Ненаголошені голосні у коренях слів

Особливістю української мови є те, що більшість слів ми читаємо так, як записано, і пишемо так, як чуємо (вимовляємо). Проте сила звучання все ж пов'язана з наголошеністю чи ненаголошеністю складу.

У наголошеній позиції всі голосні (а, о, у, е, и, і) української мови вимовляються виразно (як чуємо, так і пишемо) — українська мова повнозвучна. Лише ненаголошені е або и можуть вимовлятися як [и^е] або [е^и]: [ки^ешен'а], [се^ило] та ненаголошений о перед складом з наголошеним у та наголошеним і вимовляється як [о^у]: [ко^ужух], [го^улубка], [со^уб'і]. Щоб їх правильно записати, треба:

1) так змінити слово або дібрати до нього споріднене, щоб ненаголошений склад став наголошеним: [ве^иселий] — весело, [ве^иде] — ведений, [се^ило] — села, [ме^ите] — метений, [си^ед'іло] — сидячи: [се^илис'а] — поселений, [не^ису] — принесений, [жи^еве] — жити, [ли^епневий] — липа; 2) змінити слово — якщо сумнівний звук випаде, то пишемо е, а якщо не випаде — пишемо и: липень, бо липня; майстер, бо майстра; палець, бо пальця, але: палиць — бо палиця; пастир — бо пастиря; 3) запам'ятати слова, в яких ненаголошений звук неможливо перевірити наголосом: голубка [го^улубка], кожух [ко^ужух], зозуля [зо^узул'а], союз [со^уйуз], левада [ли^евада], медаль [ме^идал'], лимон [ли^емон], директор [ди^еректор], собі [со^убі], тобі [то^уб'і],

Вимова приголосних звуків та їх позначення на письмі

Приголосні звуки вимовляються з участю голосу і шуму (дзвінкі приголосні) або тільки шуму (глухі приголосні). Ті звуки, в яких голос переважає над шумом, називаються сонорними. Дзвінкі приголосні: [б], [д], [д'], [з], [з'], [дз], [дз'], [ж], [дж], [г], [ґ]. Глухі приголосні: [п], [т], [т'], [с], [с'], [ц], [ц'], [ш], [ч], [к], [х], [ф]. Сонорні приголосні: [л], [м], [н], [р], [в], [й], [л'], [н'], [р'].

Отже, для позначення приголосних звуків використовуються букви б, п, д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, г, ґ, к, х, ф, м, л, н, р, в, й.

Буквосполучення дж і дз теж можуть передавати один звук, тоді вони вимовляються злито ([дж], [дз]): [дже^ире^и-лб] — [п'ідживйти]; [дзеркало] — [п'ідземний].

Буква щ передає два звуки: [ш] + [ч]: [шчаст'а], [тешча], [шчітка].

Шиплячі звуки в українській мові вимовляються твердо: [час], [шчо], [часто], [чйстий], [шчйро]. І лише при подовженні шиплячі трохи пом'якшуються: [узб'іч':а], [п'іч':у], [п'іддаш':а], [зб'іж':а].

Губні звуки теж завжди тверді (тому з постійно м'яким [j] вони вимовляються роздільно, що позначається на письмі апострофом), і лише перед [і] губні частково пом'якшуються [б'іг], [п'їна], [м'їсто], [в'їте^ир].

Як правило, приголосні вимовляються чітко, виразно. Дзвінкі звуки в кінці складу чи кінці слова не оглушуються (українська мова — дзвінкозвучна): [дуб], [гриб], [казка], [казау], [д'ід], [п'ід], [наказ], [вуж], [нижчий].

