Фізіологія системи крові

Нормальна діяльність клітин багатоклітинного живого організму потребує відносної сталості хімічного складу і фізико-хімічних властивостей “зовнішнього” середовища, яким для клітин є тканинна (міжклітинна) рідина. Така сталість досягається шляхом неперервного обміну між тканинною рідиною, з одного боку, і кров’ю – з іншого. Цей обмін відбувається через стінки кровоносних капілярів, завдяки чому хімічний склад тканинної рідини дуже подібний з хімічним складом крові. Тому кров значною мірою визначає рідке внутрішнє середовище організму.

Кров — це рідка тканина, що заповнює кровоносні су­дини й безпосередньо не контактує з клітинами організму. Усі необхідні для життя речовини клітини одержують з рідини, що просочується з крові в міжклітинний простір. У цей же простір потрапляють і продукти життєдіяль­ності клітин. Отже, тканинна рідина — це суміш рідини, що проходить через стінки кровоносних капілярів у між­клітинний простір, і виділень клітин. У тканинах крім кровоносних є ще лімфатичні капіляри, куди також потрапляє тканинна рідина. Рідину, що потрапила в лімфатичні капіляри, називають лімфою.

У людини в організмі цирку­лює три типи рідини, які складають внутрішнє середови­ще організму: кров, тканинна рідина і лімфа, між якими відбувається безперервний обмін, що забезпечує життє­діяльність клітин. Відносна сталість внутрішнього сере­довища організму забезпечує оптимальний життєвий стан і діяльність усіх клітин організму, його тканин і органів, а також широкі можливості пристосування людини до різних умов навколишнього середовища.

Складові частини крові постійно руйнуються та замі­нюються новими. Система крові — це поняття, яке об'єднує власне кров, органи крово­творення (кістковий мозок, селезінка, печінка й лім­фатичні вузли) і руйнування крові.

Кров виконує три основних функції: транспортну, регуляторну, захисну.

В організмі людини загальна маса крові, яка знаходиться в кровоносних судинах, або об’єм циркулюючої крові (ОЦК), становить 5-8 % маси тіла, тобто для дорослої людини це — 4,5—6 літрів. Відповідно ОЦК у чоловіків більший, ніж у жінок, а у дітей менше, ніж у дорослих. У стані фізіологічного спокою по кровоносних судинах циркулює тільки половина всієї крові, а решта знаходиться в депо крові, а саме: печінці, селезінці, легенях, судинах шкіри. При нестачі кисню в організмі клітини крові виходять з депо й поповнюють кровоносні судини, підвищуючи цим киснево-транспортну функцію крові.

Об'єм крові досить сталий. При крововтратах він швид­ко вирівнюється внаслідок виходу рідин з тканинного про­стору в кров, але при значних кровотечах, коли втрача­ється 1/3 крові, може настати смерть. У цих випадках необхідне швидке переливання крові або рідини, що її замінює.

Кров людини складається з рідкої частини — плазми (55—60 %) і клітин (40—45 %). Співвідношення між об’ємом плазми і об’ємом форменних елементів крові визначає показник – гематокрит. Це виражене у відсотках відношення об’єму форменних елементів до загального об’єму крові. У чоловіків гематокрит складає у середньому 47%, у жінок – 42%. У дітей гематокрит вищий, ніж у дорослих. Із старінням гематокрит знижується.

Під час м’язової роботи частина плазми через стінки капілярів виходить із судинного русла у міжклітинний простір працюючих м’язів. У результаті об’єм циркулюючої крові зменшується, що називається гіповолемією. Оскільки форменні елементи залишаються в судинному руслі, співвідношення між загальним об’ємом циркулюючої крові і форменних елементів змінюється так, що гематокрит підвищується. Таке явище називається робочою гемоконцентрацією. Спостерігається також перерозподіл об’єму крові між різними відділами судинної системи, що полягає в у зменшенні об’єму крові у венозних частинах судинного русла і збільшенні об’єму циркулюючої крові у малому колі кровообігу.

Плазма містить 90—92 % води і близько 10 % сухого залишку, який складається з органічних і неорганічних речовин. До органічних речовин крові відносять: білки (альбуміни, глобуліни, фібриногени), що становлять приблизно 7,2 %, глюкоза (4,4–6,6 ммоль/л), амінокислоти, ліпіди, гормони, вітаміни, різні продукти проміжного обміну.

Кров характеризується такими фізико-хімічними параметрами, як в'язкість, густота, осмотичний тиск, по­верхневий натяг.

