1.3. Розвиток парламентаризму в хіх ст. - першій половині хх ст.

З точки зору “цивілізаційного” підходу до історичного і політичного розвитку держав світу окреслений період відрізняється від попередніх етапів Нової історії більшою щільністю подій, масштабом та інтенсивністю суспільних процесів, глибиною змін, які відбулися в житті народів. Спонукальним мотивом і “своєрідним локомотивом” успіх цих епохальних перетворень стала французька революція XVIII ст. Завдяки своїй політичній значущості і особливостям історичного часу вона набула загальноєвропейське, а згодом і всесвітнє значення: в ході її були розтрощені всі головні політичні і правові інститути “старого режиму”. Конституційні і правові форми, вироблені, відхилені, і знову вироблені у внутрішньонаціональній боротьбі, поширили свій вплив на політичне життя, а згодом і державний лад багатьох європейських народів. Для деяких стали прямим фактором модернізації державного і правового ладу.

Водночас, з позицій “внутриінституційних” закономірностей історичний відрізок часу після французької революції XVIII ст., зокрема ХІХ ст., можна по праву назвати “золотим віком парламентаризму”: парламент остаточно формується як державний інститут.

Розглянемо це питання докладніше на прикладах із політичної історії окремих держав Європи, Азії та Америки.

У Великобританії політична система, що склалась на початку ХІХ ст., була розвиненою. Найбільш значним і впливовим інститутом британської політичної системи нового століття був парламент, в першу чергу, його нижня палата, де відпрацьовувались різноманітні форми співробітництва буржуазії та аристократії. Між тим, стара, дореволюційна система виборів, феодальна за своїм походженням, нехтувала гігантськими демографічними змінами, що відбулися протягом двох століть. Такий стан речей об’єктивно поставив на перше місце вимогу реформ виборчого права. Починаючи з 1820 р., біллі про парламентську реформу постійно знаходилися у центрі уваги нижньої палати. Однак тільки 7 червня 1832 р. білль став законом. Акт про реформу 1832 р., який отримав назву “великої хартії”, передусім скасував 56 виборчих округів у т.зв. “гнилих містечках” (менше 2000 мешканців) і при цьому направляли до парламенту по два депутати. За округами з населенням до 4000 чол.), які також раніше обирали по два депутати, зберігалося право направлення тільки одного. Звільнені в результаті цього мандати підлягали перерозподілу між містами і графствами (досить сказати, що завдяки цим змінам представництво в нижню палату парламенту вперше одержали такі промислові центри, як Бірмінгем, Ліверпуль, Манчестер та інші).

Виборче право отримали чоловіки, які досягли 21-річного віку, сплачували податок на бідних і мали нерухомість (у графствах – це була земля, у містах – будівля) із чистим доходом не менш 10 ф.ст. Право голосу надавалося й орендарям, які мали річну ренту не менш 50 фунтів стерлінгів. Встановлювався також і ценз осідлості – 6 місяців [162]¹⁰⁴⁾. За реформою 1832 р. кількість виборців збільшилась на 455 тис. чоловік, за оцінкою Р.Гнейста, вдвічі [219]¹⁰⁵⁾.

Безумовно, виборча реформа 1832 р. стала великою подією в політичному житті Великобританії. М.М.Ковалевський у цьому зв’язку писав, що 1832 р. поклав край середньовічній системі, коли в парламенті було представлено не населення, а корпорації, що він увів новий, буржуазний, а не феодальний принцип цензу, визнавши політичну роль не тільки за нерухомою, але й за рухомою власністю [36]¹⁰⁶⁾.

Протягом 60-х-90-х років ХІХ ст. демократизація виборчого права залишається стрижнем розвитку державного політичного життя країни. Зокрема, згідно з “Актом про балотування 1872 р.”, було уведене таємне голосування. Відповідно ж до Акту про народне представництво 1884 р., виборчі права отримали усі квартиронаймачі, сільськогосподарські робітники і значна частина промислових робітників, які мешкали у приміській зоні. Чисельність електорату, отже, зросла з трьох майже до п‘яти мільйонів чоловік [176]¹⁰⁷⁾. Варто підкреслити, що демократизація виборчого права, яка була досягнута в останні десятиріччя ХІХ ст., призвела, як слушно зауважив російський історик і соціолог М.М.Ковалевський, до “перетворення Англії з аристократичної держави в “демократичну монархію” [36]¹⁰⁸⁾.

Подальший розвиток державно-правової практики Великобританії в період після “великої реформи” характеризується укоріненням парламентаризму як форми державно-політичного управління. Зміцнення могутності парламенту за рахунок наступу на королівські повноваження супроводжується з одночасними змінами у співвідношенні прерогатив його палат. Починаючи з 1835 р., коли утилітарист Дж.Е.Ролбак заявив у Палаті громад про намір внесення білля, що надає Палаті лордів тільки право відкладального вето на законопроекти, схвалені нижньою палатою, громадська думка і конституційний звичай розвивалися в цьому напрямку. Важливим наслідком реформи стали перетворення в англійській партійній системі. Насамперед, змінилися назви партій. Замість “вігі” і “торі” увійшли в ужиток нові терміни – “ліберали” і “консерватори”. Ліберали середини ХІХ ст. сповідували “систему переборгованої нерівності” за класичним буржуазним принципом “рівності можливостей”. Звідси перетворення вігів у лібералів, політичну суть яких можна було визначити словосполученням “філософські ліберали”. Торі, навпаки, проповідували патріархальщину та ідею благочестивості соціальних традицій, закликали повернутися до старих традицій взаємної турботи та єдності в умовах соціальної диференціації. Разом із тим знайти відмінності в їх політичних платформах було практично неможливо; все зводилося до суперництва цих двох партій у боротьбі за вплив на виборців і парламент [162]¹⁰⁹⁾. Отже, в ХІХ ст. у Великобританії остаточно відбулося становлення класичного парламентаризму.

Особливо складно запроваджувались принципи парламентаризму в державно-правовій практиці Франції. Із відновленням монархії в 1814 р., Людовік ХVІІІ дарує народу Хартію, в якій закріплюється ідея відновлення “суверенності” (верховенства) королівської влади, обмеженої парламентом. Виконавча влада здійснюється королем і призначеними ними міністрами. Парламент обговорює і приймає голосуванням закони, але не пропонує їх; право законодавчої ініціативи належить королю. Парламент складається з двох палат: Палати депутатів (формувалась на засадах обмеженого (цензового) виборчого права); Палати перів, члени якої призначались королем довічно або успадковували свої місця. Король зберігав за собою право скликання і закриття сесії, а також володів правом розпуску Палати депутатів. Революція 1830 р. призвела до встановлення Липневої монархії (1830-1848). Новий режим пропонує конституцію, що отримала назву Хартії 1830р. Відповідно до її положень, були розширені права Палати депутатів, скасовані спадкові звання перів, набагато знижувався майновий ценз для виборців. В епоху Липневої монархії сформувався і почав реалізовуватися принцип відповідальності міністрів перед парламентом [175]¹¹⁰⁾.