Уподібнення приголосних звуків. Але є винятки — це явища уподібнення звуків з метою їх звукової гармонії. Найпоширеніші такі уподібнення: [д] — [ц], [т'с'] — [ц'ц'], [шс] — [с'с']; [г] — [х], [к] — [ґ], [з] — [с]. Порівн.:

пишемо	вимовляємо
одинадцять	[одинац':ат']
чотирнадцять	[чотирнац':ат']
шістнадцять	[ш'існац':ат']
питається	[питайец':а]
усміхається	[усм'іхайец'::а]
хочеться	[х6чеиц':а]
бореться	[бореиц':а]
носишся	[носис':а]
водишся	[водис':а]
берешся	[беирес':а]
кривишся	[кривис':а]
нігті	[ніхт і]
кігті	[кіхт і]
вокзал	[воґзал]
якби	[йаґби]

Однією з характерних рис української літературної мови є її милозвучність (евфонічність). Проте евфонічність української мови не є її постійною й неодмінною якістю. Вона, як і кожна мова, потребує певної фонетичної організації висловлювання, свідомого прагнення уникати незграбності в поєднанні звуків під час мовленням. Важливим засобом досягнення милозвучності в українській літературній мові є позиційне чергування голосних та приголосних у—в, і—й, фонетичні варіанти повнозначних та службових слів типу імла — мла, іржа — ржа, з — зі — із, над — наді та ін. Недотримання правил чергування призводить до виникнення чужих українській мові немилозвучних звукосполучень:

устріч народних депутатів з студентами;

нарада відбулась в Кривому Розі;

гроші одержав в касі;

на відпочинок поїхала у Одесу.

У наведених прикладах поряд опиняються по кілька приголосних взст, свкр;-ввк або голосних ауо. Цього можна й треба уникати, використовуючи фонетично-орфоепічні варіанти:

зустріч народних депутатів із (зі) студентами;

нарада відбулася в (відбулась у) Кривому Розі;

гроші одержав у касі;

на відпочинок поїхала в Одесу (до Одеси).

Особливість української орфоепії — чітка, без редукції вимова голосних звуків (крім ненаголошених е й и, котрі наближаються один до одного, а також ненаголошеного о перед складом з у) як у наголошених, так і в ненаголошених позиціях.

Забуваючи про те, що в українській мові повноголосна вимова голосних, усі – від студента до народного депутата – говорять:

гАлАсування – голосування;

АбгАварити – обговорити;

кАнцепція – концепція.

Українській літературній вимові чуже акання, невластиве воно й більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко якість звука о в усіх складах однакова, під наголосом він тільки довший від ненаголошених. Таким чином, вимовляння а на місці ненаголошеного о, що його нерідко можна почути по радіо й телебаченню (патріатичний вчинак, зрослі патреби моладі, датримання міжнародних угод, виступ міністра закардонних справ) суперечить українській орфоепічній нормі.

Невід'ємною рисою української орфоепії, що теж сприяє її милозвучності, відсутність редукції за глухістю дзвінких приголосних, які вимовляються завжди дзвінко — в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід - літ, плід – пліт, ліз - ліс, гриб - грип, везти - вести, гадка - гатка вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі української орфоепії, зумовленій особливостями фонологічної системи говорів, що лягли в основу літературної мови. Замість «репорташ з місця подій; п'ятнатцять хвилин на дев'яту годину; мокрий сніх, слапка хуртовина; сім рас одмір, один рас відріш» слід вимовляти: «репортаж з місця подій; п'ятнадцять хвилин на дев'яту годину; мокрий сніг; слабка хуртовина; сім раз одмір, один раз відріж».

В українській мові глухі передньоязикові африкати ц , ч мають дзвінкі відповідники, що позначаються двома літерами дз і дж. Місце й спосіб артикуляції кожної з пар цілком однакові, вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу. Наприклад, сиджу у вимові відрізняється від сичу лише наявністю голосу в третьому від початку звуці. Можна зіставити ще кілька пар слів, де африкати дж та ч стоять в однаковій позиції, отже й вимовляти їх треба однаково (тільки першу з голосом, а другу без нього): заходжу — захочу, зрідження — зречення, - джерело — чересло, джаз — час.

