9. Методи навчання, їх класифікація. Роль словесних методів у викладанні дисциплін за фахом.

Метод навчання — взаємопов'язана діяльність викладача та учнів, спрямована на засвоєння учнями системи знань, набуття умінь і навичок, їх виховання і загальний розвиток.

У вузькому значенні метод навчання є способом керівництва пізнавальною діяльністю учнів, що має виконувати три функції: навчаючу, виховну і розвиваючу. Він є складним педагогічним явищем, в якому поєднані гносеологічний, логіко-змістовий, психологічний, педагогічний аспекти. Складовою методу навчання є прийом навчання.

Прийом навчання — сукупність конкретних навчальних ситуацій, що сприяють досягненню проміжної (допоміжної) мети конкретного методу.

Чим багатший арсенал прийомів у структурі методу, тим він повноцінніший та ефективніший.

Методи навчання класифікують на загальні (можуть використовуватися в процесі навчання будь-яких навчальних предметів) і спеціальні (застосовуються для викладання окремих предметів, але не можуть бути використані при викладанні інших предметів).

За іншою класифікацією їх поділяють на: методи готових знань (учні пасивно сприймають подану викладачем інформацію, запам'ятовують, а в разі необхідності відтворюють її) і дослідницький метод (передбачає активну самостійну роботу учнів при засвоєнні знань: аналіз явищ, формулювання проблеми, висунення і перевірка гіпотез, самостійне формулювання висновків), який найбільш повно реалізується в умовах проблемного навчання.

Залежно від походження інформації виділяють: словесні, наочні та практичні методи; від мети: методи здобуття нових знань, метод формування умінь і навичок, метод застосування знань на практиці, методи творчої діяльності, методи закріплення знань, умінь і навичок, методи перевірки і оцінювання знань, умінь і навичок.

Досить розгалуженою є класифікація методів навчання за особливостями навчально-пізнавальної діяльності учнів, яку складають:

— пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний) метод: викладач організує сприймання та усвідомлення учнями інформації, а учні здійснюють сприймання (рецепцію), осмислення і запам'ятовування її;

— репродуктивний: викладач дає завдання, у процесі виконання якого учні здобувають уміння застосовувати знання за зразком;

— проблемного виконання: викладач формулює проблему і вирішує її, учні стежать за ходом творчого пошуку (учням подається своєрідний еталон творчого мислення);

— частково-пошуковий (евристичний): викладач формулює проблему, поетапне вирішення якої здійснюють учні під його керівництвом (при цьому відбувається поєднання репродуктивної та творчої діяльності учнів);

— дослідницький: викладач ставить перед учнями проблему, і ті вирішують її самостійно, висуваючи ідеї, перевіряючи їх, підбираючи для цього необхідні джерела інформації, прилади, матеріали тощо.

Залежно від особливостей викладання та учіння, в яких поєднуються методи викладання (діяльність викладача) з відповідними методами учіння (діяльність учнів):

— інформаційно-повідомляючий метод викладання і виконавчий метод учіння. Передбачають викладання навчального матеріалу без докладного пояснення, узагальнення й систематизації, а учні — заучують його без достатнього аналізу та осмислення;

— пояснювальний метод викладання і репродуктивний метод учіння. Викладач не тільки повідомляє певні факти, але й пояснює їх, домагаючись осмислення, засвоєння учнями (учні засвоюють матеріал на рівні розуміння і запам'ятовування);

— інструктивно-практичний метод викладання і продуктивно-практичний метод учіння. Викладач інструктує учнів словесними, наочними або практичними способами, як виконувати певні практичні дії; учні за допомогою вправ відшліфовують різні уміння і навички;

— пояснювально-спонукальний метод викладання і частково-пошуковий метод учіння. Викладач частину навчального матеріалу подає в готовому вигляді, іншу частину — через проблемні завдання; учні засвоюють навчальний матеріал як за допомогою репродуктивного, так і творчого, дослідницького методу;

— спонукальний метод навчання і пошуковий метод учіння. Викладач ставить перед учнями проблемні питання і завдання, організовуючи їх самостійну діяльність; учні самостійно здобувають і засвоюють нові знання в основному без допомоги викладача.

Беручи за основу логіку побудови навчального матеріалу, розрізняють індуктивні, дедуктивні та традуктивні методи; логіку викладання — аналітичні, систематичні, аналітико-синтетичні, аналогічно-індуктивні, синтетично-дедуктивні; характеру пізнавальної діяльності — ілюстративні, продуктивні, творчі, акроматичні, катехізичні (запитальні) методи; ступінь самостійної роботи учнів у процесі навчання — подаючі методи (діяльність учнів в основному зводиться до сприймання словесної або наочної інформації), методи взаємодії викладача та учнів (наприклад, бесіда, дискусія тощо), методи самостійної роботи учнів; спосіб вирішення пізнавального завдання — емпіричні (засновані на досвіді, експерименті) і теоретичні (засновані на логічному аналізі) методи. Досить широко в педагогіці почали використовувати методи проблемного і програмованого навчання.