Революція 1848 р. ліквідувала монархію, проголосила II Республіку. Закріплення цих важливих соціально-економічних і політичних змін знайшло своє втілення в конституції Другої республіки. Основний закон встановив головні засади державного ладу, а саме: республіканська форма правління і принципи розподілу влад. За її положеннями був уперше визнаний принцип рівного і загального (для чоловіків) виборчого права: виборцями могли бути всі французи у віці від 21 року, які користувалися громадянськими і політичними правами [175]¹¹¹⁾.

У другій половині ХІХ ст. були прийняті нові конституції та закони, які відображали зміни засад державного ладу. Найважливіше значення для утвердження парламентаризму мали конституційні закони 1875 р. (“Конституційний закон про організацію державних влад”, “Закон про організацію Сенату” і “Закон про взаємовідносини державних влад”), які у сукупності і склали конституцію держави. Згідно з нею, законодавча влада належала двом палатам: Палаті депутатів, що обиралась на 4 роки прямим загальним голосуванням, і Сенату, який обирався на 9 років “непрямим” (двоступеневим) голосуванням. Обидві палати мали практично рівноцінні і дуже широкі повноваження. В законодавчій сфері у них було: необмежене право законодавчої ініціативи, право прийняття законів і бюджету. Вони здійснювали контроль за діяльністю уряду, включаючи і постановку питання про довіру до нього [646]¹¹²⁾.

Становлення і зміцнення парламентаризму в інших країнах континентальної Європи відбувалося як під впливом політичних процесів, які мали місце на континенті, передусім під впливом французьких 1789 і 1830 рр. революцій, загальноєвропейської революції 1848-1849 рр., так і, звичайно ж, внаслідок назрілих внутрішніх передумов.

Особливо чітко виявилося це в Іспанії. Тут парламентаризм сучасного типу почав формуватися в ході війни за незалежність і одночасно першої іспанської буржуазної революції (1808-1814 рр.) Представники прогресивних сил, які намагалися замінити абсолютну монархію конституційною, провели в 1810 р. вибори до Установчих кортесів, які вибороли конституцію, прийняту в березні 1812 р. і що отримала назву Кадіської, оскільки кортеси працювали у місті Кадіси (Мадрид у той час знаходився в руках французів). Ця конституція проголосила носієм верховної влади народ. Вона передбачала розподіл влад – законодавчої (кортеси), виконавчої (король і уряд) та судової, незалежної від інших. Законодавча влада належала однопалатним кортесам, які обиралися чоловіками, старшими 25 р. Уряд формував король, але він повинен був отримати вотум довіри більшості депутатів. Король затверджував прийняті кортесами закони, проте не мав права їх розпуску. Оголошення війни, укладання миру, підписання угод з іноземними державами – все це відносилось до прерогатив короля, проте тільки за згодою кортесів [175]¹¹³⁾.

Та ця програма була занадто складною. На думку сучасного іспанського політичного діяча Енріке Т’єрно Гольвана, для її виконання Іспанії знадобилося пройти шлях довжиною понад сто років [371]¹¹⁴⁾. До того ж треба мати на увазі, що тернистий шлях модернізації, який зумовив вузькість бази прихильників парламентаризму, сталі позиції традиційної культури викликали поляризацію іспанського суспільства, стали причиною великих зворушень. Досить сказати, що тільки протягом ХІХ століття було прийнято сім конституцій: 1812 р., королівський статут 1834 р., конституції 1837, 1845, 1855, 1869 і 1876 рр.

З-поміж них Конституція 1855 р., на думку іспанських дослідників, мала більш передовий суспільно-політичний зміст, ніж попередні, і кваліфікується як “перша спроба утвердження демократичного духу в іспанському суспільстві”. Незважаючи на те, що не стала діючою (внаслідок поразки революції), вона стала одним із фундаментальних документів політичної історії Іспанії. 1-ша стаття конституції проголошувала принцип народного суверенітету. І хоча монархові надавалось право оголошувати війну, ратифікувати мир, встановлювати дипломатичні і торговельні відносини, призначати чиновників і міністрів, разом із тим у деяких питаннях (про зміни території, введення іноземних військ, укладення торговельних угод, амністій) він був підконтрольним кортесам. Парламенту Конституція відводила одну із центральних позицій у державній структурі влади. Він володів правом законодавчої ініціативи (разом із королем), затверджував фінансові закони. Вперше фіксувалась норма, відповідно до якої сенатори обиралися так же і тими ж виборцями, що і депутати палати. Майновий ценз при виборах у Палату кортесів значно був зниженим, і тим самим надавалась можливість обрання до неї представників середньої буржуазії [349]¹¹⁵⁾.

Після того як Ізабелла II була позбавлена трону в 1868 р., виникла необхідність у прийнятті нової конституції. Відповідно до Конституції 1869 р. Іспанія проголошувалась конституційною монархією, а двопалатний парламент формувався на засадах загального виборчого права для чоловіків. Після декількох місяців республіканського режиму (лютий 1873 - січень 1874 р.), була реставрована монархія. Відповідні зміни в політичній історії Іспанії знайшли своє відображення в Конституції 1876 р. Вона проголосила країну конституційною монархією, в якій законодавча влада належала королю і двопалатному парламенту. Ця Конституція проіснувала до 1931 р. [176]¹¹⁶⁾.

Становлення буржуазних інститутів влади в іншій державі Піренейського півострова - Португалії, безумовно, необхідно пов’язати із початком XIX ст. Під впливом перемог революційних сил в Іспанії в 1820 р., розпочалась революція в Португалії, яка вже у вересні того ж року перемогла в Лісабоні. Скликані тимчасовим

урядом Установчі кортеси, прийняли у вересні 1822 р. першу конституцію країни. В ній Португалія проголошувалась конституційною монархією. Законодавча влада належала виборним однопалатним кортесам, а виконавча влада - королю. Посеред її основних принципів була ідея суверенності нації. Цікаво зазначити, що конституція проголошувала свободу всіх португальців та їх рівність перед законом. Вона не встановлювала майнового цензу для виборців: виборчих прав були позбавлені тільки слуги й особи, які не мали роботи. Оцінюючи цю конституцію, можна погодитись із поглядами тих, хто її вважав найсміливішим проявом конституціоналізму [175]¹¹⁷⁾. Але вже в 1826 р. була прийнята Конституційна хартія, в якій накреслився відхід від принципів попередньої конституції і яка багато в чому служила зміцненню королівської влади. Вона передбачала утворення двопалатного парламенту, верхня палата якого призначалась королем, а нижня обиралась, при цьому виборче право обмежувалось високим майновим цензом. У 1852 р. був прийнятий “додатковий акт” до Хартії, який дещо розширював виборче право [177]¹¹⁸⁾.