В’язкість крові визначається відносно в’язкості води і відповідає 4,5—5,0. В’язкість крові залежить переважно від вмісту еритроцитів і в менше — від білків плазми крові.

В'язкість крові значно впливає на швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ), залежність між ними — зворотна. Величина ШОЕ залежить від статі та віку. ШОЕ вважається збільшеною, якщо її величина пе­ревищує 14 мм/год.

Ста­лість осмотичного тиску — обов'язкова умова підтри­мання нормальної структури й функцій клітини. Розчини, які мають однаковий осмотичний тиск, називають ізото­нічними. Для крові ізотонічним розчином буде 0,9 %-й розчин NаСІ, який називають ще фізіологічним. Осмотичний тиск, що створюється органіч­ними речовинами плазми крові, називають онкотичним тиском. Його межі 25—30 мм рт. ст. (4,0—4,7 Па). Він має важливе значення в розподілі води між тканинами і кров'ю, у процесах всмоктування й фільтрації. Осмотич­ний тиск клітин постійно змінюється в процесі обміну речовин, оскільки при розщепленні високомолекулярних органічних речовин — білків, жирів і вуглеводів — утво­рюється більше молекул кінцевих продуктів. Підтримання сталості осмотичного тиску регулюється імпульсами, що надходять від осморецепторів.

Під час м’язової роботи у плазмі крові може збільшуватися концентрація електрлітів (наприклад, іонів калію) та інших низькомолекулярних речовин – метаболітів (лактату та ін.), що обумовлює підвищення осмотичного тиску крові. При тривалій важкій роботі внаслідок надходження у кров продуктів розпаду органічних речовин онкотичний тиск крові збільшується, що призводить до затримки в ній води і збільшення її об’єму.

До клітин крові, які мають певну форму, належать червоні кров'яні клітини — еритроцити, білі кров'яні клітини — лейкоцити і лімфоцити та кров'я­ні пластинки — тромбоцити. Головна функція еритроци­тів — транспорт О₂ і СО₂. Лейкоцити забезпечують іму­нітет організму, а тромбоцити беруть участь у реакціях зсідання крові. Крім того, всі клітини переносять інфор­мацію, закодовану в макромолекулах, тобто здійснюють креаторні зв'язки між клітинами.

У дорослої людини еритроци­ти мають форму двовгнутих дисків, без'ядерні, з діамет­ром 7,5 мкм, завтовшки 2,5 мкм. Утрата ядра приводить до того, що клітина знижує використання кис­ню на свої власні потреби, а зменшення її розмірів і фор­ми — до збільшення сумарної обмінної поверхні. Загальна площа поверхні еритро­цитів дорослої людини до­рівнює близько 3800 м², що в 1500 разів перевищує по­верхню її тіла. Через обо­лонку еритроцита відбува­ються поглинання й віддача кисню, тобто головна фізіологічна функція цієї клі­тини.

Еритроцит здатний легко змінювати свою форму під впливом зовнішніх сил. Зав­дяки великій еластичності він проходить через капіля­ри, внутрішній діаметр яких значно менший за його діа­метр.

Велика сумарна поверх­ня еритроцитів, безперерв­ний контакт з клітинами всіх тканин, рух крові сприя­ють тому, що еритроцит є ідеальним переносником га­зів і речовин, які здійснюють креаторні зв'язки. У проце­сах відновлення (репарації), які відбуваються безпе­рервно в усіх тканинах і органах, до місця пошкодження на поверхні еритроцитів переносяться нуклеотиди, пепти­ди, амінокислоти та інші обмінні речовини кісткового мозку й ендокринних залоз. Ці речовини забезпечують регуляцію процесів відновлення і використовуються як пластичний матеріал.

Еритроцити переносять кисень завдяки тому, що до їхнього складу входять біл­ки, які містять метал. Дихальний пігмент людини — гемоглобін. Це складний білок з молекулярною масою 68800 дальтон. У крові його 14—16 %, а в окремому еритроциті 32 %. Усього в орга­нізмі людини близько 750—800 г гемоглобіну. При спортивному тренуванні, тривалому перебуванні в умовах високогір’я збільшуються кількість еритроцитів і вміст гемоглобіну в крові. Під час виконання тривалої і важкої роботи (марафонський біг) може спостерігатися незначний гемоліз – руйнування еритроцитів і вихід гемоглобіну у плазму крові.

