залежати від того, наскільки психологам удасться відповідними експериментальними даними довести реальність інших, чим стимули, джерел поведінкової активності, наскільки переконливо зможуть вони пояснити різноманітні види поводження, не прибігаючи до поняття рефлексу. Великі надії в цьому зв'язку покладаються на сучасну психологію свідомості і когнітивну психологію, на новітні методи експериментального дослідження людської психіки.

Як же з обліком сказаного розуміється воля в сучасних психологічних дослідженнях? В.И.Селиванов визначає волю як свідоме регулювання людиною свого поводження, виражена в умінні бачити і переборювати внутрішні і зовнішні перешкоди на шляху цілеспрямованих вчинків і дій. У ті моменти діяльності, коли суб'єкт зіштовхується з необхідністю «перебороти» себе (емпіричний рівень виділення перешкоди, зв'язаного із суб'єктом діяльності), його свідомість на час як би відривається від об'єкта, предмета діяльності, чи партнера і переключається в плоскість суб'єктних відносин. При цьому здійснюється свідома рефлексія на різних рівнях:

1 рівень — усвідомлення суб'єктом своїх способів дій, його стану, режиму і напрямку активності; розуміння ступеня відповідності функціональної організації психіки необхідній формі діяльності;

2 рівень — активна зміна функціонування психіки вибір необхідного способу його перетворення.

Вольова регуляція діяльності є свідомими, опосередкованими цілями і мотивами предметної діяльності створення стану оптимальної мобілізованості, потрібного режиму активності, концентрації цієї активності в необхідному напрямку.

Ще один напрямок у розвитку волі виявляється в тім, що людина свідомо ставить перед собою усе більш важкі задачі і переслідує усе більш віддалені цілі, що вимагають додатки значних вольових зусиль протягом досить тривалого часу. Наприклад, школяр ще в підлітковому віці може поставити перед собою задачу розвити в себе такі здібності, до формування яких у нього немає виражених природних задатків. Одночасно він може поставити перед собою ціль зайнятися в майбутньому складним і престижним видом діяльності, для успішного виконання якого необхідно такого роду здатності. Є чимало життєвих прим-того, як люди, що стали відомими вченими, художниками-письменниками, домагалися поставлених цілей, не володіючи хорошими задатками, в основному за рахунок підвищеної работоздатності і волі.

Розвиток волі в дітей тісним образом співвідноситься зі збагаченням їх мотиваційної і моральної сфери. Включення в регуляцію діяльності більш високих мотивів і цінностей, підвищення їхнього статусу в загальній ієрархії стимулів, керуючих діяльністю, здатність виділяти й оцінювати моральну сторону чинених учинків — усе це важливі моменти у вихованні волі в дітей. Мотивація вчинку, у яку включається вольова регуляція, стає свідомої, а сам учинок довільним. Така дія завжди відбувається на базі довільно побудованої ієрархії мотивів, де верхню ступінь займає високоморальне спонукання, що дає моральне задоволення людині у випадку успіху діяльності. Гарним прикладом такої діяльності може служити наднормативна діяльність, зв'язана з вищими моральними цінностями, чинена на добровільній основі і спрямована на користь людям.

Удосконалювання вольової регуляції поводження в дітей зв'язано з їх загальним інтелектуальним розвитком, з появою мотиваційної й особистісної рефлексії. Тому виховувати волю в дитини у відриві від його загального психологічного розвитку практично неможливо. У противному випадку замість волі і наполегливості як безсумнівно позитивних і коштовних особистісних якостей можуть виникнути і закріпитися їхні антиподи: упертість і ригідність.

Особливу роль у розвитку волі в дітей по всіх перерахованих напрямках виконують гри, причому кожен вид ігрової діяльності вносить свій, специфічний внесок в удосконалювання вольового процесу. Конструктивні предметні Ігри, що з'являються першими у віковому розвитку дитини, сприяють прискореному формуванню довільної регуляції дій. Сюжетно-рольові ігри ведуть до закріплення в Дитини необхідних вольових якостей особистості. Колективні гри з правилами крім цієї задачі вирішують ще одну: Зміцнення саморегуляції вчинків. Навчання, що з'являється в останні роки дошкільного дитинства і які перетворюються в ведучу діяльність у школі, найбільший внесок вносить у розвиток довільної саморегуляції пізнавальних процесів.

№ 52. Вольова регугуляція поведінки людини.

Функцією вольової регуляції є підвищення ефективності відповідної діяльності, а вольова дія постає як свідома, цілеспрямована дія людини щодо подолання зовнішніх і внутрішніх перешкод за допомогою вольових зусиль. На особистісному рівні воля виявляється в таких властивостях, як сила волі, енергійність, наполегливість, витримка тощо. їх можна розглядати як первинні, або базові, вольові якості особистості. Такі якості визначають поведінку, що характеризується всіма або більшістю описаних вище властивостей.

Вольову людину вирізняють рішучість, сміливість, самовладання, впевненість у собі. Такі якості розвиваються звичайно в онтогенезі дещо пізніше, ніж названа вище група властивостей. У житті вони виявляються в єдності з характером, тому їх можна розглядати не тільки як вольові, але й як характерологічні. Назвемо ці якості вторинними. Нарешті, є ще третя група якостей, що, відбиваючи волю людини, пов'язані водночас з її морально-ціннісними орієнтирами. Це - відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов'язковість.

Вольова дія, необхідність у ній виникає тоді, коли на шляху здійснення мотивованої діяльності з'явилася перешкода. Вольовий акт пов'язаний з її подоланням. Попередньо, проте, необхідно усвідомити, обдумати суть виниклої проблеми.

Включення волі до складу діяльності починається з постановки перед собою запитання: “Що трапилося?”. Вже самий характер даного запитання свідчить про те, що воля тісним чином пов'язана з усвідомленням дії, ходу діяльності й ситуації. Первинний акт включення волі в дію фактично полягає в довільному залученні свідомості в процес здійснення діяльності.

Вольова регуляція необхідна для того, щоб протягом тривалого часу утримувати в полі свідомості об'єкт, над яким міркує людина, підтримувати сконцентровану на ньому увагу. Воля бере участь в регуляції практично всіх основних психічних функцій: відчуттів, сприйняття, уяви, пам'яті, мислення і мови. Розвиток зазначених пізнавальних процесів від нижчих до вищого означає набуття людиною вольового контролю над ними.

Вольова дія завжди пов'язана з усвідомленням мети діяльності, її значущості, з підпорядкуванням виконуваних дій меті. Іноді виникає необхідність надати якійсь меті особливого змісту, і в цьому випадку участь волі в регуляції діяльності зводиться до того, щоб відшукати відповідний сенс, підвищену цінність даної діяльності. В іншому випадку буває необхідно знайти додаткові стимули для виконання, доведення до кінця вже початої діяльності, і тоді вольова смислотвірна функція пов'язується з процесом виконання діяльності. У третьому випадку метою може стати навчання чогось, і вольового характеру набувають дії, пов'язані з навчанням.

Енергія і джерело вольових дій завжди так чи інакше пов'язані з актуальними потребами людини. Спираючись на них, людина надає свідомого змісту довільним вчинкам. У цьому плані вольові дії не менш детерміновані, ніж будь-які інші, тільки вони пов'язані зі свідомістю, напруженою роботою мислення і подоланням труднощів.

Вольова регуляція може включитися в діяльність на будь-якому етапі її здійснення: ініціації діяльності, вибору засобів і способів її виконання, слідування накресленому плану або відхилення від нього, контролю виконання. Особливість включення вольової регуляції в початковий момент здійснення діяльності полягає в тому, що людина, свідомо відмовляючись від одних потягів, мотивів і цілей, віддає перевагу іншим і реалізує їх всупереч моментним, безпосереднім спонукуванням. Воля у виборі дії виявляється в тому, що, свідомо відмовившись від звичного способу вирішення завдання, індивід обирає інший, іноді більш важкий, і намагається не відступати від нього. Нарешті, вольова регуляція контролю виконання дії полягає в тому, що людина свідомо змушує себе старанно перевіряти виконання дій тоді, коли сил і бажання робити це вже майже не залишилося. Особливі труднощі в плані вольової регуляції становить для людини така діяльність, де проблеми вольового контролю виникають на всьому шляху здійснення діяльності, із самого початку і до кінця.

Типовим випадком включення волі в керування діяльністю є ситуація, пов'язана з боротьбою важкопоєднуваних мотивів, кожний з яких вимагає в той самий момент часу виконання різноманітних дій. Тоді свідомість і мислення людини, включаючись у вольову регуляцію поведінки, шукають додаткових стимулів для того, щоб зробити один з потягів більш сильним, додати йому в обстановці, що склалася, більшого змісту. Психологічно це означає активний пошук зв'язків мети і здійснюваної діяльності з вищими духовними цінностями людини, свідоме надання їм набагато більшого значення, ніж вони мали спочатку.

№ 53. Характер. Теорії темпераменту. Фізіологічні основи темпераменту.

