Тут і. Виговський виступає продовжувачем справи свого великого попередника б. Хмельницького у створенні соборної України.

Після Корсунської ради новообраний гетьман відбув з великим почтом до Києва. Там, у церкві Братського монастиря, у присутності царських воєвод чернігівський єпископ Лазар Баранович освятив гетьманські клейноди.

Гетьманською резиденцією, а отже, столицею України, як і за Богдана Хмельницького, залишався Чигирин. Сюди невдовзі переїхала й дружина І. Виговського Олена — дочка польського аристократа сенатора Статкевича. Свого часу ця родина була категорично проти її шлюбу з козацьким писарем, і Виговському навіть довелося викрадати наречену й таємно вінчатися з нею в Києві. На початку 1657 р. у молодого подружжя народився син Остап. Пробувши деякий час в Чигирині, Олена Виговська незабаром оселилася з дитиною в с. Суботові — ранговій гетьманській маєтності, розташованій поблизу столиці.

Та як засвідчили подальші події, обрання нового гетьмана і консолідація навколо нього більшої частини української старшини та ієрархів православної церкви не сприяли стабілізації політичної ситуації. Небезпека ліквідації угоди 1654 р. й повного поневолення Москвою України ставала дедалі більш реальною у зв'язку з концентрацією російських військ на кордоні й поступовим розширенням їх присутності в українських містах. Наполегливо в народі поширювалися чутки про те, що, мовляв, москалі «кабаки» скрізь позаводять, всіх у московський одяг повдягають, попів та митрополитів з Москви нашлють, а народ почнуть переганяти в Московщину, а з Московщини в Україну москалів наженуть.

Побоювання втратити здобутки Визвольної війни, і передусім ту самостійність, яку все ще мала на той час Українська держава, призвели до того, що І. Виговський та його прихильники з числа вищої старшини почали вбачати єдиним виходом із становища, -що склалося, розрив з Московською державою.. При цьому активно виношувалася ідея об'єднання України з Польщею на федеративних засадах. Головним ідеологом цього задуму став Юрій Немирич, людина з європейською освітою і палким бажанням прислужитися своїй Батьківщині — Україні. Свого часу він за протестантські переконання мусив емігрувати за кордон і опинився на дипломатичній службі у шведського короля. Після Корсунської ради (на яку прибув як посол Швеції) Немирич вже не схотів покидати рідного краю й, прийнявши православ'я, залишився в Україні. І. Виговський і Немирич були давніми знайомими й володіли сусідніми маєтками в Овруцькому повіті. Відтепер вони ставали й духовними побратимами в політичній, а зрештою, й у відкритій збройній боротьбі проти царської імперсько-централізаторської політики.

Звичайно, на рішення й дії уряду гетьмана впливала не тільки експансія Москви. Серйозною перешкодою на шляху здійснення планів патріотично настроєної української старшини були ті політичні й соціальні протиріччя, що накопичилися на той час в суспільстві і незабаром призвели до початку тривалої громадянської війни, яка увійшла трагічною сторінкою в "історію українського народу під назвою «Руїна». Ще більше становище Виговського ускладнилося після того, як проти нього об'єдналися загони повсталої селянсько-козацької голоти під проводом полковника Мартина Пушкаря і запорожців на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем. Обидва проводирі були особистими ворогами І. Виговського й різними засобами намагалися дискредитувати його в очах московського уряду.

Виговському. за допомогою військових найманців і союзників-татар вдалося розгромити головні сили своїх противників. Сталося це під Полтавою в січні 1658 р. В цій битві М. Пушкар загинув, а Я. Барабашеві пощастило втекти від помсти гетьмана.