В Італії боротьба ліберальних і демократичних кіл суспільства за утворення парламентських політичних інститутів поєднувалась із боротьбою за національне визволення та об’єднання країни. Вже в ході революції 1848-1849 рр. король Франції Фердинанд II змушений був дарувати конституції: Сицилії - у січні, Папській області, Тоскані та П’ємонту - в лютому-березні 1848 р. Були обрані парламенти і сформовані уряди. Після приєднання Неаполітанського королівства до П’ємонта, в лютому 1861р. в Турині відбулось урочисте відкриття італійського парламенту, на якому 14 березня Віктор Емануїл був проголошений королем Італії. Цим було завершене об’єднання країни, але без Папської та Венеціанської областей (останні приєднані в 1870 р., після чого Рим став столицею) [175]¹¹⁹⁾.

У 1871 р. в якості загальноіталійської конституції уведений Статут П’ємонтовського королівства 1848 р., який прийнято називати Альбертинським (по імені короля Карла Альберта). Згідно з цією конституцією, вся повнота влади зосереджувалася в руках короля. Останній відігравав головну роль у здійсненні законодавчої влади, оскільки без його санкції закон, прийнятий парламентом, не становився законом, а без його розпорядження про опублікування - не набував чинності. Тільки королю належала виконавча влада. Правосуддя здійснювалось від імені короля і впроваджувалось суддями, які призначались ним. В країні функціонував двопалатний парламент. Члени верхньої палати - Сенату - призначались королем довічно; в ньому були представлені принци, генералітет, чиновники, духовенство, видатні діячі культури. До Палати депутатів могли бути обрані особи, що досягли 30 років, і відповідали вимогам, вказаним в законі. Характеризуючи державний лад того часу, італійський учений Антоніо Лабріола писав: “Італійська держава - це суміш англійського парламентаризму, французької централізації та прусського мілітаризму [56]¹²⁰⁾. В певній мірі з такою оцінкою можна погодитись. Італійська держава не володіла жодним ефективним механізмом, який би зміг гасити суперечності та її постійні коливання від лібералізму до авторитаризму і навпаки. Ілюстрацією до сказаного є такі факти. Так, коли у 1876 р. “лівим” вдалося сформувати уряд, то це було сприйнято як “парламентська революція”. “Лівим” зокрема вдалося прийняти зниження майнового та вікового цензу, в результаті чого розширилось коло виборів. Однак, коли у 1887-1896 р. до влади прийшли “праві”, то вони всіляко принижували роль парламенту, запроваджували авторитарні методи управління [176]¹²¹⁾.

Досить своєрідним є процес становлення і зміцнення парламентаризму в Греції. В політичному і конституційному розвиткові цієї держави, починаючи з 30-х рр. ХІХ ст., відбувалися значні зміни: за цей період країною правили сім королів, сталося 10 революцій і державних переворотів, установлено чотири республіки і прийнято п’ять конституцій. З 1844 по 1967 роки парламент розпускався 48 разів і при владі побувало 150 урядів [552]¹²²⁾.

Форму державного правління молодій незалежній державі всупереч волі грецького народу була нав’язана Лондонською конференцією держав 1830 р., яка прийняла ухвалу про встановлення в цій країні спадкової монархії. Прийнята в 1844 р. Конституція встановила в Греції режим конституційної монархії. Разом із тим король зберігав за собою значні прерогативи: він призначав довічно членів сенату, призначав і звільняв міністрів, розпускав палату депутатів [177]¹²³⁾.

Після позбавлення влади короля Оттона (1862 р.) за його абсолютистські тенденції була прийнята нова Конституція (1864 р.), яка зберігала свою чинність до 1911 р. Ця конституція юридично оформила перехід до парламентської монархії. Вона заснувала однопалатний парламент - Палату депутатів, члени якої обиралися загальним, прямим і таємним голосуванням. Парламенту належали досить широкі повноваження. Зокрема, він володів законодавчою ініціативою. Виконавча влада знаходилася в руках міністрів, які призначалися королем зі складу депутатів. Відповідно до §31 Конституції, король мав право замінити міністрів, але вони могли залишатися при владі до того часу, доки користувалися довір’ям більшості палати. Конституція також забезпечувала кожному громадянину свободу слова й друку. За оцінками сучасників, ця конституція формально вважалась однією з найдемократичніших в Європі [197]¹²⁴⁾.

Процес становлення й розвитку парламентаризму у державному механізмі трьох країн Північно-Західної Європи - Бельгії, Люксембургу і Нідерландів, багато в чому подібний. Під впливом французької революції в 1832 р. у Бельгії почалась революція, що закінчилась відділенням бельгійських провінцій від Голландії. Конгрес, скликаний для встановлення державного ладу, був обраний громадянами, яким виповнилось 25 років, які платили ценз від 13 до150 флоринів, або які належали до ліберальних профспілок. Підготовлена ним конституція опублікована 7 лютого 1831 р. Конституційний лад засновувався на принципі розподілу влад, а в країні встановлювалась форма правління у вигляді парламентарної монархії. Урядування в державі було організоване на зразок англійського парламентського режиму, але на засадах теорії вігів. Верховна влада, згідно з конституцією, належить народові, а не королю. Усяка влада є похідною від нації. Королю належить виконавча влада, але він користується нею тільки через міністрів, а останні відповідальні перед палатою (вони повинні піти у відставку, якщо не користуються підтримкою більшості палати). Отже, палаті дійсно належала верховна влада. Народне представництво утворювалось із двох палат: сенату і палати представників; обидві обиралися одними і тими ж виборцями і користувалися однаковою юридичною владою; однак у сенатори могли бути обраними тільки ті громадяни, які платили 2000 флоринів податків. Будь-який податок або збільшення контингенту військ повинні були вотуватися спочатку в палаті представників. Усякий закон мав бути прийнятим палатою, сенатом і королем, і всі вони мали право законодавчої ініціативи [261]¹²⁵⁾.

Після падіння імперії Наполеона та набуття незалежності (1814 р.) у Нідерландах відновлюється власне королівство на чолі із самодержавним монархом. В основі державного устрою покладена Конституція 1815 р. зі змінами, внесеними в 1840, 1848, 1887, 1920 - 1922 рр., і яка проіснувала до 1984 р. Характерною особливістю політичної системи Нідерландів є її стабільність. Що ж до реформ, які проводилися за цей період у політичній сфері, то вони пов’язані в основному з розширенням виборчого права, збільшенням чисельності депутатів парламенту, вдосконаленням порядку престолонаслідування та інституту регентства. Так, ще в 1887 р. парламент прийняв закон, згідно з яким був знижений майновий ценз, що дозволило розширити коло виборців до 300 тис. чоловік замість 120 тис [197]¹²⁶⁾.