Темперамент - це індивідуально-своєрідні властивості психіки, що відображають динаміку психічної діяльності людини, і які виступають незалежно від його цілей, мотивів і змісту і залишаються майже незмінними в процесі всього життя.

Гуморальна теорія:

Поняття "темперамент" ввів Гіппократ. Під темпераментом він розумів і анатомо-фізіологічні, й індивідуальні психологічні особливості людини. Гіпократ пояснював темперамент як особливості поведінки переважанням в організмі одного з «життєвих соків» (чотирьох елементів):

- Холерик - переважання жовтої жовчі робить людину імпульсивною, «гарячою».

- Флегматик - переважання лімфи робить людину спокійною й повільною.

- Сангвінік - переважання крові робить людину рухливою й веселою.

- Меланхолік - переважання чорної жовчі робить людину сумною й боязкою.

Конституціональні теорії (соматотип):

В основі ідеї соматотипів лежить припущення про те, що поведінка або особистість визначаються фізичними характеристиками тіла. Початок епохи соматотіпірованія пов'язують з роботами Е. Кречмера, який запропонував на початку 1920-х рр.. класифікацію людського статури:

- Пікнік - широкий, з округлими формами і великою кількістю жиру, сильний і кремезний

- Атлетичний тип - мускулистий, з широкою грудною кліткою і вузькими стегнами

- Астенічний тип - довгий, тонкий і крихкий

- Диспластичний тип (дис - погано, пластик - сформований) - відхиляється від будь-якої з трьох основних категорій.

Кречмер прийшов до висновку про існування однозначного зв'язку між типами статур і психічними розладами:

- Пікнік - маніакально-депресивний психоз

- Астенік - шизофренія

- Атлетичний тип - епілепсія

Перебуваючи під впливом поглядів Кречмера, У. Шелдон запропонував теорію соматотипів, інакше зв'язувала статура з темпераментом. 3 основні вимірювання для оцінки фізичної конституції:

- Ендоморфу - м'які округлості в різноманітних частинах тіла і тенденції до домінування в його загальній структурі внутрішніх травних органів.

- Мезоморфія - пов'язана з відносним переважанням мускулатури, кісток і сполучних тканин. Це статура зазвичай виглядає важким, міцним і прямокутним, з вираженим переважанням м'язів і кісток.

- Ектоморф - довгі, тонкі кінцівки зі слабо вираженою мускулатурою.

Шелдон виділив 3 темпераментальні компоненти:

- Вісцеротонія - любов до комфорту, їжі, товариськістю і вразлива.

- Соматотонія - підвищена схильність до м'язової активності і в цілому пов'язана з жагою влади, безжальністю, яка доходить іноді до жорстокості, і любов'ю до небезпеки і ризику.

- Церебротонія - надмірна стриманість у прояві почуттів, скутість і страх соціальних контактів.

Кожен тип статури відповідає типу темпераменту:

Ектоморф - церебратонія - Тобто людина з довгими, тонкими кінцівками стриманий у вияві почуттів, скутий і боїться соціальних контактів.

Ендоморф - вісціратонія - Тобто людина з м'якими округлостями в різноманітних частинах тіла характеризується любов'ю до комфорту, їжі, товариськістю і вразлива.

Мезаморф - соматотонія - Тобто людина з переважанням мускулатури, кісток і сполучних тканин характеризується підвищеною схильністю до м'язової активності і в цілому пов'язаний з жагою влади, безжальністю, яка доходить іноді до жорстокості, і любов'ю до небезпеки і ризику.

Фізіологічні основи темпераменту

Вчення 1. П. Павлова про типи нервової системи та вищої нервової діяльності спричинило істотні зміни наукового тлумачення темпераменту. Поєднання різної міри вияву сили, врівноваженості та рухливості процесів збудження та гальмування дало підставу виокремити чотири головні типи нервової системи, а саме:

1. Сильний, врівноважений, але рухливий - жвавий тип.

2. Сильний, врівноважений, інертний - спокійний, але малорухливий тип.

3. Сильний, неврівноважений тип з переважанням збудження над гальмуванням - збудливий, нестриманий тип.

4. Слабкий тип.

Цю типологію нервової системи І. П. Павлов пов'язував з темпераментом. Вживаючи термінологію Гіппократа щодо темпераментів, він писав, що сангвінік - палкий, врівноважений, продуктивний тип, але лише тоді, коли в нього є багато цікавих справ, які його збуджують.

Флегматик - врівноважений, наполегливий, продуктивний працівник. Холерик - яскраво бойовий тип, задерикуватий, легко й швидко збуджується.

Меланхолік - помітно загальмований тип нервової системи. Для нього кожне явище в житті стає гальмівним агентом, він недовірливий, в усьому бачить погане, небезпечне.

Холеричний і меланхолійний темпераменти І. П. Павлов розглядав як крайні, в яких несприятливі ситуації та умови життя можуть викликати психопатологічні вияви - неврастенію в холерика та істерію в меланхоліка. У золотій середині, за висловом Павлова, перебувають сангвінічний та флегматичний темпераменти - їх врівноваженість є виявом здорової, по-справжньому життєздатної нервової системи.

Але пояснювати природу темпераменту з позицій типологічних особливостей нервової системи недостатньо.

Центральна нервова система функціонує у взаємозв'язку з ендокринною та гуморальною системами організму. Гіпофункція щитовидної залози, наприклад, спричиняє млявість, монотонність рухів, а гіперфункція мозкового придатка спричиняє зниження імпульсивності, вповільнення рухової реакції. Діяльність статевих залоз - статеве дозрівання, старіння, кастрація - помітно позначається на функціях усього організму, в тому числі й на особливостях темпераменту. Не-вмотивовані вчинки підлітків - це динамічні вияви темпераменту під впливом статевого дозрівання.

№ 54. Типи темпераменту, властивості темпераменту. Індивідуальний стиль діяльності людини та темперамент.

Назви основних типів темпераменту (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік) збереглися від часів Гіппократа, і ними користуються в сучасній психології. Кожному окремому типу темпераменту притаманні свої характерні особливості.

Сангвінік - людина із сильною, зрівноваженою, жвавою нервовою системою. Він має високу швидкість реакції, його вчинки обмірковані. Завдяки життєрадісності сангвініку властива висока опірність труднощам життя. Він любить жарт, часто стає організатором, душею компанії. Жвавість нервової системи обумовлює мінливість його почуттів, прихильностей, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до змін умов життя. Це товариська людина, що легко вступає в контакт із новими людьми, і тому в неї широке коло знайомств, хоча вона і не відрізняється сталістю в спілкуванні і прихильностях. Сангвінік - продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього є цікава йому справа, тобто при постійному збудженні. У протилежному випадку він стає нудним, млявим, відволікається. Сангвінік легко переключається з однієї справи на іншу. У стресовій ситуації діє активно, зберігає самовладання. Сангвініки найпродуктивніші в роботі, яка потребує швидкої реакції і водночас зрівноваженості.

Флегматик - людина із сильною, зрівноваженою, але інертною нервовою системою. Внаслідок цього на зовнішні впливи реагує повільно, неговіркий. Емоційно зрівноважений, його важко розсердити, розвеселити. Настрій стабільний, рівний. Навіть при серйозних неприємностях флегматик залишається зовні спокійним. Флегматик має високу працездатність, добре опирається сильним і тривалим подразникам, але не здатний швидко реагувати в несподіваних важких ситуаціях. Він воліє закінчити одну справу і тільки потім братися за інше. Флегматик є стратегом, і тому він постійно звіряє свої дії з перспективою. Флегматик не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу і друзів. Він важко і повільно пристосовується до нових умов; нерідко довго коливається, приймаючи рішення, але, на відміну від меланхоліка, обходиться без сторонньої допомоги. Флегматикам підходить робота, яка вимагає методичності, тривалої працездатності й холоднокровності.

Холерик - це людина, нервова система якої визначається перевагою збудження над гальмуванням. Через це вона дуже швидко реагує на зовнішній вплив, причому часто нерозважно. Холерик нетерплячий, і коли захоплюється, то його важко зупинити. Чекання здатне вивести його із себе. Він виявляє поривчастість, різкість рухів і неприборканість. Сила нервової системи дозволяє холерику в критичні моменти працювати довго і невпинно. У цей час його здатність до концентрації сил є дуже високою. Однак незрівноваженість нервових процесів холерика визначає циклічність у зміні його активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до невротичних зривів і конфліктів. Взагалі мінливість - характерна риса холерика, і тому завбачити, як поведеться холерик у новій обстановці, дуже важко. Для холериків характерна циклічність у роботі.

