НОРМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

План

1. Поняття української літературної мови та мовної норми.

2. Загальні поняття культури мовлення.

3. Типи мовних норм.

4. Орфоепічні норми.

5. Акцентуаційні норми.

6. Лексичні норми.

7. Фразеологічні норми.

Основний зміст

1.Поняття української літературної мови та мовної норми.

Мова як суспільне явище.

Мова – це складна і багатогранна знакова система, яка формувалась і вдосконалювалась протягом століть. Мова є одним із найважливіших чин­ників національної самобутності народу.

Основні функції мови: 1) комунікативна – за допомогою мови люди спіл­ку­ють­ся як під час безпосереднього контакту, так і віддалено в просторі й часі; 2) пізнавальна – мова є знаряддям пізнання, вивчення світу; 3) номінативна – мова називає всі предмети, явища, ознаки, відношення, які нас оточують; 4) акумулятивна – через мову людина засвоює інформацію та нагромаджує її, передаючи від покоління до покоління; 5) мислетворча – за допомогою мови людина формує і формулює думку; 6) емотивна – мова виражає почуття, емоції, суб’єктивну оцінку подій; 7) фатична – за допомогою типових мовних формул ввічливості ми вітаємось, прощаємось, встановлюємо контакт, готуємо слухача до сприйняття інформації, продовження або припинення спілкування; 8) естетична – мова є знаряддям створення культурних цінностей, зокрема літератури; 9) ідентифікаційна – мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти; 10) культуроносна – мова виражає культуру нації;

11) волюнтативна – мова виражає волю людини; 12) магічна – здатність мови, окремих словесних формул вплинути на плин подій, долю, здоров’я людини. Зараз ця функція менш актуальна, проте збереглись її окремі вияви – побажання, вітання, прощання, благословення, прокляття, евфемізми, табу, замовляння.

Українська мова - національна мова українського народу. Вона існує у двох формах:

а) у вищій формі. загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові,

б) у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Вона належить до слов'янських груп мов. Українська  мова  має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів.

Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору (діаспора - розсіяння).

Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою.

Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності.

Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова». Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Впровадження у життя закону про державний статус української мови покликане сприяти розширенню сфер функціонування української мови, а відповідно й збагаченню кожного з ї стилів, служити засобом спілкування, мисле творення, пізнання, називання.

Для стилістики важливо чітко розмежувати поняття загальнонародна мова та літературна мова. Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх слів, граматичних форм, особливостей вимови й наголосу, будови словосполучень і речень, характерних для людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова – це дуже широке поняття, що охоплює і літературну мову, і діалекти, і професійну лек­ику, і фольклорні елементи, і жаргони, і роз­мов­ну мову тощо. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова (вища форма національної мови). Літературна українська мова є вибраною, вдосконаленою частиною національної мови. Вона виникає на підставі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки.

Від часу свого виникнення стара (що продовжувала традиції мови Київської Русі) і нова (утворена на народнорозмовній основі) українська літературна мова гідно служила нашому народові в усіх царинах його матеріального й духовного життя.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі, водночас до її складу ввійшли й інші наріччя.

Початком нової української літературної  мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку.

Літературна  мова - це оброблена, відшліфована, унормована форма загальнонародної мови, що має норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.  За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, нею користуються державні й громадські установи під час ділового спілкування, це мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації, художньої літератури. Літературна мова має дві форми вживання:

1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;

2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Виконуючи такі важливі суспільні функції, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства, вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її. Свідченням цьому є роки видання "Українського правопису" -1946., 1960,1990,1993.

Поняття сучасна українська літературна нерозривно пов'язане з поняттям мовної норми. Власне саме поняття мовної норми існує понад 100 років.

Нормалізація літературної мови включає в себе широке коло наукових проблем, пов'язаних насамперед із виникненням мов, з історією їх розвитку, з їх функціонуванням за певних суспільно-історичних умов. Традиція культури мови, основним змістом якої є прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, зароджується одночасно з появою літератури цією мовою. Проблема нормативності — одна з найчільніших проблем у дослідженні літературної мови, стилістики та культури мовлення. «Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними факторами,— всі вони неминуче обертаються навколо поняття норми... В якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характером: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого - норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме з суспільно-комунікативною функцією мови» ^:( Пилинський М.М. Мовна норма і стиль», К., 1076. – С.9.).

Мовна н о р м а - це сукупність загальновизнаних мовних засобів, які закріпляються у процесі суспільної комунікації і вважаються правильними та «зразковими» на певному історичному етапі. Цими правилами користуються в усному й писемному мовленні. «Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цій засаді не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повнокровне існування мови. Коли б норми змінювалися часто, діти погано розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли б дідів» (Пономарів. Стилістика сучасної української мови. – К.: 1993. – С. 19.).

