Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Основи фізіології людини (посібник).doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
07.09.2019
Размер:
740.86 Кб
Скачать

Фізіологія системи травлення

Для пластичного і енергетичного забезпечення функцій клітин необхідне безперервне надходження поживних речовин з крові, які повинні бути в такому дисперсному стані, щоб могли вільно проходити крізь стінки кровоносних капілярів і оболонки клітин. Частини рослинних і тваринних організмів, з яких складається їжа людини, повинні бути розщеплені на складові частини і переведені до складу крові або лімфи. При розщепленні поживні речовини позбавляються своєї специфічності, внаслідок чого зникає їхня антигенна властивість.

Ферменти травної системи — це біологічні каталізатори, які діють на кисневі зв'язки молекул білків, жирів і вуглеводів. Цей процес подрібнення великих молекул органічних сполук на дрібніші складові частини називають гідролітичним розщепленням, а ферменти — гідролазами. Залежно від дії ферменти травлення поділяють на протеолітичні, гліколітичні і ліполітичні. Протеолітичні ферменти — протеїди діють на пептидні зв'язки і jозщеплюють білки — пептиди, мукополісахариди та колаген. Гліколітичні ферменти діють на глюкоїдні зв'язки і розщеплюють крохмаль, глікоген, декстрини, мальтозу, лактозу, сахарозу. Ліполітичні ферменти діють на ефірні зв'язки і розщеплюють ліпіди, фосфоліпіди, ДНК, фосфонуклеотиди. Всі ферменти травного апарату функціонують певними комплексами. Пригнічення активності одного ферменту такого комплексу призводить до порушення всього процесу травлення.

Залежно від того, звідки надходять ферменти, що перетравлюють їжу, розрізняють три типи травлення: власне травлення, при якому ферменти виробляються тим організмом, що споживає їжу; симбіотичне травлення, коли ферменти виробляються симбіотичними тваринами — бактеріями і найпростішими, що оселяються в травному каналі; аутолітичне травлення—розщеплення їжі відбувається за участю ферментів самої їжі.

Травлення у людини належить до типу власного — всі ферменти синтезуються у залозистих клітинах, які називають секреторними. Ферменти знаходяться у слині, шлунковому, підшлунковому, кишковому соках та жовчі. Гідроліз поживних речовин проходить у порожнинах шлунку та кишок, куди надходять травні соки. Особливо інтенсивна дія ферментів відбувається на цитолемах клітин слизової оболонки кишок, де вони розташовуються в певній послідовності. Цей феномен був названий О. М. Уголєвим пристінним, або мембранним, травленням.

У слизовій оболонці травного каналу є клітини, які виділяють слиз мукопротеїдного походження, що захищає клітини травного каналу від самоперетворення ферментами, а також полегшує проходження їжі.

Функції травної системи. Травна система складається з органів, що механічно і біохімічно обробляють їжу, всмоктують продукти її розщеплення, а також виводять з організму неперетравлені рештки. Кожен з органів цього апарату одночасно виконує кілька функцій і тісно пов’язаний з іншими органами.

Травна система починається порожниною рота, складається з глотки, стравоходу, шлунка, тонкої та товстої кишок і закінчується відхідником. Крім цих органів до травного апарату належить також багато залоз, найбільші з яких великі слинні залози, печінка та підшлункова залоза.

У ротовій порожнині відбувається подрібнення їжі, її змочування, хімічна обробка і формування травної грудки. На сосочках язика, а також на інших ділянках слизової оболонки ротової порожнини розташовані смакові, тактильні, температурні і больові рецептори. Подразнення цих рецепторів викликає секрецію слини та інших травних соків, а також оцінюється смак їжі.

Язик у людини виконує кілька функцій: є важливим органом членороздільної мови, оскільки більшість звуків вимовляється за його участю; переміщує їжу з однієї частини порожнини рота в іншу; є органом смаку.

Поряд з подрібнення їжі в ротовій порожнині відбувається змочування її слиною, починається гідролітичне розщеплення їжі ферментами слини — амілазою і мальтазою. Слина виділяється трьома парними великими залозами (привушними, піднижньощелепними, під'язиковими) та багатьма дрібними залозами, які знаходяться на поверхні язика, а також залозами слизової оболонки піднебіння і щік.