Меланхолік - людина з слабкою нервовою системою, яка має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати в неї зрив, розгубленість. Саме тому в стресових ситуаціях (іспит, змагання, небезпека) результати діяльності меланхоліка можуть погіршуватися в порівнянні зі спокійною звичною обстановкою. Його підвищена чутливість приводить до швидкого стомлення й падіння працездатності, а для відновлення сил йому потрібний досить тривалий відпочинок. Навіть незначний привід може викликати в нього образу, сльози. Він часто буває подавленим, невпевненим у собі, тривожним; у нього можуть виникнути невротичні розлади. У звичних обставинах меланхолік може бути контактним, успішно виконувати доручену справу, але він замкнений при зустрічі з новими людьми, нерішучий у нових ситуаціях. Володіючи високою чутливістю нервової системи, меланхоліки нерідко мають яскраво виражені художні й інтелектуальні здібності.

Проте, помилкою було б вважати, що кожен з нас може віднести себе до одного з основних типів темпераменту, оскільки в чистому вигляді вони трапляються досить рідко. Набагато частіше можна зустріти різні поєднання означених типів з деякою перевагою одного з них за тих чи інших життєвих обставин. У таких випадках мова йде про проміжні форми або перехідні типи, які можуть бути наслідками природних задатків або утворюватися з основних типів протягом життєдіяльності індивіда.

ТЕМПЕРАМЕНТ І ДІЯЛЬНІСТЬ

Динамічні риси особистості людини виступають не тільки в зовнішній манері поводження, не тільки в рухах - вони виявляються й у розумовій сфері, у сфері спонукання, у загальній працездатності. Природно, особливості темпераменту позначаються в навчальних заняттях і в трудовій діяльності. Але головне полягає в тім, що розходження по темпераментах - це розходження не за рівнем можливості психіки, а по своєрідності її проявів.

Установлено відсутність залежності між рівнем досягнень, тобто кінцевим результатом дій, і особливостями темпераменту, якщо діяльність протікає в умовах, які можна визначити як нормальні. Таким чином, незалежно від ступеня рухливості або реактивності індивіда в нормальної, нестресової ситуації результати діяльності в принципі будуть однаковими, оскільки рівень досягнень буде залежати головним чином від інших факторів, особливо від рівня мотивації і здібностей. Разом з тим дослідження, що встановлюють цю закономірність, показує, що в залежності від темпераменту змінюється спосіб здійснення самої діяльності.

У залежності від особливостей темпераменту люди розрізняються не кінцевим результатом дій, а способом досягнення результатів. Були проведені дослідження з метою установити залежність між способом виконання дій і особливостями темпераменту. У цих дослідженнях розглядався індивідуальний стиль діяльності як шлях до досягнення результатів або спосіб рішення визначеної задачі, обумовленої головним чином типом нервової системи. Результати досліджень гнітючої більшості авторів, незалежно від особливостей досліджуваних груп і експериментальних ситуацій, у яких вивчався типовий для даних індивідів спосіб виконання дій, показують, що саме тип нервових процесів, впливає на формування визначеного стилю діяльності.

Перед сангвініком варто безупинно ставити нові, по можливості цікаві задачі, що вимагають від нього зосередженості і напруги. Необхідно постійно включати його активну діяльність і систематично заохочувати його зусилля.

Флегматика потрібно втягнути в активну діяльність і зацікавити. Він вимагає до себе систематичної уваги. Його не можна переключати з однієї задачі на іншу. У відношенні меланхоліка неприпустимі не тільки різкість, брутальність, але і просто підвищений тон, іронія. Він вимагає особливої уваги, варто вчасно хвалити його за виявлені успіхи, рішучість і віл. Негативну оцінку варто використовувати як можна обережніше, усіляко зм'якшуючи її негативну дію. Меланхолік - самий чуттєвий і ранимий тип з ним треба бути гранично м'яким і доброзичливим.

Від темпераменту залежить, яким способом людин реалізує свої дії, але при цьому не залежить їхня змістовна сторона. Темперамент виявляється в особливостях протікання психічних процесів, впливаючи на швидкість спогаду і міцність запам'ятовування, швидкість розумових операцій, стійкість і переключаємість уваги.

№ 55. Характер. Фізіологічні основи характеру. Типологія характеру.

У буквальному перекладі з грецький характер означає карбування, відбиток. У психології під характером розуміють сукупність індивідуально-своєрідних психічних властивостей, що виявляються в особистості в типових умовах і виражаються у властивих їй способах діяльності в подібних умовах. Характер - це індивідуальне сполучення істотних властивостей особистості, що виражають відношення людини до дійсності і виявляються в його поводженні, у його вчинках. Характер взаємозалежний з іншими сторонами особистості, зокрема з темпераментом і здібностями. Темперамент на форму прояву характеру, своєрідно офарблюючи ті або інші його риси. Так, наполегливість у холерика виражається кипучої діяльності, у флегматика - у зосередженому обмірковуванні. Холерик трудиться енергійно, жагуче, флегматик - методично, не поспішаючи. З іншого боку, і сам темперамент перебудовується під впливом характеру: людина із сильним характером може придушити деякі негативні сторони свого темпераменту, контролювати його прояву. З характером нерозривно зв'язані і здатності. Високий рівень здібностей зв'язаний з такими рисами характеру, як колективізм - почуття нерозривного зв'язку з колективом, бажання працювати для його блага, віра у свої сили і можливості, з'єднана з постійною незадоволеністю своїми досягненнями, високою вимогливістю до себе, умінням критично відноситися до своєї справи. Розквіт здібностей зв'язаний з умінням наполегливо переборювати труднощ, не падати духом під впливом невдач, працювати організовано, виявляти ініціативу. Зв'язок характеру і здібностей виражається й у тім, що формування таких рис характеру, як працьовитість, ініціативність, рішучість, організованість, наполегливість, відбувається в тій же діяльності дитини, у якій формуються і його здібності. Наприклад, у процесі праці як одного з основних видів діяльності розвивається, з одного боку, здатність до праці, а з іншого боку - працьовитість як риса характеру.

Фізіологічні основи характеру.

Фізіологічною основою характеру є сплав рис типу вищої нервової діяльності і складних стійких систем тимчасових зв'язків, вироблених у результаті індивідуального життєвого досвіду. У цьому сплаві системи тимчасових зв'язків грають більш важливу роль, тому що тип нервової системи можна сформувати всі суспільно коштовні якості особистості. Але, по-перше, системи зв'язків формуються по-різному в представників різних типів нервової системи і, по-друге, ці системи зв'язків виявляються своєрідно в залежності від типів. Наприклад, рішучість характеру можна виховати й у представника сильного, збудливого типу нервової системи, і в представника слабкого типу. Але виховуватися вона буде по-різному і виявлятися буде по-різному в залежності від типу.

Типовому й індивідуальне в характері.

Зі сказаного ясно, що характер не успадковується і не є природженою властивістю особистості, а також не є постійною і незмінною властивістю. Характер формується і розвивається під впливом навколишнього середовища, життєвого досвіду людини, його виховання. Впливи ці носять, по-перше, суспільно-історичний характер (кожна людина живе в умовах визначеного історичного ладу, визначеної соціального середовища і складається як особистість під їх впливом) і, по-друге, індивідуально-своєрідний характер (умови життя і діяльності кожної людини, його життєвий шлях своєрідні і неповторні). Тому характер кожної людини визначається як його суспільним буттям (і цим головне!), так і його індивідуальним буттям. Наслідком цього є нескінченна розмаїтість індивідуальних характерів. Однак у житті і діяльності людей, що живуть і розвиваються в однакових умовах, мається багато загального, тому й у характері їх будуть деякі загальні сторони і риси, що відбивають загальні, типові сторони їхнього життя. Характер кожної людини являє собою єдність індивідуального і типового. Кожна суспільно-історична епоха характеризується визначеним загальним укладом життя і суспільно-економічних відносин, що впливають на світогляд людей, формуючи риси характеру.

Риси характеру.