У розглядуваному нами періоді в Нідерландах панувала конституційна монархія зі всезростаючою роллю парламенту: фактично влада завжди зосереджувалася в руках Генеральних штатів і залежного від них кабінету міністрів, тобто в цій державі з самого початку був установлений парламентський режим. За органічними законами Нідерландів, монарх вважався главою нації, йому належала виконавча влада, але він її здійснював через міністрів, які несли відповідальність перед парламентом. У питаннях формування уряду монарх також не міг діяти самостійно, а доручав якомусь із відомих політичних діячів (який належав до партії, що мала більшість у парламенті) утворити кабінет міністрів. Генеральні Штати, в руках яких зосереджувалась законодавча влада, складалися з двох палат. Перша палата, сенат, складалася з 50 членів, які призначалися провінційними штатами (на відміну від інших конституційних монархів, голландський король чи королева не призначали членів верхньої палати). Члени сенату обиралися на 6 років із відновленням однієї третини через кожні 3 роки. Вирішальна ж роль у політичному житті країни належала другій палаті, що складалась зі 100 депутатів, які обиралися на чотири роки [197]¹²⁷⁾.

Утвердження засад сучасного парламентаризму в Люксембурзі розпочалося в 1867 р., коли Лондонська конференція великих держав остаточно визначила статус цієї країни. Ця ухвала була підтверджена в Конституції Люксембургу (1868 р.). За цією конституцією, “Велике Герцогство Люксембург є вільною, незалежною і невідчуженою державою” (ст. 1). Конституція закріпила основні принципи парламентаризму. Визнавши главою держави Великого герцога, вона водночас обмежила його повноваження, закріпивши законодавчі функції за Палатою депутатів (парламентом). Уряд, який призначався монархом, повинен був нести відповідальність перед парламентом. Проголошені конституцією політичні права люксембуржців (зокрема, свобода совісті, вільного висловлювання думок, свобода друку, а також право союзів та ін.) сприяли утворенню політичних партій, що репрезентували різні прошарки суспільства, зростанню національної самосвідомості [566]¹²⁸⁾.

Конституювання державного ладу на нових засадах у Німеччині було започатковано із завершенням процесу утворення єдиної держави (1871 р.), коли Установчий рейхстаг схвалив конституцію імперії, що діяла з невеликими змінами до 1919 р. За конституцією, кайзер (нім. Kaiser - цезар) володів вищою законодавчою владою і призначав главу виконавчої влади - імперського канцлера, відповідального тільки перед ним. Кайзер на свій розсуд розпоряджався збройними силами, вирішував питання війни й миру, репрезентував країну в міжнародних справах. Вищими представницькими установами були Союзна рада (бундесрат) і рейхстаг (букв. державні збори). Конституція надавала Бундесрату законодавчу владу - нарівні з рейхстагом - і значну виконавчу владу. Союзна рада мала свій апарат в особі спеціалізованих комісій з тих чи інших галузей суспільного і державного життя. До того ж Бундесрат володів правом видання указів, які мали ту ж силу, що й закони. Нижня палата парламенту - Рейхстаг, обиралась на 3, а з 1878 р. - на 5 років на основі загального виборчого права (правом голосу користувалися чоловіки, що досягли 25-річного віку, за винятком військовослужбовців). Рейхстаг володів законодавчою ініціативою, але його ухвали підлягали затвердженню імператором і Союзною радою. Достроковий розпуск нижньої палати міг бути здійсненим звичайною ухвалою верхньої палати, що й неодноразово робилося. Імперський уряд був представлений в єдиній особі - особі канцлера. Кабінету міністрів не існувало. Міністри, що відали певним колом справ, знаходились у підпорядкуванні канцлера, були практично його заступниками з тих чи інших питань [155]¹²⁹⁾.

Отже, за формою державного правління Німецька імперія представляла собою симбіоз рис дуалістичної монархії та явища президенталізму. При цьому варто підкреслити, що у державному механізмі був відсутнім контроль законодавчого органу за виконавчою владою. Стосовно принципу розподілу влад на законодавчу і виконавчу, хоча він і не заперечувався, проте системи “стримувань і противаг”, спрямованої на демократизацію влади, так і не було створено - аж до Веймарської конституції 1919 р.

У Скандинавських країнах становлення буржуазних державно-правових інститутів відбувалось в основному під впливом революційних подій у Франції. В силу того, що економічні і політичні умови для таких перетворень не були підготовлені, реформи конституційного характеру проводилися зверху - королівською владою і мали половинчастий, незавершений характер. Політичні реформи були проведені в Швеції та Норвегії на початку XIX ст., а в Данії - в середині XIX ст.

У Швеції, зокрема, становлення парламентаризму відбувалось не в результаті одноразових реформ, а шляхом поступових перетворень, які знайшли своє відображення в конституційній практиці. Засади державного ладу Швеції на початку XIX ст. визначали чотири конституційні закони: Форма правління 1809 р., Акт про Риксдаг 1810 р., Акт про престолонаслідування 1810 р. та Акт про свободу друку 1812 р., які разом утворили Конституцію цієї держави. Форма правління 1809 р. (основний конституційний акт) закріпив дуалістичну монархію, яка передбачала рівновагу сил між королем і риксдагом. Вона надала представницькому органу - Риксдагу - обмежені права з багатьох питань. Законодавча влада стосовно фундаментальних і звичайних законів була поділена між королем і риксдагом, однак щодо законів, які визначали економіку країни й основи державних установ, риксдаг мав тільки дорадчу роль і міг тільки повідомляти королю свої “уявлення та побажання” (ст.89). Натомість Риксдаг отримав широкі повноваження в фінансовій сфері: він уводив податки, затверджував бюджет, призначав із числа депутатів уповноважених, які контролювали діяльність Державного банку, спеціальних комісарів Управління національного боргу, внаслідок чого без його згоди не могли укладатися державні позики (стст. 57-73). Контроль за законністю в діяльності королівської адміністрації був покладений на парламентського омбудсмана - досвідченого юриста зі стажем тривалої практичної роботи в галузі юриспруденції, який не був членом Риксдагу[27]¹³⁰⁾.

Не менше уваги приділяла Форма правління прерогативам короля. Передусім за королем закріплювалась уся повнота виконавчої влади. Уряду як такого не було ще. В цьому зв’язку характерним є положення ст. 4: “Тільки король править королівством відповідно до приписів Форми правління”. Король для проведення різних справ призначав радників, але їхня думка для нього не була обов’язковою. Королю належало право призначати на усі вищі державні посади (ст.ст. 28-32), суддів усіх судів, священнослужителів вищого рангу, дипломатичних і консульських представників, начальників округів, які здійснювали управління на місцях та ін. Досить широкими були королівські повноваження і в галузі законодавства: економічне й адміністративне законодавство були в його віданні як невід’ємної частини виконавчої влади.

Половинчастість здійснених перетворень проглядається перш за все у тому, що Риксдаг відповідно до Акту про Риксдаг 1810 р. залишався станово-представницькою установою, яка складалась з чотирьох курій - від дворян, городян, духовенства і селян. Усе це ускладнювало процес здійснення законодавчої діяльності, оскільки для прийняття закону за нього повинні були проголосувати більшістю не менш, ніж у трьох куріях. Стосовно конституційних актів, то для внесення змін до них необхідно було отримати більшість у всіх чотирьох куріях у двох послідовних риксдагах. І це при тому, що Риксдаг збирався раз у п’ять років. Якщо ж врахувати застосування права королівського вето, то стане зрозумілим, наскільки була ускладнена можливість діяльності цього державно-правового інституту.