Молекула гемоглобіну складається з двох частин: білка — глобіну і небілкової частини — гема. Глобін ста­новить 96 % маси молекули. У молекулі гемоглобіну міститься одна молекула глобіну і чотири молекули гема. До складу гема входить атом заліза, здатний приєднува­ти і віддавати молекулу кисню. При цьому валентність заліза не змінюється, тобто воно залишається двовалентними. Така властивість заліза визначається будовою його атома, який має велику кількість вільних електронів, що дозволяють утворити комплексні сполуки, які беруть участь в окисно-відновних реакціях. Кожен атом заліза приєднує молекулу кисню й утворює оксигемогло­бін, який нестійкий, легко віддає кисень і знову перетво­рюється на гемоглобін. Приєднання кисню до гемоглобі­ну відбувається внаслідок послідовних фізико-хімічних перетворень. У капілярах тканин гемоглобін легко утворює нестійку сполуку з СО₂, яка в капілярах легень розпадається. Отже, гемоглобін бере участь у транспорті СО₂. В організмі дорослої людини є гемоглобін кількох видів, які позначають літерами. Близько 90 % складу гемоглобіну припадає на НЬА, решта — 10 % — на гемо­глобін А₁ А₂, А_з.

У скелетних м’язах і м’язі серця міститься м’язовий гемоглобін – міоглобін, який постачає кисень тканинам в умовах кисневого голодування.

З чадним газом гемоглобін утворює сполуки значно легше, ніж з киснем. Тому навіть незначна кіль­кість СО в повітрі, що вдихається людиною, дуже небез­печна для життя. СО з'єднується безпосередньо з атома­ми заліза, внаслідок чого гемоглобін втрачає можливість приєднувати кисень. Кисневе голодування порушує функції організму і, в першу чергу, центральної нервової системи. Перша допомога при отруєнні газом полягає в забезпеченні потерпілого чистим повітрям. При цьому СО поступово відокремлюється від карбоксигемоглобіну і за­лишає організм. Під дією сильних окисників утворюється ще одна па­тологічна сполука — метгемоглобін. При цьому залізо ге­ма з двовалентного перетворюється на тривалентне. При накопиченні в крові великої кількості метгемоглобіну транспорт кисню до тканин порушується і може настати смерть.

Лейкоцити — білі кров'яні тільця, які мають яд­ро й цитоплазму. В одному кубічному міліметрі крові до­рослої людини знаходиться 4—9 тис. лейкоцитів. На від­міну від еритроцитів, кількість яких у крові здорової лю­дини відносно стала, кількість лейкоцитів коливається в значних межах залежно від часу доби, функціонального стану та інших причин. Збільшення кількості лейкоцитів понад 8 тис. називають лейкоцитозом, зменшення до 4 тис. і нижче — лейкопенією. Фізіологічний лейкоцитоз спостерігається в людини під час травлення та важкої фізичної роботи, при сильних емоційних реакціях, больо­вих відчуттях. Лейкоцитоз спостерігається також при ін­фекційних захворюваннях, запаленнях, злоякісних ура­женнях системи крові — лейкозах та інших патологічних процесах в організмі.

Лейкоцити виконують функцію захисту організму від патогенних мікроорганізмів, вірусів, паразитуючих най­простіших, мікробних токсинів, отрут, чужорідних білків, що можуть потрапити в тканинну рідину і навіть кров. Цю життєво важливу роль лейкоцити виконують завдя­ки трьом властивостям, а саме: здатності захоплювати чужорідне тіло й розчиняти його в цитоплазмі, самостій­но пересуватись за межами кровоносних судин, а також виробляти специфічні білки — антитіла.

За походженням, функцією і будовою лейкоцити поді­ляють на дві групи — зернисті (гранулоцити) і незернисті (агранулоцити).

Гранулоцити дістали таку назву то­му, що в їхній цитоплазмі містяться гранули. Залеж­но від забарвлення цих зерняток розрізняють: нейтрофільні гранулоцити (сприймають нейтральний барвник), еозинофільні гранулоцити (сприймають кислий барв­ник — еозин) і базофільні гранулоцити (сприймають ос­новний, лужний барвник). Кількість гранулоцитів стано­вить 50—70 % усіх лейкоцитів крові. Усі вони утворю­ються в кістковому мозку.