Далі, остаточно переконавшись у підступності Москви, на хвилі своїх успіхів гетьман Виговський зважується на воєнні дії проти російських військ. Зокрема, він направляє полки на чолі з Данилом Виговський на Київ, з тим щоб вигнати звідти царського воєводу Шереметьева. Однак усі спроби козаків захопити Київ, незважаючи на підтримку місцевого населення, зазнали невдачі. Та це вже не могло зупинити Виговського. Жереб було кинуто. І гетьман почав активно впроваджувати в життя один з тих «запасних варіантів», що був приготовлений ним заздалегідь, на випадок розриву з Москвою. Йдеться про тривалі неофіційні переговори з представниками польського уряду, розпочаті ще в останні місяці життя Б. Хмельницького. І ось те, що, здавалося б, виглядало спочатку звичайною дипломатичною грою, в силу конкретних історичних обставин стало визначальним фактором у суспільно-політичному житті України. 6 жовтня 1658 р. під Гадячем збирається козацька рада, на яку прибули польські комісари Бінєвський і Євлашевський. Станіслав Казимір Бінєвський, професійний дипломат, добре знаний козаками, звернувся до ради з такими словами: «Батьківщина озивається до вас: «Я вас породила, не москалі, я вас вигодувала, викохала, уславила,— схаменіться, будьте рідними дітьми, а не виродами!» І коли промовець замовк, козаки схвально гукнули у відповідь: «Гаразд говорить!» Потім виступив з подібною ж квітчастою промовою гетьман Виговський, в якій подякував за «королівську ласку». Гадяцька рада ухвалила спільні польсько-українські «пакти» (умови), які мали бути ще остаточно затверджені (ратифіковані) наступним сеймом. Згідно гадяцьких «пактів», на території України утворювалося Велике князівство Руське (у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств), яке входило у військово-політичну й економічну спілку з Польським королівством і Великим князівством Литовським. По суті, передбачалося створення федеративної держави під верховною владою короля, у виборі якого мали брати участь на однакових умовах усі три народи. Велике князівство Руське одержувало право внутрішнього самоуправління, згідно якого в державі діяли три вищі влади: законодавча (Рада депутатів, тобто парламент), виконавча (гетьман) і судова. Усе діловодство в державних установах мало вестися українською мовою. Україна продовжувала карбувати власну монету й утримувати військо, що підлягало гетьманові.

Особливе місце у Гадяцькій угоді займали конфесійні питання. Після палких дебатів з польськими послами було прийняте рішення, що унія навіки скасовується не тільки на території України, а й у всій федерації. Усі церкви, що їх свого часу позахоплювали католики й уніати, мали бути повернені православним. Вищому православному духовенству (митрополиту й п'яти єпископам) надавалися в сенаті рівні права з католицькими єпископами.

Гадяцькі статті підтверджували високий авторитет України у царині освіти. У Великому князівстві Руському мали бути дві вищі школи: академія у Києві з правами університету і друга така ж академія в якомусь іншому місті. Водночас рекомендувалося створити в необмеженій кількості на всій території держави середні й нижчі ланки шкільної освіти. Те ж стосувалося й справи організації друкарень, яким фактично надавалося право вільного друку.

Звичайно, Гадяцька угода не вирішувала багатьох соціально-економічних і політичних проблем або й просто ігнорувала їх. Особливо це стосується становища селянсько-козацьких мас, їх інтересів, зрештою, політичної орієнтації. Однак очевидним, є те, що в разі вступу в силу гадяцьких «пактів» (в даній редакції) Україна досягла б якісно Нового рівня державності, остаточно прилучившись до європейської цивілізації.

Та сталося так, що Гадяцька угода спричинилася до подальшого загострення московсько-українських відносин і зрештою — до справжньої війни. Вже 24 жовтня 1658 p., щойно дізнавшись про рішення ради, цар Олексій Михайлович видає грамоту — звернення до населення України (й особливо до козаків Полтавського полку), в якій гетьман І. Виговський оголошується зрадником і клятвовідступником. Далі містився прямий заклик до розгортання громадянської війни з метою повалення законно обраного українського уряду. Ставка при цьому робилася на відкриту інтервенцію. Водночас через своїх численних агентів й прихильників в Україні царський уряд посилив агітацію серед місцевого населення.

Головні події настали вже наступного, 1659 р. Наприкінці березня гетьман Виговський за погодженням з усією старшиною, що з'їхалася до Чигирина на Великдень, видав універсал до українського народу. В документі наголошувалося на тому, що цар намагається знищити гетьмана й старшину, відібрати права і вольності козацькі, саме козацтво залишити в кількості 10 тис, а увесь український народ «способом неволничим» покріпачити. У зв'язку з цим, йшлося далі в універсалі, і мусив він, Виговський, запобігаючи лиху, «зачасу од держави російської одложитися, а до польської приклонитися».

Отже, як бачимо, гетьман висував остаточні й однозначні аргументи.