32. Методика застосування народної педагогіки.

У Східних слов’ян склалася гуманна система виховання, яка відображала досвід народу у вихованні в підростаючого покоління і разом з тим ті соціальні суспільні взаємини, в яких вона виникла і розвивалась.

В процесі трудового життя люди виробляли свої вимоги щодо навчання та виховання своїх дітей, народ творить свою систему виховання, виникає народна педагогіка. Народна педагогіка – галузь педагогічних знань, які полягають у прояві певних поглядів народу на завдання і мету виховання та сукупність засобів, умінь та навичок виховання та навчання.

Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ.

Це галузь емпіричних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання у сукупності народних засобів і навичок виховання та навчання. Народ охоплює всі соціальні групи населення. Термін “народна педагогіка” вперше в наукових оббіг ввели К.Д.Ушинський, а в Україні О.В.Духнович.

Народна педагогіка є сумою  здобутих трудящими знань і вмінь у справі виховання і навчання.

Мета, завдання і засоби народної педагогіки відображені у фольклорі: казках, легендах, прислів’ях, приказках, піснях, а також в іграх і танцях, прикладному мистецтві, музиці, святкових обрядах і традиціях трудового і сімейного виховання.

Народна педагогіка – це багатотомний усний підручник навчання і виховання, який зберігається в пам’яті народу постійно ним використовується, систематично збагачується й вдосконалюється і передається з покоління в покоління.

Народна педагогіка наймудріша тому, що вона створювалась протягом віків, шліфувалась і перевірялась досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. Її ще справедливо називають школою, яка завжди з нами, школою сім’ї і оточуючого дому, маминою і батьковою наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина.

33. Робота вчителя-словесника.

Процес розкриття і повного використання творчого потенціалу кожного сучасного вчителя-словесника, що визначається не лише умінням ефективно впливати на вихованців, а й навчити їх вчитися.

Про високе покликання вчителя літератури знаходимо думки у педагогічній спадщині В. Сухомлинського. "Школа – це насамперед учитель. Особистість учителя - наріжний камінь виховання", – підкреслював педагог-новатор. Він вбачав у вчителеві-майстрі непересічну, духовно багату, творчу людину, яка може "виражати себе як особистість, розкривати свій внутрішній світ перед людьми"

Основні положення вчителів-словесників: закономірності відображення дійсності в художній літературі, розвиток різних засобів відображення життя, втілення їх у різних родах та видах художніх творів, принципи і шляхи аналізу художніх творів.

Отже, майстерність учителя літератури полягає в "олюднюванні", натхненності знання, яке не репродуктивно переноситься з книг в аудиторію, а висловлюється як власний погляд на світ. У такому разі можемо вважати, що вчитель володіє педагогічною свідомістю, досягненою на ґрунті професійних знань. Тому варто зауважити, що складність у набутті професійної компетентності для вчителя полягає і в тому, що професійне знання має формуватися водночас на всіх рівнях: методологічному, теоретичному, методичному, технологічному. Це потребує розвиненого професійного мислення, здатності добирати, аналізувати і синтезувати здобуті знання для досягнення педагогічної мети, уявляти технологію їх застосування, рефлексії.

Вчитель-філолог повинен володіти такими знаннями і вміннями:

- знати свій предмет досконало і викладати його захоплююче;

- засобами рідної мови і художнього слова виховувати в учнів загальнолюдські та національні ідеали;

- пов'язувати зміст літературної освіти учнів з сучасним життям;

- здійснювати розвивальне навчання, ранню професіоналізацію, плекати філологічні здібності учнів;

- керувати процесом осмисленого сприйняття літературного твору, стимулювати відчуття краси, позитивних емоцій;

- на основі систематичного проведення самостійної роботи формувати в учнів уміння у сфері гуманітарної освіти;

- усіляко заохочувати учнів до самоосвіти, самовиховання, до максимального духовного збагачення;

- засобами художнього слова розвивати усне й писемне мовлення учнів, культивувати у вихованців прагнення постійно покращувати й збагачувати словник своєї мови, її нормативність, правильну орфоепію і мелодійність;

- формувати національну свідомість;

- у змісті творів, що вивчаються текстуально, акцентувати високі постулати християнської доброчинності

- умінням ґрунтовно аналізувати та інтерпретувати текст;

- умінням не тільки передати знання, а й вчити співпереживати;

- здатністю викладати літературу як мистецтво слова;

- здатністю розвивати в учнів на основі знань, засобами літератури здатності уявляти, співпереживати, розмірковувати, аналітично мислити, вивчене систематизувати та узагальнювати, а з часом навчитися ці вміння застосовувати повсякденно впродовж усього життя.

№ 34. Методика дослідження особистості учня.

ОРІЄНТОВНА ПРОГРАМА ВИВЧЕННЯ ОСОБИСТОСТІ УЧНЯ НА ДІАГНОСТИКО-КОРЕКЦІЙНІЙ ОСНОВІ

• Діагностика вольової регуляції учня в процесі спілкування. „Природний експеримент";

• Тест "Креативність";

• Тест на визначення рівня сформованості громадянських якостей;

• Методика дослідження спрямованості особистості підлітків (для учнів 7-11 класів);

• Анкета. Самовизначення учнем свого соціального статусу в класі;

• Анкета. Самоатестація класним керівником системи педагогічного впливу на учнів та клас.