Нейтрофіли найчисленніші серед гра­нулоцитів (65—75 %). Їх основна функція полягає в за­хисті організму від мікроорганізмів та їхніх токсинів. У кров'яному руслі нейтрофіли знаходять­ся протягом короткого проміжку часу (в середньому 6—8 год.). Вони фагоцитують бактерії, а також продукти руйнування влас­них тканин і розчиняють їх лізосомними ферментами (протеазами, пептидазами, оксидазами, дезоксирибонуклеазами й ліпазами). Один лейкоцит захоплює до 15—20 бактерій і гине. Гній складається переважно з відмерлих нейтрофільних гранулоцитів та їхніх залиш­ків. Лізосомні ферменти, що звільняються при руйнуван­ні нейтрофільних гранулоцитів, викликають пом'якшен­ня оточуючих тканин і формування гнійного осередку (абсцесу). Крім фагоцитозу, нейтрофіли виробляють захисні білки, гістони, інтерферон, що має противірусну дію.

Еозинофільні гранулоцити становлять 1—5 % усіх лейкоцитів. Ці гранулоцити мають велике значення в руйнуванні та знешкодженні токсинів білкового поход­ження й чужорідних білків. Кількість еозинофілів залежить від рівня секреції глюкокортикоїдів. З підвищенням рівня цих гормонів у крові зменшується кількість еозинофільних гранулоцитів. Значне збільшення кількості цих клітин — еозинофілія, спостерігається при алергічних реакціях, глистних інвазіях та аутоімунних захворюваннях, при яких в організмі виробляються ан­титіла проти власних клітин.

Базофільні гранулоцити становлять 0,5—1 % усіх лейкоцитів крові. Ці клітини містять і виділяють гепарин, який активує ліполіз, а також беруть участь в обміні гіс­таміну. Вважають, що гепарин та інші продукти цих клі­тин запобігають зсіданню крові в осередку запалення, а гістамін розширює капіляри й тим самим сприяє про­цесам розсмоктування й загоєння.

Агранулоцити. До цієї групи лейкоцитів належать моноцити й лімфоцити.

Моноцити становлять 6—8 % кількості всіх лейкоци­тів крові, утворюються в кістковому мозку, у кров вихо­дять недозрілими клітинами. Моноцити — найактивніші фагоцити з усіх лейкоцитів, здатні захоплювати й пере­травлювати мікроби та уламки зруйнованих клітин влас­ного тіла. З крові моноцити виходять у навколишні тканини, де кількість їхніх лізосом і мітохондрій збіль­шується. При досягненні зрілості моноцити в тканинах перетворюються на нерухомі клітини—гістіоцити, або тканинні макрофаги. Поблизу осередку запалення ці клітини розмножуються поділом, утворюючи вал навколо чужорідних тіл, які не руйнуються ферментами. В осеред­ку запалення утворюється кисла реакція, тому нейтрофільні гранулоцити втрачають свою активність, а для ма­крофагів кисле середовище оптимальне. Вважають, що в процесі розвитку запалення моноцити нібито прихо­дять на зміну нейтрофільним гранулоцитам.

Лімфоцити. Серед усіх білих кров'яних клітин лімфо­цити мають особливе значення, тому що вони точно від­різняють все «чуже» від «свого» й забезпечують реакції клітинного та гуморального імунітету. Ці важливі функ­ції забезпечуються особливістю будови лімфоцитів, якої вони набувають у процесі розвитку. Виділяють два ос­новні типи лімфоцитів: Т і В. Обидві групи виникають з клітин — попередників кісткового мозку. Т-лімфоцити утворюються із стовбурних клітин кісткового мозку у вилочковій залозі й забезпечують реакції клітинного іму­нітету та регуляцію гуморального імунітету. В-лімфоцити утворюються у фабрицієвій сумці в птахів або в лімфоїдних клітинах кишок, червоподібному відростку, а в людини, можливо, в ембріональній печінці та кістковому мозку й забезпечують гуморальний імунітет.

У крові лімфоцитів знаходиться 20—35 % усіх лейко­цитів, але всього їх у дорослої людини нараховують 10¹² загальною масою 1,5 кг.