Великі слинні залози починають функціонувати тільки тоді, коли в ротову порожнину потрапляють харчові або неїстивні речовини. Малі слинні залози функціонують постійно і підтримують у ротовій порожнині необхідну вологість.

Слина—це безбарвна, трохи мутна рідина (внаслідок наявності епітеліальних клітин слинних залоз та лейкоцитів), слабколужної реакції. До складу слини входять амілаза (перетворює крохмаль на дисахариди) і мальтаза (перетворює дисахариди на моносахариди). Останнім часом виявлено протеази (катепсини, саліваїн, гландулін), ліпази, лужна і кисла фосфатази, РНК-ази. Не виключено, що вони беруть участь у процесі травлення, але активність їх невелика. Крім ферментів, до складу слини входять деякі білкові речовини. Так, білкова речовина муцин робить харчову грудку слизькою, що полегшує її ковтання і просування по стравоходу. Слина має бактерицидні властивості і запобігає карієсу зубів завдяки присутності в ній лізоциму. Склад слини залежить від характеру речовин, що потрапляють у ротову порожнину. Досягається це завдяки нервовій і гуморальній регуляції. Нервові імпульси забезпечують термінову функцію слинних залоз, а гуморальна регуляція призводить до стійких адаптивних змін. Виділення слини відбувається ще до того, як їжа потрапляє у ротову порожнину (механізми умовного рефлексу). У людини така реакція можлива при згадці про їжу.

Ковтання. Пережована їжа, змочена слиною, за допомогою узгоджених рухів щік і язика просувається до кореня язика, де подразнює рецептори слизової оболонки зіва і м'якого піднебіння. Нервові імпульси передаються по волокнах трійчастого нерва та глоткових і гортанних гілках блукаючого нерва до центру ковтання, що розташований у довгастому мозку. Відцентрові імпульси надходять до м'язів глотки, язика, дихальної системи. Акт ковтання здійснюється у такій послідовності: м'яке піднебіння піднімається і закриває носову частину глотки; надгортанник опускається і закриває вхід у дихальні шляхи; дихання припиняється і їжа коренем язика проштовхується в глотку. При нормальних фізіологічних умовах ковтання починається довільно під впливом імпульсів з кори великих півкуль. Далі швидке недовільне просування харчової грудки через глотку і стравохід до шлунка забезпечується рефлекторними перистальтичними рухами.

Травлення у шлунку. Шлунок — це розширений відділ травного каналу, де відбувається хімічна і механічна обробка їжі. Його місткість у дорослої людини дорівнює 3 л, але може збільшитись до 5 і навіть 10 л. Слизова оболонка шлунка має численні залози трубчастої форми, які відкриваються на дні шлункових ямок. До складу залоз входять клітини п'яти основних типів: головні, слизові, ендокринні, пристінкові екзокриноцити та недиференційовані епітеліоцити. Головні — виділяють травні ферменти, в пристінкових екзокриноцитах утворюється соляна кислота, слизові клітини виділяють слиз.

Основними травними ферментами шлунку є протеази і ліпаза. До групи протеаз відносять пепсин, желатиназу і хімозин. Пепсин виділяється в неактивній формі у вигляді пепсиногена, який під впливом соляної кислоти переходить в активну форму і гідролізує пептидні зв'язки в середині білкових молекул. Останні розпадаються на пептиди та окремі амінокислоти. Остаточне розщеплення білків до амінокислот відбувається у тонких кишках. Хімозин здійснює зсідання молока, тобто білок молока — казеїн — випадає у вигляді кальцієвої солі. Желатиназа гідролізує білки сполучної тканини.

Під впливом ліпази у шлунку починається також гідроліз жирів з утворенням гліцерину та жирних кислот. Цей процес не має великого значення, оскільки шлункова ліпаза діє тільки на емульговані жири (молоко).

Соляна кислота викликає набухання і денатурацію білків, чим полегшує подальший гідроліз; активує пепсиногени; утворює кисле середовище шлункового соку, необхідне для дії пепсину; діє антибактеріальне; стимулює рух шлунка. У дорослих людей соляна кислота викликає зсідання молока, бо у них хімозин майже не виділяється.