Так званий бінарний підхід до класифікації методів навчання, що враховує одночасно навчальну діяльність викладача і пізнавальну діяльність учнів, передбачає: методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності; методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності; методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності.

Така розгалуженість класифікаційних типів методів навчання цілком закономірна. Однак відсутність єдиної загальновизнаної системи методів спричиняє труднощі для обміну й поширення досвіду, невизначеність місця конкретного методу в різних класифікаційних системах.

№ 10. Характеристика дидактичних систем. Історія розвитку.

Системний підхід у дидактиці.

Використання того чи іншого методу дослідження обумовлене тими завданнями, які стоять перед дослідни­ком. Якщо об´єкт пізнання складний і характеризується багатоманітн­істю його боків та зв´язків між ними, якщо необхідно розглядати внутрішні механізми його функціонування, взаємодію його частин, то ці завдання зумовлюють вибір системного підходу як методу дослід­ження [3]. Він дає змогу здійснити процес пізнання об´єкта з урахуван­ням усіх його боків і зв´язків між ними. Його розглядають як конкре­тизацію діалектичного принципу про загальний зв´язок. Необхідність системного підходу в пізнанні була обумовлена тим, що традиційні методи дослідження під час вивчення складних об´єктів виявилися малоефективними. Тому виникла потреба представляти складний об´єкт як систему, як цілісне утворення, що дає можливість досліджувати не тільки сам об´єкт, а й його зв´язки та відношення. Сутність системного підходу полягає у спробах подальшого спрощення способів вивчення відношень і зв´язків між об´єктами різної природи.

Головним поняттям системного підходу є поняття системи. Деякі вчені вважають, що системи існують не у природі, а у свідомості люди­ни, тобто, що наш мозок накладає деяку схему вивчення на реальність, виділяючи тим самим систему. Звичайно, прерогатива виділення сис­теми належить суб´єкту, однак, це не означає, що система є довільною конструкцією нашого розуму, бо якщо є відображене у нашій свідо­мості, то є і відображуване. Отже, існують реальні об´єктивні системи та системи понять, які характеризують ці об´єкти. Таким чином, сис­тема є відображенням не тільки об´єктивної, а й суб´єктивної дійсності.

Що таке дидактична система? Дидактична система належить до пе­дагогічних систем. Оскільки педагогічна система — це організований об´єкт, що здійснює управління процесом передачі і засвоєння того соціального досвіду, який на даний час нагромадило людство, то ди­дактична система — це організований об´єкт, за допомогою якого вчи­тель забезпечує управління процесом передачі і засвоєння учнями си­стеми знань про суспільство, природу, людину, і на цій основі розви­ток у кожного з них пізнавальних сил, формування наукового світог­ляду, культури поведінки, позитивних людських якостей. Найхарактернішою ознакою цієї системи є її функція, зокрема, функція управління педагогічним процесом. Учасниками цього процесу є вчитель й учні. Як видно з визначення дидактичної системи, учні й учитель не входять до її складу як елементи. Проте відомо, що кожна система живе в деякому середовищі, в оточенні інших систем, з якими вона пов´язана певними зв´язками. У деяких системах вони настільки міцні, що їх руйнування знищує і саму систему. Якщо вчитель і учні не входять до системи як її елементи, то вони, як це випливає з означення дидактичної системи, обов´язково входять до складу її середовища, тобто для дидактичної системи наявність учителя й учнів, як складо­вих середовища дидактичної системи, є обов´язковою. Зробимо деякі уточнення щодо них як частин середовища дидактичної системи.