На цитолемі лімфоцитів утворюються рецептори, які збуджуються при стиканні з чужорідними білками. При такому контакті в Т-лімфоцитів активуються лізосомальні ферменти, які руйнують ці білки, і клітини, що їх не­суть. Тому цю групу Т-лімфоцитів називають «клітина­ми-вбивцями» (кілерами). Вони знищують не тільки мікробні клітини, але й клітини власного організму, які внаслідок мутаційних змін стали чужорідними (злоякіс­ними), а також чужорідні трансплантанти. Одна клітина-кілер вбиває одну чужорідну клітину. В-лімфоцити при стиканні з чужорідним білком набувають здатності виробляти захисні антитіла. Один раз зустрівшись з чу­жим білком-антигеном, лімфоцити мігрують у кістковий мозок, селезінку та лімфатичні вузли, де розмножуються й перетворюються на клітини, що протягом тривалого ча­су (десятиріччя, а можливо, і все життя людини) вироб­ляють антитіла—γ-глобуліни. З кожного лімфоцита, який колись зустрівся з антигеном, виростає клан клітин, що виробляють антитіла лише проти певного антигену. Тому лімфоцити та клітини їхнього клану дуже специ­фічні й реагують тільки на один антиген.

Серед лімфоцитів є 10—20 % клітин, що не прохо­дять диференціювання в органах імунної системи, але при необхідності здатні перетворитися на Т- і В-лімфо­цити.

Крім захисної функції лімфоцити підтримують креаторні зв'язки, оскільки на цитолемі несуть макромолеку­ли, в яких закодована інформація, необхідна для управ­ління генами інших клітин організму, їхнім ростом, ди­ференціюванням, поновленням.

Процентне співвідношення різних форм лейкоцитів називають лейкоцитарною формулою.

Тромбоцити — кров'яні без'ядерні пластинки ді­аметром 2—5 мкм; в 1 мм³ крові їх міститься 200— 400 тис. Утворюються вони з мегакаріоцитів кісткового мозку. Мають велике значення в процесах зсідання кро­ві. Крім того, тромбоцитам притаманні імунні власти­вості.

Зсідання крові полягає в перетворенні рідкої крові на кров'яний згусток (тромб), який при кровотечі закриває просвіт судини. Зупинка кровотечі називається гемоста­зом. Основою тромбу є сітка, що утворюється з молеку­лярних ниток білка фібрину, в якій затримуються кліти­ни крові. Розчинений білок плазми крові —фібриноген під дією ферменту зруйнованих тромбоцитів — тромбо-кінази і солей кальцію переходить у нерозчинну фор­му — фібрин. Після цього тромб стягується, ущільню­ється. Зсідання крові — це ланцюговий ферментативний процес, на який впливають багато факторів (близько 13). Це система з надзвичайно великими потенціальними можливостями. За якусь мить вона здатна перетворити всю кров організму на згусток. Для того, щоб цього не відбувалося, система зсідання крові надійно контролю­ється протизсідальною системою, яка запобігає утворен­ню тромбів у судинах шляхом лізису згустків у випад­ках, коли вони утворюються. Ця система теж складна. Її складова частина — особливий білок крові — гепа­рин, що синтезується клітинами, які знаходяться в тка­нинах, що оточують судини. Уявлення про взаємодію зсідальної та протизсідальної систем людини отримують визначаючи час зсідання крові після проколу пальця. У нор­мі він дорівнює 2—5 хв.

Агрегація (склеювання) тромбоцитів у дітей виражена слабше, ніж у дорослих, і тому для завершення про­цесу агрегації потрібно більше часу. Крім того, тромбоцити дітей виді­ляють значно менше факторів зсідання крові (“фактора 3” і серотоніну), ніж тромбоцити дорос­лих. У дітей дошкільного і шкільного віку час зсідання крові має широкі індивідуальні коливання. У середньому початок зсідання в краплі крові настає через 1—2 хв., кінець зсідання — через 3—4 хв.

При м’язовій роботі посилюється активність зсідальної та протизсідальної систем. При цьому кількість тромбоцитів зростає в 3–5 разів, тим самим збільшуючи здатність крові до зсідання, а час кровотечі, час зсідання крові зменшуються.

Останнім часом з'ясовано, що тромбоцити людини виконують креаторну функцію. На поверх­ні тромбоцита адсорбуються високомолекулярні сполу­ки — нуклеотиди, білки, поліпептиди, що здатні кодува­ти значний обсяг інформації, необхідної для регулюван­ня процесів росту, диференціювання і розвитку клітин. Оскільки ці високомолекулярні сполуки з'єднані з тром­боцитами, а не вільно розчинені в плазмі, вони зменшу­ють її в'язкість і онкотичний тиск. Крім того, це запобі­гає руйнуванню їх ферментами крові та виділенню нир­ками.