Характер - це нерозривне ціле. Але вивчити і зрозуміти таке складне ціле, як характер, не можна, не виділивши в ньому окремих сторін або типових проявів (чорт характеру). Загальні риси характеру виявляються у відносинах особистості до суспільних обов'язків і боргу, до людей, до самої себе. Відношення до суспільних обов'язків і боргу насамперед виявляється у відношенні особистості до суспільної праці. У цьому зв'язку виявляються такі риси характеру, як працьовитість, сумлінність, наполегливість, ощадливість, і протилежні їм - лінощі, недбалість, пасивність, марнотратство. Відношення людини до праці впливає на формування його інших особистісних якостей. Д. И. Писарєв писав: "Характер загартовується працею, і хто ніколи не добував собі власною працею насущної їжі, той у більшій частині залишається назавжди слабкою, млявою і безхарактерною людиною". Відношення до людей наочно виступає в таких рисах характеру, як товариськість, увічливість, доброзичливість і т.п. Антиподами цих рис є замкнутість, безтактність, недоброзичливість. Як затверджував В. Гюго, "у кожних чоловік три характери: той, котрий йому приписують; той, котрий він сам собі приписує; і, нарешті, той, котрий є в дійсності". З метою з'ясування суті свого характеру людині корисно знати думка про себе колективу, у якому він працює і проводить значну частину свого життя. І насамперед те, наскільки упорядковані в нього відносини з людьми, наскільки він потрібний людям, наскільки він авторитетний серед них. Відношення до самого себе виявляється в самооцінці своїх дій. Твереза самооцінка - це одне з умов удосконалювання особистості, що допомагають виробляти такі риси характеру, як скромність, принциповість, самодисципліна. Негативними рисами характеру є підвищена зарозумілість, зарозумілість і хвастощі. Людина, що володіє цими рисами, звичайно неуживчива у колективі, мимоволі створює в ньому передконфліктні і конфліктні ситуації. Небажана й інша крайність у характері людини: недооцінка своїх достоїнств, боязкість у висловленні своїх позицій, у відстоюванні своїх поглядів. Скромність і самокритичність повинні сполучитися з загостреним почуттям власного достоїнства, заснованому на свідомості дійсної значимості своєї особистості, на наявності відомих успіхів у праці на загальну користь. Принциповість - одне з коштовних особистісних якостей, що додають характеру діяльну спрямованість. Вольові риси характеру. Під волею розуміється складний психічний процес, що викликає активність людини і будить його діяти направлено. Воля є здатністю людини переборювати перешкоди, домагатися поставленої мети. Конкретно вона виступає в таких рисах характеру, як цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, мужність. Дані риси характеру можуть сприяти досягненню як суспільно корисних, так і антигромадських цілей. Для цього важливо визначити, який мотив вольового поводження людини. "Хоробрий учинок, мотив якого складається в поневоленні іншої людини, у захопленні чужого добра, у просуванні по службі, і хоробрий учинок, мотив якого полягає в тім, щоб допомогти загальній справі, володіють, звичайно зовсім різними психологічними якостями". По вольовій активності характери підрозділяються на сильні і слабкі. Люди сильним характером мають стійкі цілі, ініціативні, змело приймають рішення і реалізують їх, мають велику витримку, мужні і сміливі. Людей, у яких ці якості слабко виражені або окремі з них відсутні, відносять до категорії слабохарактерних. Їм властиво пасивний прояв своїх ділових і особистих якостей. Найчастіше такі люди, маючи самі гарні наміри, не домагаються значимих результатів у роботі, навчанні. Багато хто з них щиро переживають своє невміння самостійне, наполегливо і рішуче діяти.

Типология характеров

Попытки построения типологии характеров неоднократно предпринимались на протяжении всей истории психологии. Одной из наиболее известных и ранних из них явилась та, которая еще в начале нашего века была предложена немецким психиатром и психологом Э.Кречмером. Несколько позже аналогичную попытку предпринял его американский коллега У.Шелдон, а в наши дни - Э.Фромм, К.Леонгард, А.Е.Личко и ряд других ученых.

Все типологии человеческих характеров исходили из ряда общих идей. Основные из них следующие:

1. Характер человека формируется довольно рано в онтогенезе и на протяжении остальной его жизни проявляет себя как более или менее устойчивый.

2. Те сочетания личностных черт, которые входят в характер человека, не являются случайными. Они образуют четко различимые типы, позволяющие выявлять и строить типологию характеров.

3. Большая часть людей в соответствии с этой типологией может быть разделена на группы.

Э.Кречмер выделил и описал три наиболее часто встречающихся типа строения тела или конституции человека: астенический, атлетический и пикнический. Каждый из них он связал с особым типом характера (впоследствии оказалось, что должных научных оснований для этого у автора не было).

1. Астенический тип, по Кречмеру, характеризует небольшая толщина тела в профиль при среднем или выше среднего росте. Астеник - это обычно худой и тонкий человек, из-за своей худобы кажущийся несколько выше, чем он есть на самом деле. У астеника тонкая кожа лица и тела, узкие плечи, тонкие руки, удлиненная и плоская грудная клетка со слаборазвитой мускулатурой и слабыми жировыми накоплениями. Такова в основном характеристика астеников-мужчин. Женщины этого типа, кроме того, часто и малорослы.

2. Атлетическому типу свойствен сильно развитый скелет и мускулатура. Такой человек обычно среднего или высокого роста, с широкими плечами, мощной грудной клеткой. У него плотная, высокая голова.

3. Пикнический тип отличается сильно развитыми внутренними полостями тела (головы, груди, живота), склонностью к ожирению при слаборазвитых мышцах и опорно-двигательном аппарате. Такой человек среднего роста с короткой шеей, сидящей между плечами.

Тип строения тела, как было показано еще Кречмером и отчасти подтверждено новейшими исследованиями в области психогенетики, определенным образом коррелирует со склонностью к психическим заболеваниям. Например, маниакально-депрессивным психозом чаще всего болеют люди с крайне выраженными чертами пикника. К шизофреническим заболеваниям более склонны астеники и атлетики.

Заболевания, по мнению Кречмера, представляют собой 'карикатуры определенных нормальных типов личности''. Тот тип нормальных людей, который по своим психологическим особенностям напоминает шизофреников, Кречмер назвал 'шизо-тимным'; тех, кто напоминает больных маниакально-депрессивным психозом, - 'циклотимиками'. 'Шизотимикам' свойственны такие черты характера, как аристократичность и тонкость чувств, склонность к отвлеченным размышлениям и отчужденность, холодность, эгоистичность и властность, сухость и отсутствие эмоций. 'Циклотимики' описываются им как люди, обладающие веселостью, болтливостью, беспечностью, задушевностью, энергичностью, склонностью к юмору и легкому восприятию жизни.

Хотя типология Кречмера была построена умозрительным путем, она содержала в себе ряд жизненно правдивых наблюдений. Впоследствии действительно обнаружилось, что люди с определенным типом строения тела имеют склонность к заболеваниям, которые сопровождаются акцентуациями соответствующих черт характера. Более поздние классификации характеров строились в основном на описаниях этих акцентуаций. Одна из них принадлежит известному отечественному психиатру А.ЕЛичко. Эта классификация построена на основе наблюдений за подростками.

Акцентуация характера, по Личко, - это чрезмерное усиление отдельных черт характера, при котором наблюдаются не выходящие за пределы нормы отклонения в психологии и поведении человека, граничащие с патологией. Такие акцентуации как временные состояния психики чаще всего наблюдаются в подростковом и раннем юношеском возрасте. Объясняет этот факт автор классификации так: 'При действии психогенных факторов, адресующихся к "месту наименьшего сопротивления", могут наступать временные нарушения адаптации, отклонения в поведении'. При повзрослении ребенка особенности его характера, проявившиеся в детстве, остаются достаточно выраженными, теряют свою остроту, но с возрастом вновь могут проявиться отчетливо (особенно если возникает заболевание).

Классификация акцентуаций характеров у подростков, которую предложил А.ЕЛичко, выглядит следующим образом:

1. Гипертимный тип. Подростки этого типа отличаются подвижностью, общительностью, склонностью к озорству. В происходящие вокруг события они всегда вносят много шума, любят неспокойные компании сверстников. При хороших общих способностях они обнаруживают неусидчивость, недостаточную дисциплинированность, учатся неровно. Настроение у них всегда хорошее, приподнятое. Со взрослыми - родителями и педагогами - у них нередко возникают конфликты. Такие подростки имеют много разнообразных увлечений, но эти увлечения, как правило, поверхностны и быстро проходят. Подростки гипертимного типа зачастую переоценивают свои способности, бывают слишком самоуверенными, стремятся показать себя, прихвастнуть, произвести на окружающих впечатление.

2. Циклоидный тип. Характеризуется повышенной раздражительностью и склонностью к апатии. Подростки данного типа предпочитают находиться дома одни, вместо того чтобы где-то бывать со сверстниками. Они тяжело переживают даже незначительные неприятности, на замечания реагируют крайне раздражительно. Настроение у них периодически меняется от приподнятого до подавленного (отсюда название данного типа) с периодами примерно в две-три недели.

3. Лабильный тип. Этот тип крайне изменчив в настроении, причем оно зачастую непредсказуемо. Поводы для неожиданного изменения настроения могут оказаться самыми ничтожными, например кем-то случайно оброненное слово, чей-то неприветливый взгляд. Все они 'способны погрузиться в уныние и мрачное расположение духа при отсутствии каких-либо серьезных неприятностей и неудач'. Поведение этих подростка во многом зависит от сиюминутного настроения. Настоящее будущее соответственно настроению может расцвечиваться то радужными, то мрачными красками. Такие подростки, находясь в подавленном настроении, крайне нуждаются в помощи и поддержке со стороны тех, кто может поправить их настроение, способен отвлечь, приободрить и развлечь. Они хорошо понимают и чувствуют отношение к ним окружающих людей;

4. Астеноневротический тип. Этот тип характеризуется повышенной мнительностью и капризностью, утомляемостью и раздражительностью. Особенно часто утомляемость проявляется при выполнении трудной умственной работы.