Сказане вище служить підставою для висновку про те, що у дуалістичному режимі Швеції тих часів мало місце явне переважання королівської влади над парламентом. Тому, на наш погляд, важко погодитись із ствердженням шведських авторів - юриста Стіга Стрьомхольма^* , а також тальмана Риксдагу - Харе Г. Петерсона^**.

Наступний етап конституційного розвитку Швеції (до 1866 р.) відбувався під впливом розвитку і зміцнення капіталістичних відносин. А зміни в соціальній структурі суспільства і, зокрема, збільшення міських середніх прошарків, інтелігенції, позастанової буржуазії, не могли не призвести до відповідних змін у політичному житті. Під тиском знизу в 1865-1866 рр. проведена поміркована реформа, яка перетворила Риксдаг у двопалатний парламент. Згідно з прийнятим у 1866 р. новим Актом про Риксдаг, цей орган став повноцінним парламентом у власному розумінні цього слова. Перша (верхня) палата обиралась на 9 років, тобто на термін у три рази більший, ніж нижня - Друга палата, шляхом проведення двоступеневих виборів ландстингами (окружними зборами) і зборами уповноважених міст, прирівняних до ландстингів. Палати володіли однаковими повноваженнями. Усі питання вносилися одночасно в обидві палати і розглядалися також одночасно. У випадку розбіжностей між ними спірне питання розглядалось на спільному засіданні. Постійні комісії парламенту також були спільними. Вони мали право не тільки робити висновки щодо законопроектів, але й самі володіли ініціативою внесення питань на обговорення парламенту [526]¹³¹⁾.

І хоча король не вправі був скликати Риксдаг, який збирався на свої сесії у встановлений Актом про Риксдаг термін, проте він зберігав право скликання надзвичайних сесій парламенту (ст.2). Король також мав право розпуску Риксдагу, проте із одночасним призначенням виборів в одну або обидві палати (ст.5). Оскільки у Форму правління не було внесено ніяких змін, за королем зберігалися значні права в галузі законодавства. Монарх також був реальним главою виконавчої влади, як і раніше, здійснював призначення на основні державні та церковні посади, посади суддів, самостійно вирішував військові та міжнародні справи. Отже, проведені перетворення не запровадили в країні парламентаризм; зберігався дуалізм державної влади.

Подальший політичний розвиток Швеції в напрямку сучасної системи парламентаризму пов’язаний з наступним етапом конституційного розвитку (з кінця 60 -х рр. XIX ст. до кінця 60 -х років XX ст.). Особливістю цього конституційного періоду було те, що більшість реформ державно-правового характеру здійснювались на основі конституційних угод між різними політичними силами суспільства. Так, у 1876 р. у складі Державної ради, яку очолював король, один із радників був призначений першим міністром, що започаткувало утворення уряду як самостійного органу. Та оскільки в Форму правління ніяких змін не було внесено з цього питання, з юридичної точки зору уряду як такого не існувало. Король продовжував здійснювати призначення його членів (у якості своїх радників) на власний розсуд [526]¹³²⁾.

Як уже зазначалось, в Данії проведення політичних реформ також здійснювалось зверху – королівською радою. Однак вплив на них французької революції був більш значним, ніж у Швеції, виразніше виявилося незадоволення селян феодальними відносинами, міцнішими були позиції буржуазії. В силу вказаних причин і під безпосереднім враженням масових маніфестацій у Копенгагені король закликав до управління країною націонал-лібералів, а скликані згодом Національні збори прийняли у червні 1849 р. відносно демократичну Конституцію. Відповідно до приписів Основного закону, в країні був введений двопалатний парламент, обмежувалися повноваження короля, здійснювалась низка демократичних нововведень у виборчому праві (запроваджувалось загальне виборче право для чоловіків на виборах у Першу палату, із встановленням досить високого майнового цензу), розширялися демократичні свободи [526]¹³³⁾. В цілому Конституція 1849 р. закріпила в Данії дуалізм влади з деяким переважанням законодавчої влади над виконавчою.

Особливістю політичного розвитку Данії в останні десятиріччя ХІХ ст. і на початку ХХ ст. стало те, що політичні сили країни давали різне тлумачення нормам конституції. Якщо партія “Венстре” заявляла, що Конституція закріпила принципи парламентаризму, посилаючись при цьому на §§ 48 і 49, які надавали Фолькетингу переважне право на обговорення фінансових та інших законів, то уряд, відштовхуючись від §13, відстоював інші принципи, згідно з якими уряд призначався королем і був відповідальним тільки перед ним. Така ситуація склалась, зокрема, під час перебування при владі уряду консерватора Еструпа, на боці якого була більшість Ландстинга і меншість Фолькетинга. Намагаючись призначення кабінетів відповідно до співвідношення сил у Фолькетингу, “Венстре” обрала тактикою боротьби проти уряду постійне відхилення фінансових законів. Тільки з 1885 по 1893 роки Фолькетинг відхилив 11 фінансових законопроектів. У відповідь уряд, посилаючись на §13 Основного закону, продовжував свою діяльність, періодично вдаючись або до розпуску парламенту або до прийняття тимчасових законів, які підписувались за його пропозицією королем [233]¹³⁴⁾. І тільки в 1901 р., коли реформована поміркована партія “Венстре” завоювала більшість у Фолькетингу, король змушений був погодитись на утворення уряду парламентської більшості: її лідер Енс Кристенсен сформував уряд.

Зовсім інакше відбувались найважливіші зміни державно-правового характеру в Норвегії. Пояснюється це причинами історичного порядку. За Кільським договором (січень 1814 р.) Норвегія мала відійти до Шведського королівства. Проте норвезький народ відмовився підкорятися умовам Кільського трактату. Національно-визвольну боротьбу в країні очолив датський принц Крістіан Фредерік. У лютому 1814 р. була проголошена незалежність Норвегії, сформованому тимчасовому уряду присягнуло усе доросле населення країни. В березні пройшли вибори до Установчих зборів, а вже 11 квітня 112 представників народу розпочали роботу над національною конституцією. 17 травня в м.Ейдеволл була прийнята Конституція [175]¹³⁵⁾.

Цікаво зазначити, що в процесі розробки Основного закону використовувався передовий конституційний досвід США і Франції, а також норвезьке законодавство. Не менш важливим є те, що в ній були закладені принципи розподілу влад Ш.Монтеск’є і народного суверенітету Ж.-Ж.Руссо.

