50. Своєрідність поезії в. В. Маяковського.

А ВЫ МОГЛИ БЫ?

Я сразу смазал карту будня,

плеснувши краску из стакана;

я показал на блюде студня

косые скулы океана.

На чешуе жестяной рыбы

прочел я зовы новых губ.

А вы

ноктюрн сыграть

могли бы

на флейте водосточных труб?

У цьому вірші вирізняється лексика двох видів: 1) слова, що змальовують світ буденності, позбавлений будь-якої мети (фарба, склянка, жерстяна риба, будень); 2) слова, які сим­волізують існування іншого світу — прекрасного й духовного (ноктюрн, флейта, океан, поклики). Тому основним у творі є конфлікт двох світів — бездуховного і духовного, що його перенесено в психологічну сферу. Ліричний герой переживає недосконалість дійсності як свою особисту драму і як поштовх до дії. Він незадоволений міщанською буденністю, тому прагне все змінити силою своєї волі, творчості, фантазії.

Головний мотив вірша — прагнення до перетворення світу, пошуки духовного ідеалу в житті. Але героєві не досить того, що він сам бунтує проти застарілого й недосконалого, йому треба, щоб усе людство розпочало боротьбу з бездуховністю, міщанством, вульгарністю.

Питання, що його поет виносить у назву і фінал твору ("Ноктюрн зіграти ви зуміли б на флейті водостічних труб?"} не потребує відповіді — воно риторичне, але вимагає дії. Це питання поділяє людей на ситих, байдужих і тих, хто здатний зробити буденне життя новим, яскравим, несподіваним.

Основні тропи — метафори та епітети (змазав карту будня, вилиці океану, поклики нових губ тощо). Часто вживаються займенники "я" та "ви", що пов'язані між собою за принципом контрасту і символізують антитезу "поет — юрба", традиційну для ранньої поезії В. Маяковського.

Віршування переважно тонічне, з усіма притаманними йому рисами.

НОЧЬ Багровый и белый отброшен и скомкан, в зеленый бросали горстями дукаты, а черным ладоням сбежавшихся окон раздали горящие желтые карты. Бульварам и площади было не странно увидеть на зданиях синие тоги. И раньше бегущим, как желтые раны, огни обручали браслетами ноги. Толпа - пестрошерстая быстрая кошка - плыла, изгибаясь, дверями влекома; каждый хотел протащить хоть немножко громаду из смеха отлитого кома. Я, чувствуя платья зовущие лапы, в глаза им улыбку протиснул, пугая ударами в жесть, хохотали арапы, над лбом расцветивши крыло попугая.

Це перший твір В. Маяковського, який відрізняється від його подальшої творчості, особливо щодо віршування, а в ідейній площині є виявом симпатій та антипатій поета, його світобачення. Автор змалював нічне місто як боротьбу темряви зі світлом. У цю боротьбу втягнуто людей і поета. Поет і на­товп — давня антитеза в поетичному світі, але у В. Мая­ковського поет є антиподом і водночас голосом і серцем меш­канців вулиць і майданів.

Ліричний герой вірша — дитя нічного міста, він стежить за змінами кольорів, які, до речі, дуже виразні (багряний, білий, синій, жовтий), за рухом людей, що ховаються за дверима від ночі, і дарує їм "усміх у вічі". Але у відповідь чує лише регіт балагана і залишається на самоті.

Вірш можна вважати однією розгорнутою метафорою ніч­ного міста. Вікна, що засвічуються, поет порівнює з долонями, яким "роздали палаючі жовті карти". Це порівняння побудоване на асоціаціях, викликаних життям нічного міста. Як футурист, В. Маяковський ненавидів міщанство, ситість, марнування часу.

Розмір, яким написано вірш, — амфібрахій, класичний метр; надалі поет відмовився від класичних розмірів і перейшов до тонічного віршування.