5. Сензитивный тип. Ему свойственна повышенная чувствительность ко всему: к тому, что радует, и к тому, что огорчает или пугает. Эти подростки не любят больших компаний, слишком азартных, подвижных озорных игр. Они обычно застенчивы и робки при посторонних людях и потому часто производят впечатление замкнутости. Открыты и общительны они бывают только с теми, кто им хорошо знаком, общению со сверстниками предпочитают общение с малышами и взрослыми. Они отличаются послушанием и обнаруживают большую привязанность к родителям. В юношеском возрасте у таких подростков могут возникать трудности адаптации к кругу сверстников, а также 'комплекс неполноценности'. Вместе с тем у этих же подростков довольно рано формируется чувство долга, обнаруживаются высокие моральные требования к себе и к окружающим людям. Недостатки в своих способностях они часто компенсируют выбором сложных видов деятельности и повышенным усердием. Эти подростки разборчивы в нахождении для себя друзей и приятелей, обнаруживают большую привязанность в дружбе, обожают друзей, которые старше их по возрасту.

6. Психастенический тип. Такие подростки характеризуются ;

ускоренным и ранним интеллектуальным развитием, склонностью к размышлениям и рассуждениям, к самоанализу и оценкам поведения других людей. Такие подростки, однако, нередко бывают больше сильны на словах, а не на деле. Самоуверенность у них сочетается с нерешительностью, а безапелляционность суждений - со скоропалительностью действий, предпринимаемых как раз в те моменты, когда требуется осторожность и осмотрительность.

7. Шизоидный тип. Наиболее существенная черта этого типа - замкнутость. Эти подростки не очень тянутся к сверстникам, предпочитают быть одни, находиться в компании взрослых. Они нередко демонстрируют внешнее безразличие к окружающим людям, отсутствие интереса к ним, плохо понимают состояния других людей, их переживания, не умеют сочувствовать. Их внутренний мир зачастую наполнен различными фантазиями, какими-либо особенными увлечениями. Во внешних проявлениях своих чувств они достаточно сдержанны, не всегда понятны для окружающих, прежде всего для своих сверстников, которые их, как правило, не очень любят.

8. Эпилептоидный тип. Эти подростки часто плачут, изводят окружающих, особенно в раннем детстве. Такие дети, пишет А.Е.Личко, любят мучить животных, дразнить младших, издеваться над беспомощными. В детских компаниях они ведут себя как диктаторы. Их типичные черты - жестокость, властность, себялюбие. В группе детей, которыми они управляют, такие подростки устанавливают свои жесткие, почти террористические порядки, причем их личная власть в таких группах держится в основном на добровольной покорности других детей или на страхе. В условиях жесткого дисциплинарного режима они чувствуют себя нередко на высоте, стараются угождать начальству, добиваться определенных преимуществ перед сверстниками, получить власть, установить свой диктат над окружающими.

9. Истероидный тип. Главная черта этого типа - эгоцентризм, жажда постоянного внимания к собственной особе. У подростков данного типа нередко выражена склонность к театральности, позерству, рисовке. Такие дети с большим трудом выносят, когда в их присутствии кто-то хвалит их же товарища, когда другим уделяют больше внимания, чем им самим. Для них насущной потребностью становится стремление привлекать к себе внимание окружающих, выслушивать в свой адрес восторги и похвалы. Для этих подростков характерны претензии на исключительное положение среди сверстников, и, чтобы оказать влияние на окружающих, привлечь к себе их внимание, они часто выступают в группах в роли зачинщиков и заводил. Вместе с тем, будучи неспособными стать настоящими лидерами и организаторами дела, завоевать себе неформальный авторитет, они часто и быстро терпят фиаско.

10. Неустойчивый тип. Его иногда неверно характеризуют как слабовольный, плывущий по течению. Подростки данного типа обнаруживают повышенную склонность и тягу к развлечениям, причем без разбора, а также к безделью и праздности. У них отсутствуют какие-либо серьезные, в том числе профессиональные, интересы, они почти совсем не думают о своем будущем.

11. Конформный тип. Данный тип демонстрирует бездумное, а часто просто конъюнктурное подчинение любым авторитетам, большинству в группе. Такие подростки обычно склонны к морализаторству и консерватизму, а их главное жизненное кредо - 'быть как все'. Это тип приспособленца, который ради своих собственных интересов готов предать товарища, покинуть его в трудную минуту, но, что бы он ни совершил, он всегда найдет 'моральное' оправдание своему поступку, причем нередко даже не одно.

К приведенной классификации характеров, предложенной А.Е.Личко, следует относиться так же, как и к классификации Э.Кречмера. Она также построена на основе результатов наблюдений и их обобщения и в этом смысле не является научно точной (по современным представлениям). Возникает вопрос, на который различные классификаторы до сих пор не нашли удовлетворительного ответа, что делать с теми людьми, которые не вписываются в классификацию и не могут быть отнесены однозначно ни к одному из предложенных типов? Такая промежуточная группа людей составляет довольно значительную часть - до половины всех людей.

Близкой к классификациям А.Е.Личко является типология характеров, предложенная немецким ученым К.Леонгардом. Эта классификация основана на оценке стиля общения человека с окружающими людьми и представляет как самостоятельные следующие типы характеров.

1. Гипертимный тип. Его характеризует чрезвычайная контактность, словоохотливость, выраженность жестов, мимики, пантомимики. Он часто спонтанно отклоняется от первоначальной темы разговора. У такого человека возникают эпизодические конфликты с окружающими людьми из-за недостаточно серьезного отношения к своим служебным и семейным обязанностям. Люди подобного типа нередко сами бывают инициаторами конфликтов, но огорчаются, если окружающие делают им замечания по этому поводу. Из положительных черт, привлекательных для партнеров по общению, людей данного типа характеризуют энергичность, жажда деятельности, оптимизм, инициативность. Вместе с тем они обладают и некоторыми отталкивающими чертами: легкомыслием, склонностью к аморальным поступкам, повышенной раздражительностью, прожектерством, недостаточно серьезным отношением к своим обязанностям. Они трудно переносят условия жесткой дисциплины, монотонную деятельность, вынужденное одиночество.

2. Дистимный тип. Его характеризует низкая контактность, немногословие, доминирующее пессимистическое настроение. Такие люди являются обычно домоседами, тяготятся шумным обществом, редко вступают в конфликты с окружающими, ведут замкнутый образ жизни. Они высоко ценят тех, кто с ними дружит, и готовы им подчиниться. Они располагают следующими чертами личности, привлекательными для партнеров по общению: серьезностью, добросовестностью, обостренным чувством справедливости. Есть у них и отталкивающие черты. Это - пассивность, замедленность мышления, неповоротливость, индивидуализм.

3. Циклоидный тип. Ему свойственны довольно частые периодические смены настроения, в результате чего так же часто меняется их манера общения с окружающими людьми. В период повышенного настроения они являются общительными, а в период подавленного - замкнутыми. Во время душевного подъема они ведут себя как люди с гипертимной акцентуацией характера, а в период спада - с дистимной.

4. Возбудимый тип. Данному типу присуща низкая контактность в общении, замедленность вербальных и невербальных реакций. Нередко они занудливы и угрюмы, склонны к хамству и брани, к конфликтам, в которых сами являются активной, провоцирующей стороной. Они неуживчивы в коллективе, властны в семье. В эмоционально спокойном состоянии люди данного типа часто добросовестные, аккуратные, любят животных и маленьких детей. Однако в состоянии эмоционального возбуждения они бывают раздражительными, вспыльчивыми, плохо контролируют свое поведение.

5. Застревающий тип. Его характеризуют умеренная общительность, занудливость, склонность к нравоучениям, неразговорчивость. В конфликтах обычно выступает инициатором, активной стороной. Стремится добиться высоких показателей в любом деле, за которое берется, предъявляет повышенные требования себе. Особо чувствителен к социальной справедливости, вместе с тем обидчив, уязвим, подозрителен, мстителен. Иногда чрезмерно самонадеян, честолюбив, ревнив, предъявляет непомерные требования к близким и к подчиненным на работе.

6. Педантичный тип. В конфликты вступает редко, выступая в них скорее пассивной, чем активной стороной. На службе ведет себя как бюрократ, предъявляя окружающим много формальных требований. Вместе с тем с охотой уступает лидерство другим людям. Иногда изводит домашних чрезмерными претензиями на аккуратность. Его привлекательные черты: добросовестность, аккуратность, серьезность, надежность в делах, а отталкивающие и способствующие возникновению конфликтов - формализм, занудливость, брюзжание.

7. Тревожный тип. Людям данного типа свойственны низкая контактность, робость, неуверенность в себе, минорное настроение. Они редко вступают в конфликты с окружающими, играя в них в основном пассивную роль, в конфликтных ситуациях ищут поддержки и опоры. Нередко располагают следующими привлекательными чертами: дружелюбием, самокритичностью, исполнительностью. Вследствие своей беззащитности также нередко служат 'козлами отпущения', мишенями для шуток.

8. Эмотивный тип. Эти люди предпочитают общение в узком кругу избранных, с которыми устанавливаются хорошие контакты, которых они понимают 'с полуслова'. Редко сами вступают в конфликты, играя в них пассивную роль. Обиды носят в себе, не 'выплескивают' наружу. Привлекательные черты: доброта, сострадательность, сорадование чужим успехам, обостренное чувство долга, исполнительность. Отталкивающие черты: чрезмерная чувствительность, слезливость.