В Норвегії запроваджувались конституційно обмежена монархія з нестановим парламентом – Стортингом. За своїм характером норвезький парламент був буржуазною представницькою установою. На відміну від парламентів Данії та Швеції, структура Стортинга була досить своєрідною. Він формувався як єдиний орган, але ж на першій сесії 1/4 частина його складу обиралась у верхню частину – Лагтинг, а решта складали нижню частину – Одельстинг. Законопроекти розглядалися окремо в кожній з його частин і тільки у випадку розбіжностей питання вирішувалось на спільному засіданні, де законопроект вважається прийнятим, якщо за нього проголосували 2/3 депутатів.

Парламент із самого початку визнавався єдиним законодавчим органом країни (§ 49). Конституція надала досить широкі права Стортингу і в галузі фінансів: встановлювати податки, митні збори та інші державні повинності; визначати кредити на державні витрати, цивільний лист короля, оклади державним службовцям; контролювати витрати державних коштів; надавати громадянство іноземцям (§ 75). Необхідно підкреслити, що Норвегія в той час була єдиною державою, де королю не надавалось право розпуску парламенту. До того ж Стортинг міг зібратися на сесію як за ініціативою короля, так і за власною ініціативою.

Монарх вважався главою виконавчої влади (§3). Відповідно до §17 Конституції, король володів правом прийняття постанов з питань торгівлі, митниць, ремесел і промисловості, а також поліції. Проте вони не повинні були суперечити Конституції і прийнятим законам і потребували затвердження найближчої сесії Стортингу. Водночас Стортинг не володів деякими правами, властивими представницьким установам у парламентарних державах. Згідно з §12 Основного закону, король особисто формував Державну Раду (уряд), уряд був невідповідальним перед парламентом і був вільним від його контролю в своїй діяльності. До того ж уряд досить активно використовував право королівського вето стосовно ухвал парламенту [571]¹³⁶⁾.

Отже, встановлену конституцією форму правління можна віднести до конституційної монархії в тому її різновиді, що називають дуалістичною монархією з певним переважанням парламенту над королівською владою. За своїм політичним ладом Норвегія в другій половині ХІХ ст. вважалась найбільш передовою із Скандинавських країн.

На початок 70-х рр. ХІХ ст. в Стортингу сформувалися два угрупування - “Венстре” (ліві) і “Хейре” (праві). Ліва більшість, яку очолював Й.Свердруп, домоглась прийняття закону про щорічне скликання Стортингу (раніше це відбувалось один раз на три роки). У 1872 р. Стортинг прийняв ухвалу про участь уряду в його дебатах (поправка до § 74 Конституції) і фактично про його відповідальність перед парламентом. Й.Свердруп у зв’язку з цим виголосив історичну фразу: “Влада Уряду більше не буде здійснюватися без Стортингу, вона буде узгоджуватися з ним...” [671]¹³⁷⁾. Король тричі відхиляв цей законопроект. Конфлікт, який отримав назву “вето - незгода”, продовжувався 12 років. Оскільки Конституція не давала відповіді на питання про те, чи може король вчетверте відмовити в підписанні законопроекту, що мав конституційний характер, Стортинг прийняв законопроект четвертий раз і оголосив його як такий, що набрав чинність, а у відповідь на демонстративне саботування ухвали Стортингу щодо відвідування його засідань, притягнув їх до відповідальності перед Державним судом у порядку імпічменту “за невиконання конституційних обов’язків і шкідливі поради, які вони надавали королю”. Не бажаючи загострювати стосунки з Норвегією, король рекомендував міністрам підкоритися цій ухвалі, що й стало прецедентом призначення уряду відповідно до співвідношення сил в парламенті. В 1884 р. “Венстре” сформували свій перший кабінет на чолі з Й.Свердрупом [176]¹³⁸⁾. Зазначимо, що офіційна точка зору виходить із того, що встановлення парламентаризму в Норвегії відбулося саме в цьому році. Цієї ж позиції дотримуються і багато скандинавських державознавців та істориків права [614, 629, 642]¹³⁹⁾.

В цьому контексті варто звернути увагу на деякі моменти. По-перше, в Норвегії тільки в ХХ ст. установився в державно-правовій практиці такий важливий принцип парламентаризму, як політична відповідальність уряду перед парламентом [233]¹⁴⁰⁾. По-друге, парламент в кінці ХІХ ст. ще не володів усіма тими повноваженнями, які б дозволяли говорити про нього, як про головний державний орган країни. Зокрема,

обмеженими були його права щодо контролю за діяльністю уряду. Тільки в 1905 р. був утворений Протокольний комітет Одельстингу для контролю за урядом, який отримав право вимагати від нього надання всіх документів, що характеризують урядову діяльність (п. “ж” §75 Конституції). По-третє, в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. ще сильними були позиції королівської влади. Процес переходу всієї виконавчої влади в руки уряду стався пізніше - в період між першою та другою світовими війнами. Ще досить тривалий час король зберігав реальні права в галузі зовнішньої політики та оборони.

Отже, є всі підстави вважати, що в Норвегії всі принципи парламентаризму знайшли своє втілення в державно-правовій практиці тільки після Другої світової війни. А стосовно періоду, що розпочався в 1884р. і до вказаного терміну, його можна характеризувати як етап переходу від дуалізму влади до парламентаризму, або, кажучи словами М. Дюверже, “дуалістичного парламентаризму” [634]¹⁴¹⁾.

В контексті аналізу тенденцій державно-політичного розвитку на європейському континенті не можна не звернути увагу на особливості здійснення цього процесу в окремих країнах Східної, Південно-Східної та Центральної Європи. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. частина народів цих регіонів ще залишалась під гнітом Австро-Угорської та Османської імперій. Поряд з цим існували і національні держави - Сербія, Чорногорія.

Сербське князівство на початок 70-х рр. ХІХ ст. формально залежало від Туреччини (до 1878 р.). Князь Милан Обренович, заручившись підтримкою Австро-Угорщини, в 1882 р. проголосив Сербію королівством. Під тиском політичних партій, у першу чергу прогресистів і лібералів, у Сербії була прийнята Конституція 1888 р., яка декларувала принципи парламентаризму: вперше в цій країні встановлювалась відповідальність уряду перед парламентом, проголошувались політичні свободи. Уряд сформували радикали [178]¹⁴²⁾.

Процес становлення парламентаризму в такій державі Східної Європи як Румунія розпочався після об’єднання Молдови та Волощини в єдину державу (1861р.). Прийнята у травні 1866 р. Конституція встановлювала у державі режим конституційної монархії. В Основному законі були зафіксовані принцип народного суверенітету (ст. 31), а також положення про те, що всі державні влади є похідними від нації) і принцип розподілу влад (ст. 32 передбачала, що законодавча влада здійснюється спільно королем і Національними зборами, які складалися з Сенату і Палати депутатів, а відповідно до ст. 35 виконавча влада доручалась королю, який здійснював її згідно з нормами Конституції, Судова влада здійснювалась незалежно палатами і трибуналами) [604]¹⁴³⁾. Конституція закріпила за монархом значні повноваження: він призначав і зміщував міністрів, затверджував усі закони, мав право розпускати парламент, командував армією. Як бачимо, дуалізм у Румунії набрав форми переважання королівської влади перед парламентом. У цьому зв’язку певний інтерес має викликати оцінка взаємовідносин влад, закладених у згаданій конституції, яку можна зустріти в науковій літературі. В “Короткій історії Румунії. З найдавніших часів до наших днів”, яка вийшла з друку в 1987 р. у видавництві “Наука” (Росія), сказано: “Принцип парламентаризму в давній Румунії був вивернутим навиворіт: не Національні збори формували уряд, а рада міністрів, призначена королем, проводила вибори й утворювала слухняний парламент. За допомогою обіцянок, залякування, поліцейського кулака та прямої фальсифікації підсумків голосування кабінет завжди... домагався більшості” [141]¹⁴⁴⁾.