Шлунковий слиз складається із глікопротеїдів, епітеліальних клітин і лейкоцитів. Вважають, що він захищає слизову оболонку шлунка від агресивної дії шункового середовища тим, що формує двокомпонентний захисний бар'єр. Він не дозволяє вмісту шлунка контактувати із слизової оболонкою. Вважають, що тут здійснюється адсорбція та інгібування пепсину; буферні властивості слизу нейтралізують соляну кислоту. Слиз приєднує розчинені у воді вітаміни групи В і аскорбінову кислоту, завдяки чому вони не руйнуються шлунковим соком, а також активує секреторну функцію залоз шлунка.

За добу виділяється 2,0—2,5 л шлункового соку. Це безбарвна рідина, яка містить ферменти, соляну кислоту (0,3—0,5 %, рН-1,5—1,8), білки (до 3 г/л), мукопротеїди (до 0,8 г/л), сечовину, сечову і молочну кислоти, амінокислоти і поліпептиди. Органічні речовини є продуктами секреторної діяльності залоз шлунка і обміну речовин в його слизовій оболонці. Крім того, вони транспортуються із крові. У шлунковому соці знаходиться глікопротеїд, який називають внутрішнім фактором кровотворення(фактор Кастла). Тільки за його наявності можливе всмоктування вітаміну В12, відсутність якого призводить до захворювання крові — анемії.

Регуляція шлункового соковиділення. Шлунковий сік виділяється протягом доби, але вживання їжі значно посилює його виділення. Секреція шлункового соку у кількісному і якісному відношенні тонко пристосована до характеру їжі. Це досягається завдяки нервовій та гуморальній регуляції. Дані фактори чітко відокремлені один від одного, що дає можливість виділити окремі фази регуляції, для яких характерні три типи шлункової секреції — мозкова, шлункова і кишкова. Фази перекривають одна одну, проте їх можна розглянути окремо.

Мозкова фаза шлункової секреції починається з вироблення шлункового соку під впливом умовних рефлексів. Очікування їжі або її вид супроводжується виділенням не тільки слини, а й шлункового соку. Коли їжа потрапляє в рот, збуджуються смакові і нюхові рецептори, що призводить до додаткового безумовнорефлекторного посилення секреції. Нервові імпульси, які виникають при подразненні рецепторів ротової порожнини, виконують функцію механізму, що запускає діяльність секреторних клітин. Центри секреторних рефлексів знаходяться у довгастому, проміжному мозку, підзоровогорбовій ділянці і лімбічній корі. Нервові імпульси до шлунка надходять по волокнах блукаючого нерва, при подразненні якого виділяється ацетилхолін, що збуджує секреторні клітини і викликає виділення гастрину. Гастрин — активний поліпептид, який посилює секрецію шлункового соку.

Шлунковий сік, що виділяється при чеканні їжі і під впливом умовних подразників, І. П. Павлов назвав «апетитним». Його значення полягає в підготовці шлунка до сприймання їжі. Апетит—відчуття потреби в їжі, пов'язане з дією безумовних і умовних подразників, тому соковиділення під час цієї рефлекторної фази легко гальмується різними негативними емоціями.

Шлункова фаза шлункової секреції починається через 5 хв після вживання їжі і триває близько двох годин з поступовим зменшенням секреції. Під час цієї фази соковиділення відбувається внаслідок подразнення рецепторів слизової оболонки шлунка і під впливом нейрогуморальних факторів кишок.

Механічні подразнення шлунка через інтрамуральні нервові шляхи спричинюють виділення клітинами шлунка гормона гастрину, який посилює секрецію шлункових залоз. У слизовій оболонці шлунка накопичується гістамін, який виробляється клітинами слизової оболонки, кишковими мікроорганізмами і надходить з їжею. Гастрин і гістамін діють одночасно і значно посилюють секрецію.

Кишкова фаза шлункової секреції полягає в тому, що аферентні стимулюючі імпульси на залози шлунка надходять з кишок. Такими факторами можуть бути речовини, що знаходяться у самій їжі,— продукти перетравлення білків, екстрактивні речовини м'яса, овочів. Надходячи з кишок у кров, вони по великому колу кровообігу потрапляють до залоз шлунка і стимулюють їхню діяльність.