9. Демонстративный тип. Этот тип людей характеризуется легкостью установления контактов, стремлением к лидерству, жаждой власти и похвалы. Он демонстрирует высокую приспособляемость к людям и вместе с тем склонность к интригам (при внешней мягкости манеры общения) . Такие люди раздражают окружающих самоуверенностью и высокими притязаниями, систематически сами провоцируют конфликты, но при этом активно защищаются. Обладают следующими чертами, привлекательными для партнеров по общению: обходительностью, артистичностью, способностью увлечь других, неординарностью мышления и поступков. Их отталкивающие черты: эгоизм, лицемерие, хвастовство, отлынивание от работы.

10. Экзальтированный тип. Ему свойственны высокая контактность, словоохотливость, влюбчивость. Такие люди часто спорят, но не доводят дело до открытых конфликтов. В конфликтных ситуациях они бывают как активной, так и пассивной стороной. Вместе с тем привязаны и внимательны к друзьям и близким. Они альтруистичны, имеют чувство сострадания, хороший вкус, проявляют яркость и искренность чувств. Отталкивающие черты: паникерство, подверженность сиюминутным настроениям.

11. Экстравертированный тип. Отличается высокой контактностью, у таких людей масса друзей, знакомых, они словоохотливы до болтливости, открыты для любой информации. Редко вступают в конфликты с окружающими и обычно играют в них пассивную роль. В общении с друзьями, на работе и в семье часто уступают лидерство другим, предпочитают подчиняться и находиться в тени. Располагают такими привлекательными чертами, как готовность внимательно выслушать другого, сделать то, о чем просят, исполнительность. Отталкивающие особенности: подверженность влиянию, легкомыслие, необдуманность поступков, страсть к развлечениям, к участию в распространении сплетен и слухов.

12. Интровертированный тип. Его, в отличие от предыдущего, характеризует очень низкая контактность, замкнутость, оторванность от реальности, склонность к философствованию. Такие люди любят одиночество; редко вступают в конфликты с окружающими, только при попытках бесцеремонного вмешательства в их личную жизнь. Часто представляют собой эмоционально холодных идеалистов, относительно слабо привязанных к людям. Обладают такими привлекательными чертами, как сдержанность, наличие твердых убеждений, принципиальность. Есть у них и отталкивающие черты. Это - упрямство, ригидность мышления, упорное отстаивание своих идей. На все они имеют свою точку зрения, которая может оказаться ошибочной, резко отличаться от мнения других людей, и тем не менее они продолжают ее отстаивать несмотря ни на что.

Данная классификация относится в основном к взрослым людям и представляет типологию характеров преимущественно с точки зрения отношения к людям (напомним, что характер человека проявляется также в отношении к делу).

Приведем еще одну интересную попытку представления типологии характеров, в основе которой отношение человека к жизни, обществу и нравственным ценностям. Ее вывел Э.Фромм и обозначил как социальную типологию характеров. 'Социальный характер, - пишет автор, - содержит ... выборку черт, существенное ядро структуры характера большинства членов группы, которое сложилось в результате основного опыта и способа жизни, общего для этой группы'2. Социальный характер определяет мышление, эмоции и действия индивидов, принадлежащих данному обществу. Различные классы и группы людей, существующие в обществе, обладают своим социальным характером. На его основе развиваются и приобретают силу определенные социальные, национальные и культурные идеи. Однако эти идеи сами по себе пассивны и могут стать реальными силами лишь тогда, когда отвечают особым человеческим потребностям.

Обобщив данные наблюдений за социальным поведением различных людей, соотнеся их с практикой работы в клинике (Э.Фромм был врачом-психиатром фрейдистской ориентации), автор представляемой типологии характеров вывел следующие их основные типы:

1. 'Мазохист-садист'. Это тип человека, который склонен видеть причины своих жизненных успехов и неудач, а также причины наблюдаемых социальных событий не в складывающихся обстоятельствах, а в людях. Стремясь устранить эти причины, он направляет свою агрессию на человека, который представляется ему причиной неудачи. Если речь идет о нем самом, то его агрессивные действия направляются на себя; если в качестве причины выступают другие люди, то они становятся жертвами его агрессивности. Такой человек много занимается самообразованием, самосовершенствованием, 'переделкой' людей 'в лучшую сторону'. Своими настойчивыми действиями, непомерными требованиями и притязаниями он иногда доводит себя и окружающих людей до состояния изнеможения. Особенно опасен для окружающих такой тип тогда, когда он получает над ними власть: он их начинает терроризировать, исходя из 'благих намерений'.

Характеризуя таких людей как врач-психиатр, Э.Фромм писал: 'Наиболее часто проявляемые мазохистские тенденции - это чувство собственной неполноценности, беспомощности, ничтожности'.

Люди-мазохисты проявляют тенденции принижать и ослаблять себя, упиваются самокритикой и самобичеванием, возводят на себя немыслимые напрасные обвинения, во всем и прежде всего стараются взять вину на себя, даже если в случившемся они ни при чем.

Интересно наблюдение Э.Фромма, утверждающего, что в этом типе людей наряду с мазохистскими склонностями почти всегда открываются и садистские тенденции. Они проявляются в стремлении ставить людей в зависимость от себя, приобретать над ними полную и безграничную власть, эксплуатировать их, причинять им боль и страдание, наслаждаться видением того, как они страдают. Такой тип человека называют авторитарной личностью. Э.Фромм показал, что подобные личностные свойства были присущи многим известным в истории деспотам, и включил в их число Гитлера, Сталина, ряд других известных исторических лиц.

2. 'Разрушитель'. Характеризуется выраженной агрессивностью и активным стремлением к устранению, уничтожению объекта, вызвавшего фрустрацию, крушение надежд у данного человека. 'Разрушительность, - пишет Фромм, - это средство избавления от невыносимого чувства бессилия'1. К разрушительности как к средству разрешения своих жизненных проблем обычно обращаются люди, которые испытывают чувство тревоги и бессилия, ограничены в реализации своих интеллектуальных и эмоциональных возможностей. В периоды больших социальных потрясений, революций, переворотов они выступают в качестве основной силы, разрушающей старое, в том числе и культуру.

3. 'Конформист-автомат'. Такой индивид, столкнувшись с трудноразрешимыми социальными и личными жизненными проблемами, перестает 'быть самим собой'. Он беспрекословно подчиняется обстоятельствам, обществу любого типа, требованиям социальной группы, быстро усваивая тот тип мышления и способ поведения, который свойствен большинству людей в данной ситуации. У такого человека почти никогда нет ни собственного мнения, ни выраженной социальной позиции. Он фактически утрачивает собственное 'Я', свою индивидуальность и 'настолько привык испытывать именно те чувства, какие от него ожидаются в определенных ситуациях, что лишь в порядке исключения мог бы заметить в своих чувствах нечто 'чужое'2. Такой человек всегда готов подчиниться любой новой власти,

быстро и без проблем меняет свои убеждения, если обстоятельства этого требуют, не особенно задумываясь над моральной стороной подобного поведения. Это - тип сознательного или бессознательного приспособленца.

Выведенная Э.Фроммом типология реальна в том смысле слова, что действительно напоминает поведение многих людей во время социальных событий, происходящих в нашей стране сейчас или имевших место в прошлом.

№ 56. Здібності, види здібностей, їх природа. Здібності і творчість.

Поняття про здібності та їх походження

Здібності- визначаються як індивідуально-психологічні особливості людини, що виражають її готовність до оволодіння визначеними видами діяльності і до їхнього успішного виконання, що є умовою їхнього успішного виконання. Під ними розуміється високий рівень інтеграції і генералізації психічних процесів, властивостей, - відношень, дій і їхніх систем, що відповідають вимогам діяльності.

Говорячи про індивідуально-психологічні особливості, виділяють здібності, що мають психологічну природу, і варіюючі індивідуально. Підкресленням зв'язку здібностей з успішним здійсненням діяльності коло індивідуально-варіюючих особливостей обмежується лише тими, що забезпечують ефективний результат діяльності. Отже, у число здібностей не потрапляють властивості темпераменту і характеру. А слово готовність ще раз обмежує коло обговорюваних властивостей, залишаючи за його межами навички, уміння і знання.

Предметом спеціального психологічного вивчення здібності стали в XIX столітті, коли роботами Ф. Гальтона було покладено початок експериментальному і статистичному дослідженню людських розбіжностей.

Здібності виявляються в процесі оволодіння діяльністю в тому, наскільки індивід за інших рівних умов швидко і грунтовно, легко і міцно освоює засоби її організації і здійснення. Вони тісно пов'язані з загальною спрямованістю особистості, із мірою усталеності схильностей людини до деякої діяльності. У основі однакових досягнень при виконанні діяльності можуть лежати різноманітні здібності; у той же час одна здібність може бути умовою успішності різних видів діяльності. Це забезпечує можливості широкої компенсації здібностей.