Проблеми становлення парламентаризму в Туреччині - державі, розташованій в Азії та Європі, викликають чималий інтерес в силу низки причин. По-перше, складністю історичного розвитку цієї країни. Її державність склалась ще на початку ХІV ст. В результаті завойовницьких війн ХІV - XVI ст.ст. утворилась велика Османська імперія. А наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. вона занепала і перетворилась у напівколонію європейських держав. По-друге, в ній вперше на Близькому та Середньому Сході встановився республіканський лад (1923 р.). По-третє, існуючими поглядами в західній літературі, які з одного боку, перебільшують значення конституційних реформ, а з іншого - намагаються доводити, що Туреччина копіює суспільно-політичну систему держав Заходу.

Початковий період історії конституційного розвитку Турецької держави необхідно віднести до Гюльханейського рескрипту (акт монарха - А.Г.) 1839 р., який поклав початок періоду реформ. Гюльханейський акт містив окремі елементи конституційних норм: охорона життя та майна, рівність прав усіх підданих перед законом, обов’язок несення військової повинності. Але поряд з цим, передбачались положення, спрямовані на збереження та зміцнення феодального ладу. Кроком уперед у реформуванні суспільних відносин стала перша турецька Конституція 1876р. Вона була побудована на засадах принципу розподілу влад. Проте Конституція надавала главі держави - султану функції і законодавчої, і частково судової влади. Султан уповноважувався правом скликання парламенту на сесії, зміни строків його діяльності і правом розпуску меджлісу, нижня палата якого фактично не користувалась правом законодавчої ініціативи. Будучи главою держави, султан одночасно зберігав за собою титул халіфа, тобто глави релігійної влади. В цілому ця Конституція являла собою основний закон напів-теократичної держави, що припускала існування парламенту, проте не дозволяла виборчій установі діяти в рамках парламентаризму. Вже в 1878 р. султан розігнав парламент, а згодом призупинив чинність конституції [531]¹⁴⁵⁾.

На відміну від більшості європейських держав прискорений соціально-економічний і політичний розвиток Японії розпочався значно пізніше - тільки в другій половині 70-х - на початку 80-х рр. ХІХ ст. Під тиском ліберальних прошарків панівних класів і демократичних кіл японського суспільства імператор змушений був удатися до серйозних політичних перетворень. В 1889 р. була опублікована конституція (Конституція Мейдзі^*), за якою Японія проголошувалась конституційною монархією. Вона надавала монарху винятково широкі права і повноваження, але законодавча влада в країні здійснювалась імператором спільно з парламентом. Отже, в японському варіанті дуалістичного режиму мало в той час місце явне переважання монархічної влади над парламентом [586]¹⁴⁶⁾.

У ході всього державно-політичного розвитку США змінювались баланс між головними компонентами системи влади, їхня юридична і фактична компетенція.

Вже на початку ХІХ ст., коли в державному праві панували доктрини невтручання, то в політичній практиці окреслювався курс на поступове посилення президентської влади. І, якщо Дж.Вашингтон уникав відвертого тиску на Конгрес, то його міністр фінансів А.Гамільтон і державний секретар Т.Джефферсон удавалися до методу пресингу без коливань. Ставши президентом, Джефферсон практично контролював Конгрес. Після залишення ним посади в 1809 р. центр влади перемістився до Конгресу. Протягом 16 років у США тривало т.зв. “правління Конгресу”. При президенті Е.Джексоні (1829-1837) значно були розширені повноваження виконавчої влади: він застосовував вето частіше ніж усі, його попередники, разом узяті. Після президентства Джексона аж до самої громадянської війни (1861-1865 рр.) тривала епоха панування конгресу. Загроза розколу союзу і громадянська війна (1861-1865 рр.) викликали необхідність централізації влади в руках президента. Новий президент А.Лінкольн без санкції конгресу збільшив чисельність армії, видав акт про звільнення рабів та інші розпорядження щодо кардинального вирішення аграрного питання. Після закінчення громадянської війни необхідність у сильному президенті відпала, і знову в управлінні державою верховенствує конгрес [202]¹⁴⁷⁾.

Процес становлення та зміцнення засад парламентаризму в регіоні Латинської Америки, який об’єднує сьогодні 34 незалежні держави, також мав свою особливість. Передусім вона полягає в тому, що боротьба за радикальні буржуазні перетворення в країнах континенту тісно переплелася з війною за незалежність (1810 - 1826 рр.). До того ж багато країн Латинської Америки пройшли досить тривалий шлях капіталістичного розвитку, нерідко ставали об’єктом активної економічної експансії іноземного капіталу. В окремих молодих державах Карибського басейну капіталістичні відносини недостатньо розвинуті, а утворення самостійних держав набуває іноді досить складного і болючого характеру.

Першою незалежною державою Латинської Америки стала Гаїті в 1804 р. У першій половині ХІХ ст. незалежними стали: Еквадор (1809), Мексика і Чилі (1810), Венесуела, Колумбія. Парагвай (1811), Аргентина (1816), Гватемала, Перу, Гондурас, Коста - Рика, Нікарагуа, Ель - Сальвадор (1821), Бразилія (1822), Болівія, Східний Уругвай (1825), Домініканська Республіка (1844 р.). У всіх згаданих країнах (крім Бразилії, де до 1889 р. зберігалась монархія) був установлений республіканський лад [288]¹⁴⁸⁾. Перші ж конституції Венесуели і Еквадору - Кіто (1821), Болівії та Перу (1826), Мексики (1824) та інших незалежних держав стали юридичним фундаментом ринкової економіки та базису політичної надбудови.

Розглянемо докладніше це питання на прикладах із державно - правової практики Аргентини, Бразилії та Мексики.