Африката дз в словах кукурудза, ґудзик має звучати (відмінність лише в наявності голосу) так само, як її глухий відповідник у словах царина, куций. В усному мовленні, не виключаючи лекторського, й дикторського, часто, чуємо не африкати (злиті сполучення проривного приголосного з фрикативним того самого місця утворення), а окремі звуки -д і ж, д і з: дослід-ження, поход-ження, д-жаз, сид-жу, ход-жу, під-жак, кукуруд-за,ґуд-зик або тільки фрикативні елементи без проривних: вожу, їжжу, сижу, хожу замість воджу, їжджу, сиджу, ходжу, що є грубим порушенням літературної^; норми. В позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно джміль, дзеркало, дзиґа.

Літерою щ в українській літературній мові позначається звукосполучення шч. Відступ від норми являє собою вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Київщина, Львівщина, Польща м'яким подовженим шьшь: вишьшьий, нашьшьадки, шьшьасливий, шьшьдрий, Київшьшьина, Львівшьшьина, Польшьшьа (правильний варіантів: вишчий, нашчадки, шчасливий, шчедрий, Київшчина, Львівшчина, Польшча.

Звуки дж, ч, ж, ш в українській літературній мові тверді, але в позиції перед голосним і вони деякою мірою пом'якшуються, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень джи — джі, чи — чі, жи — жі, ши — ші: джиґун — бджілка, читач — чіткий, жилка—жінка, шир — шість. Нерідко чуємо ненормативну вимову зазначених шиплячих: читкий ритм, зачипає інтереси працівників, жиноча громада, шисть градусів тепла, вірши молодого поета

В .українській літературній вимові, крім твердого л (лад, лоза, лука, стіл, крило) та м'якого ль (ліс, ляда, сіль), маємо середній «нейтральний» л у позиції перед голосними е та и: легіт, легко, Олена, липа, лихо. Так само мусимо вимовляти даний звук в аналогічній позиції в словах іншомовного походження: лекція, проблема, телеграма, лимар, лимон. Вимова на зразок лєкція, проблєма, телєграма, лімон не відповідає орфоепічній нормі, крім тих випадків, де і в іншомовних словах пишеться й вимовляється після л за правилом «дев'ятки»: лідер, лімузин, лірика, література і под.

Орфоепічна норма, що регулює вживання фрикативного Г ( голос) та проривного Ґ (ґанок), розхитана внаслідок вилучення з української абетки літери ґ в 1933 році. З виданням нового «Українського правопису» поновлено цю літеру. Її рекомендується писати, а відповідний звук вимовляти в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґрасувати, ґрати, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізвищах Ґава, ґалаґан, ґудзь і под. Добре, що ця літера тепер є в українському алфавіті. Добре, що можемо розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», род. відм. гніту) і гніт (у лампі, род, відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гулі (гуляння) і ґулі (нарости на тілі).

Безперечно, кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у новому виданні правопису 1990 року. Але багато мовців тепер почали запроваджувати норму на власний розсуд. На сучасному етапі видається доцільним користуватися рекомендаціями правопису 1929 року, в якому пункт про вживання г і ґ розроблений досить ґрунтовно. Отже, в словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г (бо так вимовляють самі греки): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, гомеопатія; графіка, логіка, орган, організм, організація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіп-, геліо-, голо- (від гр. hоlоs «увесь, цілий»), гомо- (від гр. homos «рівний, однаковий»), граф-, лог- та ін. Наприклад, географія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у словнику Б. Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є літера ґ .

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) г вживається на місці h, ۲ на місці g. Тож ґатунок, ґільйотина, ґума, Ґріґ, але гумус, гуманізм, Гайдн. Особливу увагу варто звертати на слова, де є обидва звуки Гегель, Гюго. Таким чином, звук Ґ у словах іншомовного походження можна вживати лише там, де для цього є підстави

В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема сh: Фридрих. Фонему h cлід передавати через г. Багато мовців, беззастережно наслідуючи російську традицію, вимовляють Ханс, Хофман. Йоханнесбург тощо. У російській мові таке явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є тільки ґ і х. А в мові українській вимова ґ або х на .місці г неприпустима. ^;Тут можлива тільки фонема г: Ганс, Гофман, Йоганнесбург і под.