46. Роздуми поета про тяжкі наслідки порушення духовної єдності

(О. Блок «Про доблесті, про подвиги, про славу»).

Біографічний факт непорозуміння між подружжям, який навіяв твір, — це лише привід для ліричних роздумів поета про тяжкі наслідки будь-якого, а не лише сімейного порушення духовної єдності. З утвердження думки про цю єдність як істинно людської цінності, що не можна порівняти ні з чим, і починається вірш:

Ніякі доблесті, подвиги і слава не можуть замінити простого щастя душевної єдності. Тому і забував про них герой, що вона — супутниця, дружина — була поряд. Хто винен у роз­ладі —- невідомо, та це і не має значення. Важливо те, що це сталось, і ліричний герой не зумів зберегти миру і злагоди. Обоє сприйняли новий стан як факт: вона віддала свою долю іншому, він забув прекрасне обличчя.

Щастя вже не повернути, його не замінить ніяке суспільне життя. Більше того, нові пристрасті тільки загострюють відчуття втрати, яка чим далі, тим більше тривожить душу героя. І тому з такою художньою силою звучить мотив синього плаща ("ти в синій плащ журливо загорнулась"). Він підкреслює біль утрати зовні скромного, але по суті великого щастя взаєм­ної довіри і опори, яке одне може захистити від земних бід. І справа не в подружніх обов'язках, йдеться про духовну єдність людей.

Ліричний герой відчув, що втрачену гармонію не відновити. Тому кожний рядок вірша сповнений суму. Однак ніяке каяття не може повернути минулого, прожитої молодості, душевної чистоти.

О доблестях, о подвигах, о славе Я забывал на горестной земле, Когда твое лицо в простой оправе Перед мной сияло на столе. Но час настал, и ты ушла из дому. Я бросил в ночь заветное кольцо. Ты отдала свою судьбу другому, И я забыл прекрасное лицо. Летели дни, крутясь проклятым роем... Вино и страсть терзали жизнь мою... И вспомнил я тебя пред аналоем, И звал тебя, как молодость свою...

Я звал тебя, но ты не оглянулась, Я слезы лил, но ты не снизошла. Ты в синий плащ печально завернулась, В сырую ночь ты из дому ушла. Не знаю, где приют твоей гордыне Ты, милая, ты, нежная, нашла... Я крепко сплю, мне снится плащ твой синий, В котором ты в сырую ночь ушла... Уж не мечтать о нежности, о славе, Все миновалось, молодость прошла! Твое лицо в его простой оправе Своей рукой убрал я со стола.

47. Трансформація античного міфу в п’єсі б.Шоу «Пігмаліон».

Видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчістю Ібсена, і це привело його до реформи англійського театру.

Він обстоює принципово нову структуру драми — проблемну п'єсу-симпозіум. Як драматург він тяжіє до гумору і сатири. «Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду», — заявляв Шоу.

Драми Шоу не втрачають своєї популярності. Серед найвідоміших його творів — п'єса «Пігмаліон», яку автор назвав «романом у п'яти актах». В основу твору покладений античний міф про скульптора Пігмаліона, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і умовив богів, щоб оживили статую. Спираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант своєї історії.

Еліза Дулітл — це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована і неосвічена. За словами професора Хіґґінса — «пучок гнилої моркви».

Починається п'єса з того, що професор фонетики Генрі Хіґґінс і полковник Пікерінґ укладають між собою парі, що Хіґґінс може за три місяці навчити цю вуличну квіткарку розмовляти, як справжня герцогиня. Еліза з'являється у домі професора Хіґґінса, щоб брати уроки правильної англійської мови, що допоможе їй влаштуватись на роботу до квіткового магазину. Врешті-решт під впливом наполегливої праці професора і бажання Елізи навчитись розмовляти і тримати себе з гідністю, ця дикунка перетворюється на справжню леді. Потрапивши до аристократичного світу, вона вражає всіх не тільки своєю красою, а й умінням говорити, витонченістю манер і найбільше розумом і душею. Після тріумфальної перемоги Еліза розуміє, що вона більше не потрібна професору і полковнику. Вона довго терпіла грубощі та глузування професора, і тому втекла не прощаючись.

Хіґґінс, хоч і має професорське звання, але поводить себе інколи не як людина з вищого суспільства. Іноді він грубий і черствий у ставленні до Елізи. Цей закоренілий холостяк принижував дівчину і постійно твердив: «Чому вони, жінки, не такі, як чоловіки?» Рідна мати Хіґґінса, у якої якраз переховувалась Еліза, дорікає синові за його поведінку. А Еліза каже, що вона «людина, а не порожнє місце». Еліза вимагає, щоб до неї ставилися як до леді, а не до «пучка гнилої моркви». її гідність, смілива поведінка подобаються Хіґґінсові. Перелічивши, що Еліза має йому купити, він цим ще раз пропонує їй повернутися і запевняє свою матір, що так і буде.

Еліза повертається в дім Хіґґінса, але що буде далі — невідомо. Може, вони одружаться, а може, й ні. Фінал п'єси лишається відкритим. Мабуть, автор хоче, щоб читач сам поміркував і уявив собі щасливий або нещасливий кінець п'єси.

Мені сподобалась ця п'єса, тому що наслідок роботи професора фонетики Хіґґінса став несподіваним навіть для нього самого. Це чудова п'єса, бо в ній є все: і сміх, і сльози, і переживання, і радість перемоги. Вона нам показує, що якщо довго мучитись, то таки щось вийде.