В Аргентині, після проголошення на Національному конгресі 9 липня 1816р. незалежності від іспанської корони, політичне життя характеризувалося боротьбою між різними групами олігархії за владу, численними переворотами і контрпереворотами. Чи не найважливішим рубежем на шляху до консолідації аргентинської держави й аргентинської нації була Конституція 1853 р., якій судилося без суттєвих змін проіснувати понад 100 років (до 1994 р.). Вона синтезувала в собі визвольницькі ідеї війни за незалежність, тенденції до національної єдності, сповідувала принципи (розподілу влад, федералізму), закладені в основі конституції США. Значне місце в конституції відводилось питанням організації державної влади в країні. Відповідно до її норм, “Аргентинська нація” проголошувалась Федеративною республікою. Законодавча влада в державі здійснювалась двопалатним конгресом: палатою представників і сенатом. Члени палати обиралися по одному від 20 тис.чол., сенатори - по два від кожної провінції та столиці. Вибори встановлювалися двоступеневі. Жінки були позбавлені виборчих прав, обрання на деякі посади зумовлювались цензом. Виконавча влада належала президенту. Він був у змозі оголошувати війну й укладати мир, запроваджувати надзвичайний стан, обіймав посаду головнокомандуючого збройних сил. Він призначав (за згодою сенату) членів Верховного Суду. До його функцій входили розробка, затвердження і промульгація законів. Інакше кажучи, в руках президента зосереджувалась надзвичайно велика влада. З-поміж інших реформ політичного характеру вкажемо на запровадження у 1912 р. загального виборчого права при таємному голосуванні [3]¹⁴⁹⁾.

У Бразилії боротьба за незалежність тісно була пов’язана з боротьбою за скликання Установчих зборів, яким належало визначити засади державного устрою країни. Після встановлення незалежності - 7 вересня 1822 р., принц - регент був проголошений конституційним імператором Бразилії. 3 травня 1823 р. відкрилися Установчі збори, на яких існуюча виконавча влада (уряд) мала присягнути перед депутатами до заснування інших державних інститутів. За дорученням Установчих зборів спеціальна комісія підготувала проект конституції, в якому передбачалось встановлення в Бразилії конституційної монархії. Такий проект конституції, що обмежував владу імператора, не влаштовував придворні кола, які намагалися встановити абсолютизм. 12 листопада того ж року уряд своїм декретом розпустив Установчі збори. Проте чимало бразильських плантаторів і крамарів вбачали в “народному представництві” засіб розширення сфери їхньої політичної та економічної діяльності і тому повстали проти абсолютизму. Опір, який вони здійснювали імператорському уряду, примусив останніх замаскувати існуючий режим конституцією, яка набула чинності в березні 1824 р. Ця конституція надавала імператору всю повноту влади. Він отримав право призначати міністрів, чиновників, офіцерів армії та флоту, дипломатичних представників та єпископів. Монарх міг видавати декрети та інші постанови, що мали силу закону, міг оголошувати війну й укладати мир, підписувати договори з іноземними державами. Генеральні збори, що заснувалися як представницька установа, також залежали майже повністю від монарха. Зокрема, він призначав довічно сенаторів із числа кандидатів, висунутих провінціями. Нижня палата - палата депутатів - обиралась шляхом двоступеневих виборів, при цьому переважна більшість населення країни була позбавлена виборчих прав [3]¹⁵⁰⁾.

Із проголошенням 15 листопада 1889 р. Бразилії республікою, Установчі збори вважали своєю основною метою обговорення нового проекту конституції. Згідно з конституцією, остаточно прийнятою 24 лютого 1891 р., держава стала іменуватися Сполученими Штатами Бразилії. Законодавча влада в країні передавалася Конгресу, що складався з двох палат: Палати представників і Сенату. Члени палати обирались прямим голосуванням - один депутат від 700 тис. мешканців. У сенаті кожний штат був представлений трьома сенаторами. Депутати обиралися на три роки. Сенат оновлювався кожні три роки на одну третину. Виконавча влада належала президенту, що мав надзвичайно широкі повноваження, зокрема право відкладального вето, призначення міністрів, вищих державних і судових чиновників, а також присвоєння вищих військових звань. Вища судова влада належала Верховному суду (і відповідно верховним судам штатів) [3]¹⁵¹⁾. Так, у Бразилії встановлювався режим, який можна охарактеризувати як дуалізм влади з переважанням виконавчої влади над парламентом.

Становлення державності і відповідних буржуазно-демократичних інститутів Мексики відбувалось в ході революційних змін. Першим етапом буржуазної революції в країні була визвольна боротьба мексиканського народу проти іспанського панування, що тривала 11 років, і яка закінчилась проголошенням незалежності Мексиканської імперії в 1821 р. Однак імперія проіснувала недовго - до 1823 р. 31 січня 1824 р. Установчий конгрес прийняв “Основний закон”. Конституція Мексиканських Сполучених Штатів закріпила республіканський лад, декларувала рівність усіх громадян перед законом, свободу друку тощо. У 30-і рр. ХІХ ст. в політичному житті країни йшла боротьба між лібералами, які виступали за проведення політичних і економічних реформ, та консерваторами, що домагалися збереження соціально-економічних інститутів колоніального періоду. За часів перебування при владі лібералів була проведена низка прогресивних заходів (зокрема, заборонена работоргівля, прийнята ухвала про скасування привілеїв, якими користувалися військові). Проти реформ виступали консерватори. Це призвело до громадянської війни 1854-1860 рр., яка закінчилась перемогою лібералів. Ще в ході громадянської війни конгрес опублікував у 1857 р. нову Конституцію, яка проголошувала Мексику представницькою, демократичною, федеративною республікою. Вона забороняла рабство, декларувала свободу совісті, слова, друку, зборів, пересування, таємницю листування, право утворення політичних і громадських організацій, тобто основні буржуазні свободи [3; 288]¹⁵²⁾. Громадянська війна була другим етапом буржуазної революції. Однак уже в 1876 р. влада в країні була захоплена військовими. Їхня диктатура тривала третину століття. Конституційні

приписи існували тільки на папері. Конгрес не відігравав ніякої ролі. Надзвичайно підвищилось значення виконавчої влади. В 1910 - 1917 рр. в країні відбувалась демократична революція, що стала черговим етапом революційних змін у Мексиці [288]¹⁵³⁾.

Підсумовуючи сказане, можна зробити такі висновки. Наприкінці ХІХ ст. на конституційному рівні і фактично парламент остаточно оформлюється в якості державного владного інституту. Прийняті в більшості держав виборчі закони створюють необхідну правову базу для регулювання виборів членів вищих органів представницької влади. Парламенти самостійно або спільно з главою держави володіють правом прийняття законів. У деяких країнах у повному обсязі (наприклад, Великобританія, США), а в деяких частково реалізуються основні причини парламентаризму: розподілу влад, формування уряду на основі співвідношення партійно-політичних сил у парламенті, політичної відповідальності уряду. Проте не у всіх країнах парламенти займають визначене у політико-правовій доктрині того часу провідне становище в механізмі державного владування. В країнах із дуалістичним режимом нерідко переважає королівська влада (наприклад, скандинавські країни). Водночас в окремих країнах (зокрема, в Греції, Німеччині, в державах Латиноамериканського регіону) глави держав вдаються до розпуску парламентів. У цілому ж можна констатувати, що ХІХ ст. стало не тільки черговим, але й дуже важливим етапом у розвитку парламентів і парламентаризму.