Йдеться не про учня взагалі, а про те, що під терміном “учень” ро­зуміються навчальні характеристики учня, його здібності, задатки, інте­реси, його навчальний досвід, його особливості мислення, пам´яті, уяви, тобто учень взаємодіє з усіма елементами дидактичної системи таким своїм боком, який дає змогу йому встановлювати зв´язки як з елементами системи, так і з усією системою. Характеристиками ком­понента середовища дидактичної системи “учитель” є його педагогіч­ний досвід, знання навчального матеріалу, знання закономірностей навчання, виховання і розвитку, знання всіх навчальних і психологіч­них характеристик учня, тобто все те, що дає змогу йому взаємодіяти як з кожним елементом дидактичної системи, так і з усією системою. Маючи сильні зв´язки з усіма елементами, а то й з усією дидактичною системою, середовище істотно впливає на систему в цілому. Таким чином, у загальному випадку дидактичну систему становить той ди­дактичний простір, через який учитель і учні взаємодіють між собою. Аналіз показує, що розв´язуючи проблеми навчання, ми неодмін­но торкаємося змісту і цілей навчання, методів, засобів і організацій­них форм навчання. Вони взаємозв´язані, взаємодіють одне з другим, один другого зумовлюють, отже утворюють цілісну сукупність, яка складається з названих вище елементів. Ця сукупність і є дидактичною системою. її ще можна було б назвати дидактично-методичною, ос­кільки вивчення будь-якої теми, будь-якого навчального матеріалу на стадії планування процесу навчання і його реалізації здійснюється за участі даної системи. Таким чином, дидактична система — це су­купність взаємозв´язаних елементів, якими є цілі навчання, зміст на­вчання, методи навчання, засоби і організаційні форми навчання. її графічне зображення наведено на рис. 1.1.

Елемент “Цілі навчання” (І) розкриває суть проблеми “Чому вчи­ти?”, тобто дає відповідь на це запитання. “Зміст навчання” (II), а це, як видно зі схеми, другий елемент системи, відповідає на запитання “Що вивчати?” зумовлюється змістом освіти. Третій — “Методи навчання” (III), розкриває суть того, як можна досягти поставлених цілей навчання, тобто відповідає на запитання “Як вчити?”. “Засоби навчання” (IV) — це четвертий елемент системи, він розкриває особ­ливості педагогічного інструментарію і дає відповідь на запитання “За допомогою чого навчати”, “Чим навчати?”. Нарешті, п´ятий елемент системи, – “Форми організації навчання” (V), відповідає на запитан­ня “В якій формі, де, коли навчати ?”.

Відрізки прямих ліній позначають однонаправлений і двонаправле-ний зв´язок. Наприклад, зв´язок II—III означає, що зміна такого елемента системи як “Зміст навчання” призведе до зміни елемента “Методи на­вчання”, а зв´язок III—II означає, що, навпаки: незалежна зміна елемента “Методи навчання” позначиться на елементі “Зміст навчання”. Теоре­тичний рівень цієї системи визначається тим, що незалежно від предме­та і змісту матеріалу, який вивчається, зв´язки між її елементами об´єктив­но існують і природа їх визначається суттю самих елементів. Це означає, що дана система становить саме ядро теорії навчання

Прикладом специфічної дидактичної системи є підручник. Його функція — бути навчальною книгою, тобто бути не тільки носієм того змісту, який учень має засвоїти, а й організовувати, а точніше — допомагати організовувати процес оволодівання знаннями.

Зв´язки між елементами дидактичної системи набувають нових якостей, коли ця система включена як компонент у систему взаємодії учителя й учня. Лише ця обставина, а саме участь дидактичної системи у системі вищого порядку, створює умови для її життя, тобто для взаємодіїїї елементів і функціонування зв´язків. Дія учителя на учня (учнів) опосередковується саме дидактичною системою, всіма її елементами і нічим іншим. Але і кожен елемент дидактичної системи теж опосередковується учнем, а конкретніше його задатками, здібностями, його тезаурусом, нахилами, інтересами та рівнем розумового розвитку. Зрозуміло, що результат дії вчителя на учня, опосередкований всіма елементами дидактичної системи та й навчальними характеристиками учня цікавить учителя, а тому він отримує інформацію про цей результат. Отриманий результат він порівнює із запланованим, передбачуваним і знову повторює, правда вже скореговану дію. Маємо, таким чином, нову, тепер уже динамічну дидактичну систему. її назвемо дидактичним циклом (рис. 1.2.).

Рис. 1.2. Дидактичний цикл А

А- учитель, В - дидактична система,С- учень,М- мотиви навчання,З - задатки і здібності,Р – результати.

У дидактиці можна виділити ще низку таких систем, а саме: цілей навчання, змісту навчання, методів навчання, систему засобів навчання, організаційних форм навчання, контролю та оцінювання знань учнів тощо. Дидактичний цикл, у якому замість елементів "учитель" і "учень" функціонують елементи "вчителі", "учні" за своєю суттю є системою навчання.

Підсумок. Одним із методів пізнання процесу навчання є системний підхід. Дидактика вивчає дидактичну систему, яка складається з цілей, змісту, методів, засобів та організаційних форм навчання. Учитель і учні не належать до цієї системи, але поряд з іншими чинниками складають її зовнішнє середовище. Дидактика розглядає навчання як взаємодію учителя й учнів через простір дидактичної системи. Ця взаємодія має циклічний характер і називається дидактичним циклом.