Шлункова секреція не тільки збуджується і підтримується, а й гальмується нервовими і гуморальними факторами. Гальмівний ефект на шлункову секрецію здійснює гормон секретин, який утворюється у слизовій оболонці дванадцятипалої кишки, і інші речовини, що виробляються клітинами кишок. Пригнічує шлункову секрецію жир, навіть вживання його невеликої кількості гальмує соковиділення на дві-три години.

Рухи шлунка. При скороченні м'язових волокон шлунка змінюються його об'єм і форма. Внаслідок цього вміст шлунка переміщується і просувається у дванадцятипалу кишку. Шлунок виконує також резервуарну функцію, але при його наповненні не виникає підвищення тиску, його м'язи розтягуються. Крім того, під час вживання їжі відбувається додаткове розслаблення шлунка під дією блукаючого нерва, що називають об'ємною адаптацією. Рухи шлунка поділяють на дві основні форми: тонічні і перистальтичні.

Регуляція руху шлунка здійснюється інтрамуральними нервовими сплетіннями, утвореними волокнами блукаючого нерва і симпатичного стовбура та гормонами травного каналу. Подразником, що викликає посилення рухової активності шлунка, є розтягування його стінок. Вони сприймаються нервовими клітинами, що розташовані у підслизовому шарі. Непосмуговані м'язи стінки шлунка здатні скорочуватись автоматично. Механізми регуляції рухів шлунка підпорядковані блукаючому нерву. При збудженні симпатичних нервів рухи шлунка гальмуються. Хімічні сполуки—гастрин, гістамін, холін, потрапляючи у кров, посилюють рухи шлунка, адреналін і норадреналін гальмують їх.

Випорожнення шлунка здійснюється періодично. Цей процес регулюють вищезгадані механізми, а також ентерогастральний рефлекс. Його суть полягає в тому, що хімус, досягаючи певної консистенції і рН, подразнює м'язи воротарної частини, яка відкривається, і невеликою порцією (6—12 мл) харчові маси переходять у дванадцятипалу кишку. Після наповнення ампули дванадцятипалої кишки воротарний канал закривається і залишається у такому стані доти, поки кислий хімус не нейтралізується соками підшлункової залози та жовчю. Коли реакція середовища дванадцятипалої кишки знову стає лужною, процес випорожнення шлунка поновлюється.

Кишковий відділ травного каналу складається з тонких і товстих кишок, які функціонують як єдина система, тому що гідроліз хімусу тут відбувається у лужному середовищі, яке формується на початку процесу. У кишках відбувається остаточне розщеплення всіх полімерів до мономерів, їхнє всмоктування і формування калових мас з неперетравлених залишків їжі.

Тонкі кишки. Особливе функціональне значення має дванадцятипала кишка тому, що у її просвіт відкриваються протоки двох найбільших залоз травної системи — підшлункової і печінки.

Підшлункова залоза функціонує як залоза зовнішньої і внутрішньої секреції, її травна функція полягає у виділенні підшлункового соку (1,5—2 л)—безбарвної, прозорої рідини лужної реакції (рН==8—8,5), що містить велику кількість ферментних систем, які гідролізують білки, жири і вуглеводи. На білки діють трипсин, хімотрипсин, карбоксипептидаза А і В, які виробляються у вигляді неактивних попередників. Під впливом протеолітичних ферментів розщеплюються білки, первинні продукти їхнього гідролізу, високомолекулярні поліпептиди. Внаслідок цього утворюються низькомолекулярні пептиди і у невеликій кількості амінокислоти.

Підшлунковий сік містить також амілазу, яка розщеплює крохмаль до дисахаридів; мальтазу, яка перетворює дисахариди на моносахариди (глюкозу); лактазу, що розщеплює цукор молока до моносахаридів; нуклеазу, дія якої спрямована на нуклеїнові кислоти та ліпазу, що розщеплює жири на гліцерин і жирні кислоти.