Один із важливих моментів у процесі навчання і виховання - питання про сензетивні періоди, що сприяють становленню визначених здібностей. Передбачається, що формування здібностей відбувається на основі задатків. Якісний аналіз здібностей спрямований на виявлення індивідуальних характеристик, необхідних для ефективного виконання конкретного виду діяльності. Кількісні виміри здібностей характеризують міру їхньої виразності. Найпоширеніша форма оцінки міри виразності спроможностей - тести .

Вивчення конкретно-психологічних характеристик різноманітних здібностей дозволяє виділити:

1) загальні якості індивіда, що відповідають вимогам не одного, а багатьох видів діяльності (інтелект);

2) спеціальні якості, що відповідають більш вузьким вимогам даної діяльності (здібність спеціальна).

Рівень і ступінь розвитку здібностей виражають поняття таланта і геніальності.

При визначенні структури здібностей як властивостей особистості завжди потрібно враховувати генетичні механізми й особливо ті властивості нервових процесів, які безпосередньо позначаються на динаміці розвитку психічних процесів і їхніх властивостей. Але потрібно враховувати, що здібності не виступають ізольовано від розвитку всіх інших систем, що входять в особистість як складові.

У структурі здібностей дуже важливе творче відношення особистості до виконуваної діяльності, психологічна готовність учитися і трудитися, усвідомлення своїх здібностей, критичність і самостійність їхньої оцінки.

У основі психологічних можливостей, що відрізняють конкретну людину від інших, лежать індивідуальні характеристики: конституціональні особливості, нейродинамічні властивості мозку, особливості функціональної асиметрії півкуль головного мозку та ін. Саме ця своєрідність індивідних характеристик виступає як природні задатки, але ще не визначає розвиток здібностей як індивідуальних психологічних можливостей. Успіх діяльності залежить від взаємодії трьох компонентів: знань, умінь і мотивації. Але знання й уміння можуть засвоюватися завзятою працею при відсутності здібностей у цій області, тому їх ще не можна назвати здібностями. Сутність здібностей складають якості психічних процесів, що лежать в основі оволодіння знаннями й уміннями.

Структуру конкретної здібності складає сукупність психічних якостей, необхідних для успішного виконання відповідної діяльності. Особистість як носій визначених якостей має передумови для розвитку здібностей. Ці передумови перетворюються в реальні здібності, коли під впливом вимог діяльності починають укладатися у взаємодіючу систему якостей, завдяки якій досягається успіх діяльності. Здібності дуже динамична, рухлива взаємодія різних психічних якостей при виконанні різноманітних видів діяльності може виявляти і формувати нові для даної особистості здібності.

Здібності різних людей до одной і того ж діяльності можуть мати різноманітну структуру завдяки індивідуальній своєрідності психічних якостей і їхніх сполучень. Нерідко людина змушена займатися деякою діяльністю, не маючи здібностей до неї. При цьому вона свідомо або несвідомо буде компенсувати хибу здібностей, спираючись на сильні сторони своєї особистості. Компенсація може здійснюватися через одержувані знання й уміння, або через формування типового стилю діяльності, або ж через іншу, більш розвиту здібність.

Як показники здібностей можуть розглядатися:

1) темп просування в оволодінні діяльністю;

2) широта переносу психічних якостей , що формуються;

3) співвідношення нервово-психічних витрат і кінцевого результату діяльності.

Види здібностей

Здібність- сукупність уроджених анатомофізіологічних і набутих регуляційних властивостей, що визначають психічні можливості людини в різноманітних видах діяльності.

Кожна діяльність пред'являє комплекс вимог до фізичних, психофізіологічних і психічних можливостей людини. Здібності - міра відповідності властивостей особистості вимогам конкретної діяльності.

Різняться загальні і спеціальні здібності. Загальні здібності необхідні для усіх видів діяльності. Вони підрозділяються на елементарні - здібності до психічного відбитку дійсності, елементарний рівень розвитку сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, волі і складні - здібності до навчання, спостережливість, загальний рівень інтелектуального розвитку й ін. Без відповідного рівня розвитку елементарних і складних здібностей людина не може включатися ні в один із видів людської діяльності.

Взаємодія людини зі світом здійснюється у формі специфічної людської активності - діяльності. Діяльність - це функціональна взаємодія людини з дійсністю, спрямована на її пізнання і перетворення з метою задоволення своїх потреб. Тільки в діяльності реалізуються психічні можливості людини. Сама ж діяльність безупинно удосконалюється в силу постійного розвитку, зростання людських потреб.

На відміну від поведінкової активності тварин діяльність людини пов'язана з одержанням продуктів діяльності, що мають споживчу цінність. Діяльність пов'язана зі здатністю особистості до свідомої постановки цілі, застосуванню раніше вироблених і формуванню нових умінь і навичок, використанню знарядь і засобів діяльності.

Відповідно до видів діяльності різняться спеціальні здібності - графічні, художньо-літературні, конкретно-наукові (математичні й ін.), практично-організаційні й ін.

У структурі особистості істотні не тільки окремі здібності, але і їхні комплекси, найбільше відповідаючі повним вимогам широких сфер діяльності

Висока здібність до конкретного виду діяльності - талант, а комплекс здібностей, що забезпечують успіх у визначеній сфері діяльності, - обдарованість. Вищий рівень здібностей, втілений у епохально значимі здійснення, - геніальність (від лат. genius - дух) .

Спеціальні здібності, що формуються на основі загальних здібностей у процесі фахового навчання. Талант - найвищий рівень творчих можливостей у конкретному виді діяльності Геніальність - вищий рівень здібностей, втілений в епохіально значимі здійснення. Загальні складні здібності - загальний рівень інтелектуальної організації індивіда, що формується в процесі загальної освітиОбдарованість - загальна здатність до визначених сфер діяльності. Загальні елементарні здібності - психомоторна і сенсорна організація індивіда, що базується на його задатках

Психічні особливості обдарованості і тим більше геніальності виявляються у високорозвиненому інтелекті, нестандартності мислення, у його комбінаторних якостях, потужній інтуїції. Образно говорячи, талант - влучення в ціль, у яку ніхто не може потрапити; геніальность- влучення в ціль, яку ще ніхто не бачить.

Передумовою геніальних здійснень служить творча одержимість, пристрасть до пошуку принципово нового, прагнення до найвищих досягнень у різноманітних сферах загальнолюдської культури. Обдаровані люди відрізняються раннім інтенсивним психічним розвитком. Розвитку обдарованості і геніальності сприяють сприятливі соціальні умови, що не сковують нестандартні риси особистості. Товариство повинно бути насичено духом визначених соціальних чекань для того, щоб з'явився відповідний геній.

№ 57. Предмет педагогічної психології, її методи та структура.

Педагогическая психология - это отрасль психологии, изучающая закономерности развития человека в условиях обучения и воспитания. Она тесно связана с педагогикой, детской и дифференциальной психологией, психофизиологией.

При рассмотрении педагогической психологии, как и любой другой отрасли науки, необходимо, прежде всего, разграничить понятия ее объекта и предмета.

В общенаучной трактовке под объектом науки понимается та область действительности, на изучение которой направлена данная наука. Часто объект изучения фиксируется в самом названии науки.

Предмет науки - это та сторона или стороны объекта науки, которыми он в ней представлен. Если объект существует независимо от науки, то предмет формируется вместе с ней и закрепляется в ее понятийной системе. Предмет не фиксирует всех сторон объекта, хотя может при этом включать то, что в объекте отсутствует. В определенном смысле развитие науки есть развитие ее предмета.

Каждый объект может изучаться множеством наук. Так, человек изучается физиологией, социологией, биологией, антропологией и т.д. Но каждая наука имеет в основе свой предмет, т.е. то, что именно она изучает в объекте.

Как показывает анализ точек зрения различных авторов, многие ученые по-разному определяют статус педагогической психологии, что может свидетельствовать о неоднозначности решения вопроса о предмете педагогической психологии (см. анимацию).

Например, В.А. Крутецкий считает, что педагогическая психология "изучает закономерности овладения знаниями, умениями и навыками, исследует индивидуальные различия в этих процессах… закономерности формирования у школьников творческого активного мышления… изменения в психике, т.е. формирование психических новообразований" (Крутецкий В.А., 1972. С. 7).

Совершенно другой точки зрения придерживается В.В. Давыдов. Он предлагает считать педагогическую психологию частью возрастной психологии. Ученый аргументирует это тем, что специфика каждого возраста определяет характер проявления законов усвоения знаний учащимися, поэтому и преподавание той или иной дисциплины должно строиться по-разному. Более того, некоторые дисциплины в определенных возрастах вообще являются недоступными учащимся. Такая позиция В.В. Давыдова обусловлена акцентированием им роли развития, его влияния на ход обучения. Обучение рассматривается им как форма, а развитие - как содержание, которое в ней реализуется.