Групи крові. У крові людини є природні антитіла еритроцитів, що викликають склеювання їх — аглютина­цію, тому їх називають аглютинінами і позначають α, β. Вони містяться у сироватці крові. В еритроцитах на поверхні мембрани є відпо­відні аглютиногени А, В. При зустрічі аглютиніну з аглю­тиногеном виникає аглютинація еритроцитів і вони руй­нуються. Кров людей за вмістом у ній природних антитіл поділяється на чотири основні групи: І група — у плазмі містить аглютиніни α та β, в еритроцитах аглютиногенів немає; ІІ група — у плазмі містить аглютинін β, а в еритроцитах аглютиноген А; ІІІ група — у плазмі знаходиться аглютинін α, а в еритроцитах аглютиноген В; ІV група — аглютинінів у плазмі немає, а в еритроцитах містяться аглютиногени А та В. Пере­ливання крові однієї людини (донора) іншій (реципієн­ту) можливе за умови, що еритроцити донора не будуть аглютиновані плазмою реципієнта.

Згідно з сучасними уявленнями, мембрана еритроцита розглядається як набір різноманітних аглютиногенів (АГ), яких нараховується більше 500. Тільки з цих АГ можна скласти більше 400 млн. комбінацій або групових ознак крові. При переливанні крові з АГ, що порівняно рідко зустрічається, можуть виникнути важкі ускладнення і навіть смерть людини.

Групи крові передаються генетично, тому з віком вони не зміню­ються.

Регуляція системи крові. Відносна сталість скла­ду крові в судинах та оптимальне кровопостачання орга­нів залежно від їх функціонального стану здійснюється внаслідок взаємодії трьох процесів: перерозподілу кро­ві між органами, кровотворення, кроворуйнування. Ці процеси відбуваються в органах, що складають систему крові. Так, за добу гине 200—250 млрд еритроцитів і та­ка ж кількість утворюється. Процес утворення й розвит­ку клітин крові називають кровотворенням, або гемопоезом. Виділяють еритропоез — утворення еритроцитів, лейкопоез — утворення лейкоцитів і тромбопоез — утво­рення тромбоцитів. Ці процеси регулюються нервовою та ендокринною системами.

Головний орган гемопоезу, в якому утворюються еритроцити, гранулоцити і тромбоцити — кістковий мо­зок. У зародка людини органом кровотворен­ня є також печінка, селезінка, лімфатичні вузли. У дорослої людини маса кісткового мозку складає 4,6 % від маси тіла, але червоний кістковий мозок складає близько 50 % від його загальної маси. У віці понад 30 років гемопоез відбувається тільки в кістковому мозку ребер, тіл хребців і грудної кістки.

Через кілька годин розвитку еритроцит досягає дорос­лої форми. Строк життя цієї клітини в дорослої людини становить 120 днів. Руйнування відмерлих еритроцитів відбувається безпе­рервно: завдяки механічним травмам під час руху в су­динах; фагоцитозу клітинами мононуклеарної фагоци­тарної системи (МФС), яких особливо багато в печінці й селезінці (за що ці органи дістали назву «кладовища еритроцитів»); гемолізу безпосередньо в судинах. Руйну­вання та синтез лейкоцитів також відбуваються безпе­рервно. Тривалість життя окремих видів їх коливається від кількох годин до двох—трьох діб.

Регулюється система крові нервово-гуморальними ме­ханізмами. Імпульси симпатичної частини автономної нервової системи стимулюють вихід крові з кров'яних депо, посилюють еритропоез, а імпульси парасимпатич­ної частини гальмують еритропоез, перерозподіляють лейкоцити. До хімічних факторів регуляції належать еритро- і лейкопоетини, хімічна структура яких ще не з'я­сована.

Значний стимулятор еритропоезу — гіпоксія, при якій нирки виділяють у кров нирковий фактор еритропо­езу, що безпосередньо діє на кістковий мозок. Для утво­рення еритроцитів необхідне залізо, вітаміни: ціанокобаламін (віт. В₁₂), піридоксин (віт. В₆), рибофлавін (віт. В₂), аскорбінова кислота (віт. С), фолієва кислота.

Лейкопоез стимулюється лейкопоетинами, хімічна структура яких і місце утворення не з'ясовані. Кожний з лейкопоетинів регулює утворення окремої форми лей­коцитів. Синтез їх стимулюється продуктами розпаду самих лейкоцитів і тканин, нуклеїновими кислотами, де­якими гормонами, мікроорганізмами та їхніми токси­нами.