Нормативність є необхідною якістю літературного мовлення, без якого вона не змогла б виконати свою функцію як знаряддя розвитку суспільства, як засіб спілкування. Нормативність літературної мови – це природний її стан, а норма – це усвідомлена реальність мови в її розвитку, закономірності, відображення в узагальненому обов’язковому правилі. Норма лише тоді є нормою, коли відображає об’єктивні закони розвитку мови. Отже, норма – система норм, що стосуються однорідних груп мовних явищ на всіх рівнях мови.

Літературні норми характеризуються двоякістю:

1)         для них властива стабільність, незмінність.

2)         мовлення, а за ним і мова, розвиваються, змінюються, міняються поступово і норми.

Літературні норми складалися поступово, вони – явище історично змінне. Мовна практика забезпечує творення і розвиток норм.

Мовні норми історично й соціально зумовлені, стабільні, систематизовані, зберігають єдність і стійкість – відмінювання 40, 80, написання Святе Письмо.

Проте норми змінюються в часі, адже з поступом суспільства виникає потреба щодо зміни літературної норми мовної одиниці. Встановлено, що причинами змін у мовних нормах найчастіше є зміни в житті суспільства, вплив внутрішніх законів мови, вплив розмовної мови, діалектних особливостей.

Тому в межах норми співіснують мовні варіанти старого і нового в мові. Так у словниках українського літературного словосполучення розрізняють варіанти:

- акцентні (розплід і розплід; плугатар і плугатар; договір і договір; завжди і завжди);

- фонематичні (врожай і урожай);

- морфологічні (стіл, а в Р.в. стола і столу; іме­на Ігор й Олег мають паралельні форми кличного відмінка: Ігоре та Ігорю, Оле­гу й Олеже).

Норми визначають межі вживання варіантів загальнонародної мови і діляться на літературні – нелітературні, правильні – неправильні, регламентують функціонування слів, фразеологізмів, форм і конструкцій в літературній мові на відміну від діалектів.

Норми мови	Упорядкованості мовній системі надають мовні норми. Норма властива кожній національній літературній мові як основна і необхідна умова її існування й повноцінного функціонування в суспільстві. Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що вважаються правильними і сприймаються носіями мови як зразок суспільного спілкування в певний період розвитку мови і суспільства.
Мовні рівні	Мовна система має чотири рівні. Найнижчим рівнем є фонетичний, далі йде морфемний, потім лексичний, і найвищим рівнем є синтаксичний.
Одиниці мови	Кожен рівень має свою одиницю: • фонетичний – звук; • морфемний – морфему; • лексичний – слово; • синтаксичний – словосполучення, речення.
Ознаки мовної норми	Визначальними ознаками мовної норми є гнучка стабільність, варіантність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування слів, граматичного оформлення висловлювання. Порушення літературної мовної норми спричиняються, наприклад, сплутуванням слів, що мають близьке звучання, але відмінне лексичне значення (тактовний – тактичний, талан – талант); впливом діалектної вимови (хожу, ходю замість літературного ходжу); незнанням законів синтаксичної сполучуваності слів (молодший брата замість нормативного молодший за брата) тощо.
Мовні норми і стиль	Мовні норми є спільними для різних стилів мовлення. Проте кожен з них має і свою специфічну – внутрішню – норму. Наприклад, використання слів привіт! бувай! у значенні одиниць мовного етикету для сучасної української літературної мови є нормативним. Однак внутрішня норма офіційно-ділового стилю не допускає вживання цих слів у своїх текстах. Для стильової ж норми розмовного мовлення названі слова є цілком прийнятними.

Зверніть увагу!

Мовні рівні не є автономними, незалежними. Морфемний рівень виражає найзагальніші елементи змісту і готує матеріал для побудови слів. На лексичному рівні формуються конкретні елементи змісту, але це ще не сам зміст. На рівні словосполучення актуалізуються, уточнюються потрібні для вираження змісту значення слів. Зміст виражається через речення, яке є основним знаком мовлення. На рівні тексту змісти окремих речень зливаються, взаємодоповнюються і таким чином передають не ізольовані деталі дійсності чи окремі думки, а цілісну картину в її динаміці й розвитку.

Така логічна схема більш-менш однакова для всіх мов. Але чим глибше ми проникаємо в структуру мови, тим більше виявляється її своєрідність.

Основою культури мовлення є літературна мова. Джерелами її норм є жива розмовна мова, місцеві говори, просторіччя, професійні жаргони, інші мови.