Секреція підшлункового соку починається через дві-три хвилини після вживання їжі і триває протягом чотирьох—десяти годин (залежно від характеру їжі). Цей процес починається з подразнень їжею рецепторів ротової порожнини та дії умовнорефлекторних подразнень. Тривала секреція підшлункового соку забезпечується нейрохімічними механізмами, що стимулюються секретином і холецистокініном — гормонами, які виробляються слизовою оболонкою дванадцятипалої кишки. Перший виробляється і активується під дією соляної кислоти, другий — жовчі.

В процесах травлення в дванадцятипалій кишці важливу роль відіграє жовч. До складу жовчі входять жовчні кислоти та жовчні пігменти, а також холестерин, лецетин, муцин, жири та неорганічні солі. Жовч активує ферменти підшлункового і кишкового соків (особливо ліпазу), а також емульгує жири: натрієві солі жовчних кислот зменшують поверхневий натяг води та жирів, чим сприяють утворенню емульсії.

Регуляція жовчовиділення забезпечується нервовою системою та гуморальною. Під час травлення секреція жовчі може збільшитися вдвічі, що зумовлене насамперед секретином. Гуморально діють продукти гідролізу білків та жиру, який надходить у дванадцятипалу кишку, екстрактивні речовини їжі. Жовчогінні властивості має сама жовч, яка, всмоктуючись у кров, стимулює діяльність печінкових клітин. До 90—95 % жовчних кислот реабсорбуються, тобто всмоктуються у тонких кишках і потрапляють назад у печінку. Утворюється печінково-кишкова циркуляція жовчних кислот. Виділення жовчі печінкою відбувається з першого дня життя дитини. Кількість жовчі в ранньому віці досить достатня для переварювання основного продукту – молока. З віком жовчовиділення підсилюється. Вміст жовчних кислот в жовчі дуже високий в перші дні після народження, в дошкільному і молодшому шкільному віці він знижується, у дорослих вміст жовчних кислот знову різко зростає. Під час розвитку дитини зростає властивість жовчного міхура концентрувати жовч.

До травних соків, що надійшли з дванадцятипалої кишки, додається кишковий сік, який утворюється в залозах слизової оболонки тонкої кишки. Він містить комплекс ферментів, здатних закінчити гідроліз білків, вуглеводів і жирів. У тонких кишках одночасно відбувається перетравлення їжі і всмоктування продуктів гідролізу. Слизова оболонка тонких кишок має велику перетравно - всмоктувальну поверхню площею до 500 м2, утворену великою кількістю колових складок та ворсинок всередині яких розміщені кровоносні і лімфатичні судини. В стінці тонкої кишки розташовані непосмуговані м'язові волокна, при автоматичних скороченнях яких ворсинка безперервно робить ритмічні рухи. Епітеліальні клітини ворсинок вкриті мікроворсинками. Мікроворсинка—циліндричний виріст, обмежений клітинною оболонкою пористої структури. Сукупність мікроворсинок утворює облямівку. Мікроворсинки вкриваються глікокаліксом — нитками з глікопротеїдів, що щільно вкривають слизову оболонку і запобігають безпосередньому контакту клітин з вмістом кишки. На глікокаліксі з хімусу адсорбуються ферменти підшлункової залози і кишкових соків, їхня фіксація відбувається у певній послідовності і таким чином утворюються ферментні ансамблі. Ферменти, адсорбовані на глікокаліксі, гідролітичне розщеплюють макромолекулярні речовини до олігомерів, а ферменти, зв'язані з цитолемою клітин, до мономерів.

Таким чином, у тонкій кишці відбувається порожнинне і мембранне травлення. Порожнинне травлення особливо ефективне при розщепленні великих харчових молекул, цілих клітин, їхніх агрегатів тощо, а мембранне— при розщепленні проміжних продуктів гідролізу.

У тонких кишках знаходиться велика кількість мікроорганізмів, але вони не можуть проникнути у кровоносне русло, тому що пори війкової облямівки менші, ніж розміри тіла мікроорганізмів. Таким чином, війкова облямівка виконує функцію своєрідного бактеріального фільтра. Заключний етап гідролізу проходить у стерильних умовах. В цитолемі ентероцитів у безпосередній близькості від зв'язних ферментів знаходяться системи активного транспорту (переносники), що сприяють всмоктуванню. Внаслідок складної функції поверхні ентероцита її називають перетравно-всмоктувальною системою.