№ 37. Визначте основні етапи педагогічного спілкування.

Структура педагогічного спілкування

Професійне педагогічне спілкування є складною системою, яку складають чотири етапи:

1. Моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап). У цей час окреслюються контури майбутньої взаємодії: планування й прогнозування змісту, структури, засобів спілкування. Змістом спілкування є формування мети взаємодії (для чого?), аналіз стану співрозмовника (чому він такий?) та ситуації (що сталося?). Тоді ж передбачають можливі способи комунікації, прогнозують сприймання співрозмовником змісту взаємодії. Цільова установка вчителя має вирішальне значення. Передусім він повинен подбати про залучення учня до взаємодії, створення творчої атмосфери, відкрити простір для його індивідуальності. Це вимагає від нього вміння сприймати й відповідно оцінювати людину.

2. «Комунікативна атака» — завоювання ініціативи, встановлення емоційного і ділового контакту. Педагогові важливо володіти технікою швидкого входження у взаємодію, прийомами динамічного впливу.

До найефективніших механізмів впливу належать:

— зараження (підсвідомий емоційний відгук у взаємодії з іншими людьми на підставі співпереживання з ними. Має невербальний характер);

— навіювання (цільове свідоме «зараження» однією людиною інших мотиваціями певних дій, змістом чи емоціями в основному за допомогою мовленнєвого впливу на основі некритичного сприйняття інформації);

— переконання (усвідомлений аргументований і вмотивований вплив на систему поглядів індивіда);

— наслідування (засвоєння форм поведінки іншої людини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації себе з нею).

3. Керування спілкуванням — свідома і цілеспрямована організація взаємодії з коригуванням процесу спілкування відповідно до його мети. На цьому етапі відбувається обмін інформацією, оцінками інформації, взаємооцінка співрозмовників. Важливою є атмосфера доброзичливості, в якій учень зміг би вільно виявляти своє «Я», відчувати позитивні емоції від спілкування. Уступаючи учневі ініціативу, педагог делегує йому право й необхідність самостійного аналізу подій, фактів. Він мусить виявляти інтерес до учня, сприймати інформацію від нього (активно слухати), висловлювати судження, передаючи учневі свій оптимізм і впевненість в успіху, ставити перед ним яскраві цілі, окреслювати шляхи їх досягнення.

Головне на початку взаємодії вчителя з учнями — встановити цілісний контакт з ними, привернути їх увагу. Досягають цього насамперед мовленнєвими засобами. Педагог вітає учнів, пояснюючи значущість наступної комунікації, повідомляючи їм цікаву інформацію чи формулюючи проблемне запитання. Водночас він організовує простір навчальної взаємодії: розвішує таблиці, оформлює дошку, готує наочне приладдя, дидактичні матеріали. Цим він актуалізує увагу учнів, спонукає їх до участі в навчально-пізнавальній діяльності. Привернути увагу може і пауза. Але найчастіше поєднують кілька елементів: голосову розрядку, гумористичну репліку, казус, запитання до аудиторії, коментування тощо.

Методи завоювання уваги аудиторії поділяють на пасивні й агресивні. Пасивні методи полягають у тому, що вчитель фокусує увагу аудиторії на своїй особистості, послідовно організуючи її. Агресивні методи використовують сильні, впевнені в собі експресивні педагоги, миттєво привертаючи до себе увагу аудиторії, неначе гіпнотизуючи її. Такий стан аудиторії вони утримують стільки, скільки потрібно для вирішення педагогічного завдання. Нерідко використовують темпоритми і педагогічну монотонність, за допомогою яких педагог ніби «пробивається» у свідомість слухачів, присипляючи, а потім напружуючи її, доводячи до кульмінації почуттєвих переживань.

4. Аналіз спілкування — порівняння мети, засобів з результатами взаємодії, моделювання подальшого спілкування (етап самокоригування).

На кожному етапі взаємодії педагогові слід дотримуватися певних правил, які оптимізують її. До них належать: формування почуття «ми», демонстрація єдності поглядів (усуває бар'єри, об'єднуючи для досягнення спільної мети); встановлення особистісного контакту, за якого кожен учень відчуватиме, що звертаються саме до нього (реалізується мовними засобами, називаючи ім'я, повторюючи вдало висловлене міркування учня); невербально візуальний контакт); демонстрація власного ставлення (виявляється в усмішці — відкритій, невимушеній чи скептичній; інтонації — дружній, сухій, безапеляційній; експресивності рухів — спокійних, стриманих чи зневажених, нервових), психологічній дистанції — довірі, конфронтації); демонстрація яскравих цілей спільної діяльності (викликає зацікавленість співрозмовника, почуття причетності до справи, єдності); вияв розуміння внутрішнього стану учнів (свідчить про зацікавленість у взаємодії, взаєморозумінні); постійний інтерес до учнів (потребує вміння слухати учнів, зважати на їх думку, співпереживати, зосереджувати увагу на позитивному — робити все, що підтримує учня у його позитивних намірах); створення ситуації успіху (потрібна для сприятливого психологічного настрою під час взаємодії; створюють її постійним схваленням потенційних можливостей учнів).