Существует ряд и других точек зрения. Мы в дальнейшем будем придерживаться общепринятой трактовки, согласно которой предметом педагогической психологии являются факты, механизмы и закономерности освоения социокультурного опыта человеком, закономерности интеллектуального и личностного развития ребенка как субъекта учебной деятельности, организуемой и управляемой педагогом в разных условиях образовательного процесса

Структуру педагогической психологии составляют три раздела:

1. психология обучения;

2. психология воспитания;

3. психология учителя.

Методи вікової і педагогічної психології

У психології виділяється чотири групи методів.

До першої групи методів, які називаються організаційними, відносяться: порівняльний, лонгітюдний і комплексний.

Порівняльний метод у наш час широко застосовується в загальній психології (співставлення різних груп піддослідних), в соціальній психології (співставлення різних типів малих груп), в патопсихології і дефектології (порівняння хворих із здоровими).

У дитячій психології і психології дорослих порівняльний метод виступає у вигляді методу вікових, або "поперечних" зрізів. Порівняльно-віковий метод являє собою співставлення окремих особливостей за віком з метою виявлення динаміки психічного явища, яке вивчається. Одним з таких досліджень є робота О.О. Смирнова і його співробітників з проблем пам'яті, де співставляються особливості деяких процесів мислення у дошкільників, школярів і дорослих людей.

Паралельно із порівняльним методом у віковій психології розроблявся лонгітюдний метод. Він передбачає багаторазове обстеження одних і тих же осіб протягом тривалого відрізку часу, що вимірюється іноді десятками років. Безпосереднім підсумком застосування цього методу є індивідуальна монографія про хід психічного розвитку. Наприклад, французький психолог Р. Зазю протягом багатьох років досліджував одні й ті ж пари однояйцевих близнюків, що дозволило пояснити формування особистісних відмінностей між ними впливом соціального середовища.

У сучасних умовах психологічні дослідження все частіше включаються в комплексні дослідницькі програми, в яких беруть участь представники інших наук. Ці програми створюються, як правило, для вирішення масштабних завдань. При комплексному дослідженні одного об'єкта має місце розділення функцій між окремими підходами. Такого роду дослідження дозволяють встановити зв'язки і залежності між явищами різного роду (наприклад, фізичного, фізіологічного, психологічного, соціального розвитку особистості).

До другої, самої широкої групи методів належать емпіричні методи одержання наукових даних. До цієї групи відносяться: методи спостереження і самоспостереження, експериментальні методи, психодіагностичні методи (тести, анкети, запитальники, соціометрія, інтерв'ю і бесіда), аналіз процесів і продуктів діяльності (учнівських робіт різного роду), біографічні методи (аналіз подій життєвого шляху людини, документації, свідчень І Т.Д.).

Третю групу складають методи обробки даних. До цих методів відносяться кількісний (статистичний) і якісний (диференціація матеріалу за групами, варіантами, опис випадків, що найбільш повно виражають типи і варіанти або є винятками) аналізи.

Четверта група — інтерпретаційні методи. Сюди відносяться генетичний і структурний методи.

Генетичний метод дозволяє інтерпретувати весь оброблений матеріал дослідження в характеристиках розвитку, виділяючи фази, стадії, критичні моменти становлення психічних новоутворень. Він встановлює "вертикальні" генетичні зв'язки між рівнями розвитку.

Структурний метод встановлює "горизонтальні" структурні зв'язки між всіма вивченими характеристиками особистості.

Розглянемо більш детально емпіричні методи дослідження, які можуть і повинні використовуватись в практиці вчителя.

Метод спостереження. Науково-психологічне спостереження вимагає певних знань і підготовки. Щоб успішно вивчати психічне життя дітей, потрібно виробити вміння точно спостерігати всі зовнішні прояви (дії, рухи, мову, міміку), а головне — навчитися правильно тлумачити психологічне значення цих зовнішніх проявів. Недостатньо помітити зміну у виразі обличчя, потрібно зрозуміти, шо вона означає.

Вивчення психіки дитини не повинно зводитись до випадкових спостережень окремих дій, висловлювань. Тільки систематичне, ретельно продумане вивчення ряду вчинків і висловлювань може виявити дійсні особливості психіки людини, встановити закономірності розвитку і зміни.

Спостереження проводиться в природних умовах, без втручання в хід діяльності дитини. Вчинки і слова дітей детально записуються, а потім піддаються аналізу.

Експериментальний метод. Експеримент — вивчення психічного явища, умови виявлення і розвитку якого створюються штучно, спеціально. Експерименту, як правило, передує вироблення гіпотези, за допомогою якої визначається задум експерименту і його мета.

В експериментальних дослідженнях дитячої психології певне значення мас "близнюковий метод". Як відомо, однояйцеві близнюки мають одну і ту ж спадковість. Вони являють собою ніби два екземпляри одного й того ж організму. У випадках, коли потрібно перевірити деякі умови і можливості розвитку, проводять дослідження на близнюках.

Близнюковий метод — це порівняльне вивчення умов розвитку і навчання близнюків. Суть його полягає у співставленні особливостей їхнього розвитку та успішності у засвоєнні ними знань. Зважаючи на те, що монозиготні (однояйцеві) близнята мають однаковий генетичний код, різниця в їхньому розвитку і поведінці дає підставу для висновку про роль впливу певних факторів середовища, зокрема навчально-виховних, на розвиток психічних функцій.

Цей метод був використаний, наприклад, в роботі О.Р. Лурія і Ф.Я. Юдович. Дослідники довгий час спостерігали двох близнюків, у яких було помічено значне відставання в розвитку мови. Результати дослідження показали, що одним з факторів, що заважає розвитку повноцінної мови, є те, що спілкування цих близнюків один з одним не створювало об'єктивної необхідності у розвитку правильної, цілісної мови. Іншим фактором була схильність до затримки мови.

№ 58. Навчальні дії, контроль та оцінка в структурі навчальної діяльності.

Навчальні дії - це предметні дії, спрямовані на пошук і виділення загальних способів вирішення якогось класу задач. Вся навчальна діяльність складається з навчальних дій. Наприклад, під час вирішення навчальних завдань з математики діти вчаться вимірювати предмети. Спочатку вони роблять це за допомогою мотузки або палички, а потім поступово приходять до необхідності введення одиниці виміру. Особливий клас навчальних дій становлять дії самоконтролю і самооцінки. У цих діях дитина направлений як би на самого себе.

Урок контролю й оцінки

Навчальні дії контролю й оцінки мають рефлексивну природу, вони є "невід’ємною ланкою кожного акту навчальної діяльності.

Основна мета такого уроку для вчителя: організувавши контрольно-оцінні дії дітей, перевірити й оцінити рівень оволодіння молодшими школярами відомим способом дії й розуміння ними меж його застосування.

На уроці контролю й оцінки цілеспрямовано здійснюється передача учням учительських функцій контролю й оцінки дій. При цьому молодші школярі освоюють позиції "учителя” й "учня”. Для учнів ціль уроку полягає в контролі й оцінці власного володіння способом дії й виявленні меж його застосовності.

Завдання, які пропонуються для виконання на уроці даного типу, мають відповідати таким вимогам:

1. Вони повинні бути підібрані таким чином, щоб діти цілеспрямовано використовували відомий спосіб дії (діяли відповідно до плану) і способи самоперевірки під час його використанні.

2. Обов’язковими є завдання, що містять помилки, пов’язані з використанням вивченого способу дії. Їх виконання передбачає пошук, виявлення, виправлення помилок і аналіз їх причин. Як уміння молодшого школяра знайти, виправити помилку й пояснити її причину, так і невміння її виявити, є для вчителя достовірним показником якості оволодіння певним способом дії.

3. Серед запропонованих на уроці завдань мають бути «пастки». Пояснюючи зміст «пасток», діти повертатимуться до характеристики вихідного відношення, що лежить в основі поняття. При цьому обов’язковими є завдання, що виводять учнів на визначення меж застосування вивченого способу дії, меж власного знання й незнання, що містять ситуації відкритого незнання.

На уроках контролю й оцінки молодші школярі вчаться діяти у відповідності зі знайомим планом дії. Вони чергують розгорнуті й скорочені форми контролю, використовують спеціальні способи самоперевірки. Діти вчаться розмежовувати власне знання й незнання, ставити "розумні запитання”, усвідомлено відмовлятися від виконання деяких завдань. Разом із учителем вони виділяють критерії оцінювання якості освоєння певного способу дії й учаться оцінювати свою роботу відповідно до цих критеріїв. На уроці даного типу учням має бути надана можливість вибору завдань для виконання із запропонованих, а також можливість скласти перевірні роботи (у тому числі завдання з «пастками») для однокласників або дітей з іншого класу.

Уроки проведення діагностичних і контрольних робіт також є уроками контролю й оцінки. У ході уроків цього типу молодші школярі контролюють процес і результат використання відомого способу дії, опановують так званий "контроль-увагу” (Рєпкін В.В.). У ситуації появи нової навчальної задачі вони аналізують відповідність "плану дій” її умовам і оволодівають рефлексивним контролем.

У структурі уроку контролю й оцінки можна виділити такі компоненти: