14. Особиста та нематеріальна теорія в результаті тлумачення правової природи результатів творчої діяльності

На основі теорії природного права і теорії промислової власності Колером була розроблена так звана нематеріальна (імматеріальна) теорія інтелектуальної власності, що була поширена наприкінці ХІХ століття. Її автор виходив з того, що при створені творчого результату (винаходу) його автор ніби вкладає в нього частину самого себе. Тому всякі посягання на винахід як результат творчої діяльності розглядається як зазіхання на особисті права творця. Саме право творця є комбінацією майнових і особових прав. Головний зміст майнового права винахідника полягає у праві виключного використання ідеї, а особового – право на авторство. Як зазначається іманентна теорія була певним кроком вперед у порівнянні з теорією природного права і теорією промислової власності. Імматеріальна теорія з'явилася на світ у період з 1878 по 1900 роки. Її батьківщиною, як і більшості інших патентних теорій, є Німеччина, а автором - відомий німецький правознавець І. Колер. Суть даної теорії, на думку її сучасниника А. А. Пиленко, «видається досить неясно, а значення її - вкрай спірним ». Імматеріальна концепція створена шляхом синтезу природно-правового підходу і теорії промислової власності. За твердженням її творця І. Колера, нематеріальна доктрина є природним розвитком промислової власності. Нематеріальне право полягає у можливості мати для уповноваженої особи владу над тією нематеріальною ідеєю, яка становить об'єкт його права. За словами І. Колера, «Подібно до того, як праця, вкладена в матерію, настільки сильно з'єднує матерію з трудящої над нею особистістю, що зазіхання на матерію стає посяганням на особистість, - точно так само творчість поєднує творця і створене нематеріальне благо настільки сильно, що всяке посягання на благо стає посяганням на особисту правову сферу творця »Особливістю даної теорії є те, що згідно неї патентне право є право використовувати винахідницьку ідею, воно схоже на власність. Таким чином, підкреслюється не тільки заборонна функція винахідницьких прав, а й позитивна, виражена в можливості використання винаходів.

Схожі теоретичні викладки слугували розробці теорії особового права, яка стосовно авторського права розвивалась в роботах Шмідта. В подальшому це проповідував і відомив цивіліст Гірке. Проф. О.О. Піленко вважав першим представником теорії особистих прав Шмідта, цитуючи його: «Підвалини авторського права полягають в тому, що даний твір працею, яка витрачена на нього, стає ніби частиною особистості самого автора» . Д. Ліпцик пов’язує цю теорію з ідеями, висловленими І. Кантом, згідно якому авторський твір є зверненням автора до публіки через видавця. Реальне право на екземпляр книги як художнього твору–речі можна придбати, тоді як на книгу у вигляді звернення автора до своїх читачів, розповсюджується особисте право (jus personalissimum). За свідченнями сучасних дослідників, теорія особистого права була розроблена німцем Гірке (свій внесок також зробили Блунтшлі, Гарейс, а у Франції – Саллейль і Берар). Згідно цього підходу, якщо історичний розвиток прав на результати інтелектуальної діяльності відправною точкою дійсно мав охорону майнового компоненту, то, тим не менше, всі права, що гарантуються законом, походять від первісного права автора зберегти свій твір/винахід (інтелектуальний продукт) в таємниці або ж оприлюднити його: «мова йде про особисте право, яке в якості такого має необмежену тривалість і не може бути об’єктом будь-яких дій зі сторони кредиторів».Як влучно відмічає проф. О.П. Сергєєв , трактування виключних суб’єктивних авторських прав як невід’ємних від особи автора приводить деяких дослідників до висновків про неприпустимість авторських договорів про уступку авторських прав на майбутній твір автора, неможливість передачі права на недоторканість твору , заперечення того, що авторські права взагалі можуть переходити від авторів до інших осіб. Позитивною рисою теорії особистих прав є вплив на розвиток авторського права в континентальній Європі та сприяння розвитку droit moral (моральних, або у традиційній термінології – особистих немайнових прав автора). Привернення уваги європейських законодавців до важливого елементу інтелектуального правовідношення – зв’язку інтелектуального продукту з особою його творця – стало однією із причин виділення в системі інтелектуальних прав особистих немайнових прав автора, що характерно для континентальної правової системи, але ця тенденція поширюється з інтеграційними процесами і в систему загального права. Британське право не знає звичної дихотомії майнових та особистих немайнових, речових та зобов’язальних цивільних прав. «Property» – це лише вказівка на невизначене коло зобов’язаних осіб, що протистоять управненій, а також на можливість відчуження права або принаймні договірної відмови від його здійснення. В континентальному розумінні таке право назвали б абсолютним, тоді як для британського юриста моральні права – це скоріш за все «property», оскільки автор може взяти на себе зобов’язання в подальшому ці права не здійснювати. Головною особливістю особистих немайнових прав є те, що в їх структурі відсутня одна з правомочностей, характерна для інших абсолютних прав. Ми принципово дотримуємось того підходу, що будь-яке суб’єктивне цивільне право складається з двох правомочностей: 1) на власні дії; 2) на чужі дії. Для особистих немайнових прав притаманні дві правомочності: 1) здійснення цього права своїми діями і 2) можливість управненої особи вимагати від необмеженого кола зобов’язаних осіб утримуватись від порушення її права. При характеристиці змісту будь-якого суб’єктивного права недостатньо вказати на те, що воно складається з двох правомочностей, адже це властиво всім суб’єктивним правам. Необхідно розкрити зміст самих правомочностей, тобто описати можливість здійснення (вимоги) яких саме власних (чужих) дій входить до його змісту. Реалізація абсолютних прав забезпечується поведінкою невизначеного кола осіб, яка виражається в утриманні від дій, що перешкоджають реалізації права. Будь-яке абсолютне право може бути індивідуалізовано вказівкою на три фактори: 1) на сутність права; 2) на його активного суб’єкта; 3) на індивідуально визначений об’єкт.