Рухова активність тонких кишок. У тонких кишках спостерігається два типи рухів: перистальтичні та маятникоподібні. Пересування харчової грудки здійснюється за рахунок перистальтичних рухів— скорочення колового м'язового шару, яке розповсюджується вздовж кишки хвилеподібне. Хвилі скорочення передує хвиля розслаблення. Перемішування хімусу з травними соками здійснюється завдяки сегментації і маятникоподібним рухам. Під сегментацією розуміють одночасне скорочення колових м'язових шарів, а маятникоподібні рухи зумовлені скороченням поздовжніх сусідніх ділянок, шарів.

Регуляція рухів кишок здійснюється рефлекторно та гуморальне, у стінках кишок є нервові сплетіння, в яких автоматично виникають ритмічні самозбудження. Впливи центральної нервової системи здійснюються через парасимпатичну і симпатичну частини автономної нервової системи. Парасимпатична—посилює, а симпатична—пригнічує рухову активність м'язів кишок. Ацетилхолін та гістамін є медіаторами парасимпатичних закінчень, а адреналін та норадреналін—симпатичних. У слизовій оболонці синтезується гормон ентерокінін, який посилює рух кишок та стимулює скорочення ворсинок.

Травлення у товстій кишці. Хімус, що потрапляє невеликими порціями через кожні 0,5—1 хв у товсту кишку, майже позбавлений поживних речовин. У товстій кишці багато бактерій, ферменти яких розщеплюють целюлозу, що складає оболонки рослинних клітин, вміст яких зазнає дії ферментів кишкового соку. Бактерії живляться неперетравленими білками й амінокислотами, синтезують філохінони (віт. К) і вітаміни групи В та виробляють ряд отруйних для організму речовин (індол, скатол, фенол та ін.). Ці речовини після всмоктування в кров потрапляють у печінку, де і знешкоджуються.

У товстих кишках всмоктуються залишки води, тому хімус згущується і утворюється кал, який складається з решток харчових речовин, відмерлих клітин слизової оболонки, холестерину, жовчних пігментів, бактерій і мінеральних солей. Випорожнення прямої кишки (дефекація) відбувається рефлекторно. Центр цього рефлексу розташований у спинному мозку, функції його регулюються довільно вище розташованими відділами центральної нервової системи.

Процеси розщеплення й всмоктування харчових речовин у кишках дітей відбуваються досить активно. Всмоктування - це процес переносу речовин з навколишнього для організму середовища в його внутрішнє середовище. Для людини таким навколишнім середовищем є порожнина травного каналу, а внутрішнім — епітеліальні клітини смугової оболонки кишок, міжклітинний простір, лімфа і кров. Всмоктування проходить головним чином у тонких кишках, що морфологічно і функціонально пристосовані до цього. Так, слизова оболонка кишок має велику поверхню, що майже у 150 разів перевищує поверхню тіла. Під час інтенсивного травлення значно посилюється внутрішньостінний кровотік (у 2 рази). Періодичні скорочення ворсинок, які відбуваються з частотою 3—7 за 1 хв, сприяють механічному видавлюванню лімфи з центральної лімфатичної судини ворсинки у сплетіння лімфатичних судин кишок.

Білки всмоктуються у вигляді амінокислот і в невеликій кількості у вигляді поліпептидів. В зв’язку з тим, що для дітей характерна підвищенна проникливість кишечної стінки, в невеликій кількости в них з кишечника всмоктуються натуральні білки молока, яєчний білок. Надлишкове надходження в організм дитини нерозщеплених білків призводить до різного роду шкірних висипів, зуду. Вуглеводи всмоктуються в кров у вигляді глюкози, а жири у вигляді жирних кислот і гліцерину. У шлунку всмоктується невелика кількість води, мінеральних солей і моносахаридів. Вода і солі всмоктуються переважно у верхніх відділах тонкої кишки (до 8—10 л на добу). У товстій кишці за добу всмоктується лише 200—500 мл води.

Жирні кислоти з короткими і середніми ланцюгами вільно дифундують в ентероцити, а потім—у кров; жирні кислоти з довгими ланцюгами, а також холістерин проходять через стінку кишок з допомогою жовчних кислот. Більшість жирів всмоктується у лімфу. У кишках людини за добу може всмоктатись не більше 150—160 г жиру.

Функції печінки. Печінка – найбільша залоза тіла людини, чорно-бурого кольору, м’якої консистенції, формою нагадує шапку великого гриба. Вона бере участь у травленні, обміні речовин, виконує захисну і екскреторну функції. Розміщена печінка, в основному в правому верхньому відділі черевної порожнини, під діафрагмою. Печінка має подвійну сітку кровоносних капілярів: складну своєрідну мережу венозних капілярів ворітної системи та звичайні артеріальні і венозні капіляри системного кровообігу. У ворітних капілярах венозна кров, яка надходить із травного каналу, проходить ретельний «контроль». Продукти гідролізу поживних речовин у печінці або перетворюються, або відкладаються в депо. Клітини печінкової часточки виробляють жовч, яка надходить у жовчні проточки, а далі – в міжчасточкові протоки. Останні збираються в більш товсті стовбурці і утворюють праву та ліву печінкові протоки. Вийшовши з воріт печінки, права та ліва печінкові протоки зливаються і утворюють загальну печінкову жовчну протоку. По ній жовч надходить в жовчний міхур. Під час травлення жовч надходить з жовчного міхура по міхуровій протоці, а далі по загальній жовчній протоці у дванадцятипалу кишку.

В печінці відбувається синтез деяких білків крові (альбуміну, фібриногену та ін.), а також переамінування амінокислот. У печінку повертаються з тканин усіх органів тіла залишкові продукти обміну речовин, які зазнають тут перебудови. Разом вони складають «обмінні фонди», речовини з яких виходять у кров і утилізуються іншими тканинами організму. У печінці утворюється також глікоген, який синтезується з глюкози, а також з жирів і амінокислот після їхнього дезамінування.

У печінці синтезується ретинол (віт. А), відкладаються про запас ретинол, кальцифероли (віт.D), філохінони (віт. К), нікотинова кислота, затримуються іони С1-, Fе2+.У печінці знешкоджуються продукти гниття білків: індол, скатол, фенол, які окислюються і сполучаються з сірчаною та глюкуроновою кислотами, а потім виводяться з сечею. Цю функцію печінки називають бар'єрною. Клітини капілярів печінки здатні до фагоцитозу, тому вона захищає організм від мікроорганізмів, що потрапляють у кров з кишок.

У печінці синтезується сечовина, яка потім виходить із організму з сечею. Жовчні пігменти білірубін і білівердин містять залізо, яке з'являється у крові внаслідок руйнування еритроцитів. Через травний канал це залізо виводиться назовні.

Вплив м'язової роботи на діяльність органів травлення. М'язова робота по-різному впливає на роботу травної системи. Вона посилює і пригнічує його діяльність.

Підвищення енергетичних витрат викликає загальне посилення діяльності травної системи та нормалізацію його функцій. Але в період виконання інтенсивної роботи діяльність травної системи знижується. В механізмі цього впливу мають місце умовно- та безумовнорефлекторні, гемодинамічні та гуморальні фактори. Інтенсивна фізична робота призводить до перерозподілу крові в організмі, її відтоку від травної системи та посилення кровообігу у м'язах. Зменшення кровопостачання травних залоз викликає послаблення їх секреторної функції та зменшення ферментативної активності травних соків. Збудження симпатикоадреналової системи, яке має місце при м'язовій роботі, також викликає послаблення роботи травної системи. М'язова робота супроводжується гальмуванням харчового центру, завдяки цьому зменшуються соковидільна та моторна функції шлунка і кишок. Шлункова секреція зменшується також при дії умовних подразників, що супроводжують м'язову роботу.

Всі ці механізми призводять до гальмування секреції, затримання харчових мас в шлунку та посилення гнильних процесів. При заняттях фізичною культурою та спортом треба мати на увазі і те, що вживання їжі може негативно позначатись на наслідках роботи, що виконується. Це відбувається завдяки тому, що після харчування спостерігається деяке послаблення кровопостачання м'язів, піднята переповненим шлунком діафрагма заважає диханню. В зв'язку з цим рекомендується виконувати фізичні вправи не менш як через 2–2,5 год після вживання їжі.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.